Метою курса являється забезпечення студентів-екологів відносно всебічними уявленням про еволюцію, проблематику та різні підходи щодо вивчаємих явищ екологічної діяльності.
        Курс методології включає до себе формулювання різних екологічних проблем, визначення їх цілей і задач, об`єкта та предмета досліду екологічної діяльності, інтерпретацію основних понятть, системний аналіз об`єкта екологічної діяльності, висування і розгляд загальних та приватних методологічних теорій, наукових концепцій і таке інше.
        Екологія в її теперішньому значенні виникла відносно пізно, тільки у другий половині XIX сторіччя, а її швидкий розвиток починається з 50-х років XX століття, коли люди укріпились у свідомості того, що не можуть активно освоювати природу, не ураховуючи її закономірностей.
        Екологічне питання виникло тоді, коли порушення екологічної рівноваги стало зачіпати усі суспільні верстви, коли середовище мешкання та умови життя погіршались через індустріалізацію. Історично екологічна діяльність виникла не стільки тому, що її пророки лякають людей жахом екологічної катастрофи, це відомо давно, скільки тому, що її цілі мають глобальний характер.
        Ключовий принцип екології - непереборна і зростаюча залежність людини та суспільства від біосфери, від біофізичних умов її існування. Фундаментальним її предметом являється взаємовплив соціальних та біофізичних систем від локальних до глобальних. У такий якості вона виступає вже не як «альтернативна екологічна діяльність», що пропонує будувати загальну та приватну методологічні теорії, так само, як і дослідницьки методики з урахуванням «середовищного імперативу».
        Курс має чотирьохчасткову структуру: історія формування і теоретичні основи екології; агенти, структури та процеси про- і контрекологічних змінень; основні проблемні галузі екологічної діяльності і основні концепції екологічної політики.
        Даючи стислий, проте систематичний виклад історії і теорії кожного питання, автори мають намір сконцентрувати увагу студентів на проблемах, концепціях та ситуаціях, пов`язаних з «перехідним періодом» українського суспільства і його положенням в глобальних екологічних структурах та процесах.

        У самому загальному виді її предмет - структури і процеси, стратегії виживання, властивості і сторони, включаючи соціальні змінення та конфлікти, котрі виникають у ході усе більш масштабної і глибокої «соціалізації природи». Проте головним об`єктом уваги екологічної діяльності стає структура і динаміка мікро-, макро- і мегасистем, тобто соціобіотехнічних систем, оскільки сьогодні вже не має природи поза суспільства, а є соціалізована діяльністю людей природа і деформовані середовищним впливом соціотехнічні системи та процеси.
        Екологічній діяльності властиві процеси диференціації та інтеграції. З одного боку, з`являються нові галузі теоретичного і практичного інтересу виробництва та поширення рисків, не сприймаємих органами чуттів людини, соціальни аспекти екомодернізації, екологічних аварій та катастроф. З іншого - йдуть пошуки фундаментальної інтегрируючої теорії, висхідної до концепції класиків Чикагської школи, до неомарксистської традиції, а також до постмодерністських концепцій (Е. Гіденс, У. Бек, Ф. Бетел, Л. Колдуел, Б. Нортон та інши).
У нашій країні таки пошуки розпочинались на зламі століть В.С. Солов`євим, М.Я. Данилевським, В.В. Докучаєвим і В.І. Вернадським, у СРСР - І.Б. Новіком, С.С. Шварцем, М.Ф. Реймерсом, М.М. Моісєєвим, Е.С. Кульпіним, а також послідовніками ідеї «ноосфери» Т. Де Шардена та В.І. Вернадського.
 

        Екологія як нормальна синергетична дисципліна використовує весь арсенал методів міждисциплінарної галузі дослідження кооперативних процесів самоорганізації та самодезорганізації у різних живих системах, тобто підвладна модній нині хворобі, яка іменується методологічним плюралізмом. Під самоорганізацієй розуміється процес створення, відтворення або удосконалення організації складної динамічної системи, котра володіє великою кількістю елементів, зв`язки між якими носять імовірносний характер. Поряд із самовідтворенням самоорганізація удаває з себе унікальну властивість живий матерії (клітки, організму, попудяції, біоценозу). Один із найважливіших висновків синергетики буде отаким: складноорганізованним соціоприродним системам не можна нав`язувати шляхи їх розвитку, інакше вийде по Грибоєдову «йшов у кімнату, потрапив в іншу». Отже, щоб, кажучи словами видатного німецького соціолога Р. Дорендорфа, «ескалатор прогресу не побіг назад», і треба пізнання законів природи, урахування їх і визнання самоцінності природи як отакої в інтересах розвитку самої людини. У зв`язку з цим інтересно зупінитися на японському варіанті концепції «інформаційного суспільства», стрижнем якого виявляється аналіз системи «природа-суспільство» крізь призму ідеі синергизму. Дана концепція виходить з того, що на відміну від сучасного індустріального суспільства, яке уявляє собі «важку матеріальну конструкцію, що виробляє і націлювану тільки на матеріальні цінності», інформаційнє суспільство буде засновано «навколо нематеріальних цінностей», що приведе до симбіозу людства й природи на базі синергізму. На думку відомого японського соціолога Є. Масуди, першим наслідком синергізму буде поява еколого-інформаційних систем, а це у свою чергу приведе до створення єдиної гармонічної системи природи й суспільства з метою збереження і розвитку людства.
        Таким чином, фундаментальна специфіка методу екології визначена її міждисциплінарним статусом. Річ іде про її зв`язки із історичною наукою і філософією, із соціологією і математикою, фізикою та хімією, юриспруденцією і психологією, економікою і біологією, етикою і естетикою, демографією та природокористуванням. Наприклад, російський історик Е. Кульпін розвиває концепцію соціоприродної історії, математик М.М. Моісєєв - концепцію «цивілізованих розламів». З другого - екологія історично і логічно пов`язана з позитивними науками, передусім із біологією та психологією. Тому у даній темі основна увага приділяється ключовий, з нашої точки зору, методологічний проблемі - соціальній інтерпретації природно-наукового знання (У. Бек, Л. Колдуел, О. Яницький). Наприклад, як впливає на соціальну практику «несуча здатність» різних природних систем. Розглядаються питання, що примикають до соціології знання (хто, як і у чиїх інтересах інтерпретує знання), ролі гуманітарної та наукової субкультур (Ч. Сноу) у наведені мостів між екологією та діяльністю людини, проблеми взаємовідносин між «кабінетним» і соціалізованим, тобто спираємого на практичний досвід і місцеву культуру екологічним знанням, а також проблема експертів як інтерпретаторів цього знання і посредників між  сферами виробництва екологічної діяльності та політичних рішень.
 

        Розвиток екології було прискорено (особливо після другої світової війни) тим, що економічне та технічне удосконалення знаряддя праці і технологій увійшло у зіткнення із суспільним розвитком. Він став обмежуватися рядом екологічних явищ, і насамперед суперечністю між постійно зростаючим населенням і зменшеням їжі і усього необхідного для життя, постійним забрудненням та отруєнням життєвого простору людини. Цілком природно народжується думка, що окремі екологічні проблеми можна вирішити технічними засобами. І хоча це можливо (частково), проте екологічна криза не переборюється.
        Екологічні проблеми можна вирішувати таким шляхом, але екологічну кризу можна подолати, тільки прийняв її як питання життя взагалі, життя людини на Землі, як питання існування людської цивілізації.
Хоча екологія відносно молода наукова дисципліна, в її розвитку розрізнюють декілька фаз. Як основні фази чаще усього наводяться ось таки: вивчання середовища мешкання окремих видів; вивчання екологічної системи; вивчання взаємовплива екологічних систем; вивчання біосфери та людини в біосфері.
        Розвиток екології почався з вивчання і опису природи. Це був період, коли француз Жан Анрі Фабер написав відому працю «Ентомологічні спогади» (1870-1879 р.р.). Між тим справжний розвиток екології почався з вивчання середовища, у якому мешкають окреми види, з вивчання їх відносин, симбіозу, стосунків з іншими видами. Це перша фаза у розвитку екології. Дослідження в середині 20-х років підходять до вивчення об`єднання видів- розвивається синекологія, тобто екологія об`єднання (спілки) вида. У процесі вивчення відкриваються закони динаміки популяції, пов`язаних між собою груп видів. Але дослідження показали, що екології бракує основних одиниць вивчання. Тому з`явилось поняття екосистеми як одиниці екології. Екосистему як термін уперше застосував Артур Джордж Тенслі у 1935 р. Пізніше, у 1942 р., Реймонд Ліндемон висуває концептуальні і методологічні основи вивчання екосистеми як складної системи, крізь яку перепускають струм енергії і цикл живлення крізь усі живі і неживі її компоненти. По суті, екосистема розуміється як система, ясно позначена в обширі та у часі, вона охоплює не тільки організми, які живуть в неї, але і фізичні умови клімату та грунту, так само, як і усі взаємні дії між різними організмами і між організмами та фізичними умовами. Це був початок у визначені екосистеми як основний одиниці вивчання у екології. Проте у другий фазі свого розвитку екологія усе більш зосереджується на вивченні екосистеми як функціонального об`єднання, що складається із взаємодії організмів і усіх елементів навколишнього середовища у будь-який специфічній галузі. Це дозволяє повністю описати екосистему як живе об`єднання разом з оточуючим його неживим фізичним середовищем, котре має свою рівновагу і свою взаємозалежність, обумовлені зміною енергії та матерії.
        В екосистему включені, окрім живих організмів і фізичних умов (клімат і грунт), і усі взаємні дії між різними організмами та між ціми організмами і фізичними умовами.
        У третій фазі свого розвитку екологія виявляється націленою на вивчання взаємовпливу екосистем. Починається вивчення відносин екосистем. Ці дослідження спрямовані на вивчання закритих зон, тобто зон, де стикаються різні екосистеми, котрі усі разом складають єдине ціле - біосферу.
        Вивчення біосфери - це четверта фаза у розвитку екології. Біосфера зображає середовище мешкання усіх живих організмов і людини. Вона зображує єдинство усіх екосистем на Землі, де усі екосистеми пов`язани (так, планету Земля можна сприймати як величезну екосистему). В біосфері відбувається кругобіг матерії через живлення, можна сказати, що в біосфері кожен кожного їсть, і кожен буває з`їден. По суті, біосфера уявляє відкриту систему живий природи, в якій міститься усе, що існує і діє в окремих екосистемах. Але біосфера на Землі уявляє і єдину систему з єдиними законами.
        У п`ятий фазі свого розвитку екологія вивчає становище людини в біосфері. Ця фаза уявляє деяким чином заокруглений еволюційний цикл, відтворюючи за науковим змістом стан людини з самого початку, тобто інтеграційну частину біосфери, яка еволюціонувала разом з усіма іншими компонентами. Своєю трудовою діяльністю людина змінює природу, мотивуя це перетворенням тваринних товариств, чиїм членом з`являється, і це перетворення чаще усього виникає незалежно від його волі. Швидкість перемін під впливом людини у товариствах тварин зростає з розвитком цивідізації. Людина не тільки змінює природу, але коїть це з полоханой швидкістю. Вивчая становище людини у біосфері, екологія повинна виходити з того факту, що людина завжди відноситься до природи як до чогось зовнішнього, змінюючи та використовуючи її, він залишається природною істотою. Тільки на основі створюванних природою умов, через те що матерія має свої власні закономірності, самі люди можуть реалізуватися при урахуванні ціх закономірностей. Тому екологія формулює основне питання так: чи шкодять змінювання у результаті діяльності людей невідновлюванним природним ресурсам, чи мають перевагу (превалірують) негативні ефекти виробництва над позитивними?
        Екологія виявляється природною і гуманітарною наукою. Як природна наука, вона не може виключити людину, а як гуманітарна - вона не може бути відокремлена від природи.
        Історія еволюції екологічної думки досить чітко розподіляється на три частини: людська та міська екологія (Чікагська школа) у 1920 - 30 -х роках, соціологія екологічних проблем, котра розвилась спочатку у США, потім у Західний Європі і СРСР у 1970 - 1989 -х роках, екологічна діяльність, яка виникла у кінці 1980-х років під впливом серії доповідей Римському Клубу, ідей комісії ООН по середовищу і розвитку («Наше спільне майбутнє»), а також внаслідок необхідності соціальної ігтерпретації глобальних змін у біосфері під сукупним впливом індустріалізації, урбанізації і росту народонаселення планети (скорочення озонового шару, парникового ефекту і сукупного скорочення лісів - основних виробиків кисню на Землі).
        Чікагська школа, використовуючи ідеї нової (тоді!) науки екології, стверджувала, що просторово-часові взаємовідносини людських істот  детермінуються селективними, дистрибутивними і акомодативними силами середовища мешкання (Р. Макензі). Ідеї Р. Парка, Ю. Берджеса і Р. Макензі пізніше розвили ортодокси школи А. Хоулі, Г. Теодорсон та інши. У Росії ідеї «міста-організму» розвивали А. Диканьський, у 1920 0 30-х роках М. Мілютін, О. Сабсович та інши теоретики «соціалістичного міста-саду».
        У 1960-х роках як реакція на структурно-функціональний аналіз, біхевіоризм та символічний інтеракціонизм, які елімінували з-проміж своїх побудов будь-які матеріальні (фізичні) явища, виникла соціологія екологічних проблем. Це насамперед концепція «екологічного комплексу», яка вивчала взаємовідносини між населенням, соціальною організацією, технологією та середовищем (О. Дункан). У більш досконалому вигляду цей підхід був використан у доповідях Римскому Клубу 1972, 1992 років (Д. Мідоуз та інши), в концепції міський динаміки (Дж. Форрестер). Повсюдно розвивалася екологія окремих проблем - міста і регіону, наслідків забруднень і екологічних злигоднів, екологічної свідомості, процесів екологізації культури і способу життя і, звичайно, екологічні рухи. У СРСР особлива увага приділялась проблемам формування екологічної свідомості і громадської думки, екології міста і альтернативних поселень, громадянських природозахисних ініціатив (О. Баранов, Д. Кавтарадзе, М. Лауристін, Е. Орлова, М. Хейдметс, О. Яницький).
        Розвиток екологічної думки у 1980 - 90-і роки має своїм теоретичним фундаментом «Нову екологічну парадігму» (Р. Данлеп, У. Катон, Л. Мілбрес, О. Яницкий та інши), яка фіксує непереборену залежність людини і соціальних систем від стану біосфери. Ключова проблематика - глобальні середовищні зміни антропогенного походження та їх соціокультурна інтерпретація.
 

        «Нова екологічна парадігма» (НЕП) - теоретичний фундамент сучасної екологічної діяльності. Головні постулати: люди, що володіють винятковими властивостями (культура, технології), залишаються проте одніми з багатьох живих істот - взаємозалежних і включених до глобальної екосистеми, біосфери; людська діяльність уплітана у складну сітку причинно-висновочних і зворотних зв`язків природної тканини; суспільство живе у кінцевому біофізичному середовищі, що накладає серйозні обмеження на його діяльність; винятковість людини як культурної істоти не скасовує законів біосфери (Катон, Данлеп, 1980). Протилежна їй парадігма, що заперечує названі обмежнння, одержала назву «Парадігми людської винятковості».
        Поява НЕП стимулювала артикуляцію «Домінуючої соціальної парадігми» (ДСП), теоретичною основою якої з`являються антропоцентризм, технократизм і «історичний ортимізм». У темі дається розгорнене зіставлення НЕП/ДСП по таким критеріям, як: самоцінність природи, екстенсивний економічний ріст/ якісний розвиток, рівень соціально-припустимого риску, направлення і характер соціальних змінювань в суспільстві, принципи людських взаємовідносин, політична структура суспільства і розуміння екологічної політики (О. Мол, Г. Спаргаарен, Р. Данлеп, Л. Мілбрес, О. Яблуков).
        Для авторитарних режимів і суспільстів «переходного типу», яким з`являється сьогодні Україна, повинні існувати парадігми, які адекватно відображують їх соцієтальну специфіку. У зв`язку з цім викладаються принципи побудови парадігм «Системної винятковости» (ПСВ) і «Системної адаптованості» (ПСА) по таким, зокрема, параметрам, як «природа» даного суспільства, його взаємозв`язки з навколишнім світом, «природа» самої людини, здатність системи до управління власним розвитком, контексту її діяльності, обмежень, які покладаються на неї середовищем мешкання.
 

        На протязі XX століття хід людської історії рішуче і раптово перемінився. Суть ціх змін у тому, що за якись-небудь кілька десятків років завершився тривалий багато тисячоліть період повільного розвитку людства і насталанова динамічна епоха. Ми увесь час задаємо собі питання, що ж несе нам цей новій вік, стане чи він зоряним часом людства, чи укине нас у безодню жахів і зла. Усі переміни, власне, торкаються саме становища самої людини, яке помінялось на Землі. Якщо раніш вона була не більш ніж однією з багатьох живих істот, що мешкає на планеті, то тепер людина перетворила її у свою неподільну імперію.
        З того часу як існує людство, люди завжди билися над питанням, що значить бути людиною і в чому полягає її земне призначення. Пошуки відповідей на це запитання були повсякчасно темою філософських та релігійних міркувань. Тепер, уперше в історії, з`явився новий могутній фактор, котрий необхідно приймати до уваги, і цей фактор - величезна і усе зростаюча матеріальна могутність людини. Народилось явище, котре стали називати промисловою, науковою, а частіше науково - технічною революцією. Остання, яка істотно побільшала давлення і інших, розпочалася, коли людина утямила, що може ефективно і у промислових масштабах застосовувати на практиці свої величезні науковізнання про фізичний світ. Цей процес йде зараз повним ходом і усе набирає і набирає швидкість. Той безперервний потік нових технологічних процесів, різних приладів, готових товарів, машин та зброї, який виливається з технічного рогу достатку, поглинає лише частину безперервно зростаючого обсягу наукових знань людини. Техніка, створена людиною, стала головним фактором змінювань на Землі.
        Якщо соціобіотехносферу розглядати як замкнену систему, де «нічого не дається даром і усе кудись попадає» (Б. Комонер), то марксистськи, так само, як і кейнсіанськи моделі громадського виробництва потребують серйозної корекції. У індустріально розвиненому суспільстві вироблення громадського багатства супроводжується соціальним виробництвом рисків.
        Проблеми і конфлікти, пов`язані з розподілом багатства, сусідствують з такими, які породжуються виробництвом, розподілянням і «споживанням» рисків (У. Бек). Суспільство усе менше детермінується позитивною логікою поширювання багатства і усе більше - негативною логікою поширювання небезпечностей. Зрештою, суспільство риску перетворюється у катастрофічне в тому розумінні, що традиційні уявлення і поняття стають неадекватними, а соціальні інститути - непрацездатними. Наприклад, фундаментальна наука швидко політизується. Більш того стає міцною політичною силою, через те що риски об`єктивно існують лише у формі знання про них. Відповідним чином політизується соціальна інтерпретація екологічного знання. Мегариски (Чорнобиль) - загальні, некалькульовані, відповідальність за них практично не визначена.
        Стосовно до української ситуації більш адекватно з`являється концепція загального ризику, коли риски природного і техногенного походження, що породжені форсуванними (та, проте, запізнюючими) модернізаціями, об`єднуються з рисками соціогенного характеру. Докладно розглядаються соціальний зміст і наслідки геополітичних «середовищних» рисків, а також рисків, породжених процесами трансформації і розпаду деяких соціальних інститутів українського суспільства.
 

        Ступінь і характер свідомості людством ціх проблем впливає на залучення різних сил у «екосоціальний процес». Історично дана проблема виникла як охорона (заповідування) територій в інтересах пануючої еліти. З`явились відповідні акти і укази, в тому числі і на Україні. Пізніше, коли унікальні природни краєвиди стали розглядатися як національне багатство, у справі створення національних парків і «пам`ятників природи» пануюча еліта стала співробітничати з ученими та іншими «освіченими класами» (даються зразки з історії США, Германії, Росії кінця XIX початку XX вікив).
        У ході інтенсивної урбанізації і індустріалізації, у тому числі сільского господарства, а також зростання населення виникла проблема природокористування як зіткнення інтересів держави, приватного капіталу, інтелектуалів («екологічного авангарду») і місцевого населення. З формуванням середнього класу в індустріальних країнах Заходу стали винкати масові рухи, спочатку під впливом ідей «міста-саду» Е. Говарда, а пізніше як громадянські ініціативи та екологічні рухи середних верств. Сьогодні на Заході ці рухи придбали масовий характер, об`єднуясь з рухами по захисту громадянських прав, етнічних меншінств, жіночим, пацифістським, самоврядування та іншими.
        З виникненням глобальних проблем посилилось протистояння між промисловою Північчю і аграрним Півднем планети, між індустріально розвинутими та розвиваючими країнами, між національними державами і транснаціональними корпораціями.
        Докладно розглядається динаміка взаємозв`язків чотирьох головних сил, формируючих реальну екологічну політику України: екологічний авангард (його ядро - научна та гуманітарна інтелігенція), держава (її федеральні та регіональні структури), «робітники» (насамперед у ресурсодобудівних галузях) і «жителі», тобто групи місцевого населення, які відстоюють своє право на здорове та безпечне середовище свого безпосереднього мешкання.
        Парадігми стратегій виживання людства в сучасних умовах.
 

        Соціальними агентами з`являються екологічні рухи і партії, групи громадянських ініціатив, неурядові екологічні організації, а також «групи екологічного інтересу» у різних верствах і на різних рівнях соціальної структури суспільства.
        Стимули до появи ціх агентів різні: реакція на ризок або його погрозу (наприклад, боязнь «екологічної експропріації»); економічний або політичний інтерес, одягнений у екологічну форму; прихільність екологічним цінностям або зелений ідеології і багато які інши. Як  і в іншіх соціальних рухах, у екологічному є союзніки, «підтримуючи» і попутники, з мотивами, дуже далекими від власне екологічних.
        Історично зелений рух минув три стадії розвитку: природоохоронну, середовозахисну і власне екологічну, орієнтовану на реалізацію нової екологічної парадігми. Члени руху, рекрутуються із різних верств суспільства, звичайно він складається з осіб середнього достатку, освічених, з деякою кількісною перевагою жінок. Політичний спектр «зелених» широк: від прихильників «глибокої екології» (О. Наєс) та екоанархістів (М. Бунчін, С. Фомічов) до державників та націонал-патріотов. Увесь спектр цих колективних діянь міститься між двома полюсами - орієнтованних на владу і на самоідентифікацію (Д. Рухт). У нинішніх українських умовах з`явився третий тип - орієнтованний на виживання, коли рух мобілізує ресурси і функціонує у цілях самозбереження.
Головним структурним елементом руху являється його «організіція-носій», яка володіє різноманітними горизонтальними зв`язками з периферійними групами і здатна мобілізувати інтелектуальні та матеріальні ресурси для відтворення руху.
        Докладно освітлюються структура і засоби мобілізації ресурсів руху, процеси його структурної диференціації (групи консерваціоністів, альтернативістів, екополітиків і так далі), засоби підтримки стійкості руху у мінливому контексту.
        Для українського студента особливо важливим будуть питання взаємин руху з державою, населенням, органами місцевої влади, з родинними соціальними рухами (самоврядування, житловим, рухом у захист прав споживачів) і іншими агентами громадянського суспільства, що формується в країні.
        Тема завершується характеристикою типа (конвенціональні, неконвенціональні) і репертуару форм колективного соціального діяння, практикуємих українськими, російськими та іншими екологічними рухами.
 

        У соціології конфлікт звичайно трактується як стимул та форма соціального розвитку. Предметом конфлікту можуть бути влада, соціальний статус, цінності, ідеологія, рівень матеріального добробуту. Конфлікт - тимчасове становище, згода - норма (Г. Спенсер, М. Вебер, Ф. Теніс, Г. Зимель та інши).
        З точки зору екології, екологічної діяльності, соціально-екологічні конфлікти існували здавна, передусім у формі боротьби за ресурси та життєвий простір. Міжусобні та колоніальні війни, місцеві етнічні конфлікти, завойовницькі походи та боротьба за владу у сучасному суспільстві - усі ці конфлікти мають ресурсну підоснову.
Згодом боротьба за ресурси набирала усе більш соціально та культурно опосереднений характер. Ідеологічна боротьба, статусні і цінностні конфлікти завжди мали ресурсний «обертон», тільки тепер дефіцитом могла бути вже не тільки земля чи вихід до моря, а знання про запаси стратегічних ресурсів, про соціально або технічно освоєний простір, про геополітичні плани чи рискогенні зони. Нарешті, даний тип конфлікту може бути сконструйован чисто соціальними засобами, з використанням лідеров громадської думки і засобів масової інформації. Прикладом може служити змінювання рівня соціально припустимого риску, провокуване цими засобами (нафтовий термінал у районі Одеси).
        Екологічні конфлікти носять постійний і наростаючий характер, оскільки їх «вирішування» сьогодні завжди здійснюється за рахунок природи (шляхом перенесення забруднюючих підприємств в інше місце, через те що знищення відходів потребує витрати енергії, особливо якщо мова йде про схов або перероблення радіоактивних чи високотоксичних відходів). Через те що несуча здібність екосистеми обмежена, то кожний крок її зменшення здатний викликати соціальні конфлікти.
        Типовими формами розглядаємого конфлікту з`являються: теріторіальне товариство - місцева влада, завод - місто, держава - екологічні рухі і партії; значні і міждержавні конфлікти (кінофільм «Спрут-4», Молдавська трагедія, Чорнобильска драма).
        На Україні, наприклад, сьогодні наростає полярізація на екологічно благополучні регіони і зони екологічного лиха.
        Докладно розглядаються форми громадської участі у вирішуванні конфліктів: від «слабких» (бути поінформуванними, мати право голосу) до «сильних» (впливати на екополітичний процес або навіть контролювати його).

        Трансмежовий перенос забруднень, міждержавні екологічні конфлікти, формування міждержавних союзів (Європейське товариство, НАТО, АСЕАН), посиленнння активності транснаціональних корпорацій - усі ці процеси стимулювали інтеграцію національних та регіональних проекологічних сил і сітку глобального екологічного товариства.
        На прикладах інтернаціональних зелених організацій-лідерів (ГРІНПІС, «Друзі Землі», «Земля перш за все!», Соціально-екологічна спілка) розглядаються структура і форми соціальної дії міжнародних екологічних організацій. Фактично, в їх лиці ми маємо справу з феноменом глобалізації громадянського суспільства, яке висуває принципи і пріоритети нового світового економічного та політичного порядку, альтернативні існуючим. З соціального-філосовської точки зору, формування глобального «зеленого братства» є початок практичної реалізації ідеї Ноосфери. Одночасно утілюються у життя керівний принцип колективного діяння зелених: «Думати глобально, діяти локально».
        Використовуючи матеріали про діяльність Європейської спілки зелених, у котру усе тісніше інтегруються і українські екоактивісти, висловлюються потенціальні можливості такої транснаціональної кооперації: взаємне навчання, особливо способам мобілізації ресурсів; обмін ресурсами чи їх об`єднання з метою виявлення тиску на міжнародні політичні інститути (Европейський парламент, НАТО, Світовий банк); підтримка і створення сітки родиних груп; колективний опір переміщено з однієї країни в іншу рискогенних виробництв; розширення можливостей в інформуванні населення; участь у прийнятті міждержавних вирішувань і розробленні загальноєвропейських екологічних стандартів; мобілізація сил спілки на ліквідацію наслідків аварій та катастроф (Д. Рухт, В. Грант, О. Мол, О. Яницький, О. Мозгова та інши).
 

        У загальному вигляді під екологічною свідомістю (ЕС) розуміється масова занепокоєність населення становищем навколишнього середовища. Насправді ЕС, котре правільно називати усвідомленням, тобто розумінням екологіної ситуації, є елемент триєдиного процесу «сприйняття - розуміння - дія», кожний елемент котрого соціально, політично та культурно опосередкуван. Між вербальним висловлюванням екологічної занепокоєності і участю у соціальному діянні звичайно існує чимала дистанція.
        До основних характеристик ЕС відносяться: занепокоєність станом середовища; мобілізація моральних ресурсів; здатність до ідентифікації джерела загрози і породжуючого її соціального суб`єкта; визнання здорового та безпечного середовища мешкання суспільною цінністью; індивідуальна мобілізація, тобто усвідомлення необхідності особистої участі у протестних, креативних та інших колективних діях; когнітивна мобілізація, тобто формування готовності до дій на основі осмислювання інформації про риски та небезпеки і, нарешті, формування у людства нового-екологічного мислення (Р. Мітчел, Р. Данлеп, Р. Інглехарт, Б. Фірсов, В. Сафронов, та інши). Необхідною ознакою екологічного мислення з`являється визнання виняткової пріоритетності проблеми стійкості біосфери по відношенню до антропогенних діянь серед усіх інших проблем практичної діяльності людини. У відсутності тотального екологічного мислення людей будь-яка економіка, у тому числі і ринкова, зведе до нічого усі природоохоронні заходи державних органів управління, завдяки невибавленній корумпованості чиновників.
        Єкологічне мислення не може розвиватися на основі знайомства тільки з газетною - чи телеінформацією про неблагополучні з екологічної точки зору події і регіони. Безперечно, подібна інформація може служити причиною занепокоєння, однак у той же час вона може породжувати свого роду громадський інфантилізм, виявляємий у повному перекладанні відповідальності на фахівців та органи управління, котри, у свою чергу, вирішити проблему самі по собі просто неспроможні. Без хоч би загального знайомства з фундаментальними законами екології фахівців будь-якого профілю вже, мабуть, не обійтися.
        Виходячи з міри занепокоєності і міри приняття НЕП індивідом чи групою, оцінки їми стану середовища у конкретному місці і готовності до участі у колективний дії, виділяються такі типи екологічної свідомості: розвинута, багатостороння; одностороннє занепокоєна, негуманітарна; активна (з техніко-економічною домінантою); пасивна традиційна (з виховною домінантою) і традиційно активна з тією ж домінантою (М.Лауристін, Б. Фірсов).
        Екологічна занепокоєність, як правило, вища у великих містах (так званний феномен екологічної концентрації, провокуючий солідарну свідомість), у середовищі осіб з вищою освітою, а головне - орієнтованних на постматеріальні цінності.
        Названі вище типи екосвідомості визначають готовність до особистої участі у колективних діях та їх характер.

        Її специфіка обумовлюється залежно від того, хто і у чиїх інтересах інтерпретує еколгічне знання, інформацію про ризики і таке інше. Вона залежить також від динаміки як саме екологічної, так і загальної соціально-економічної ситуації у суспільстві, від міри довір`я респондентів державі і іншим інститутам суспільства.
        Громадська думка про стан середовища структурується по багато яким параметрам: загальний рівень запокоєності на шкалі пріоритетних суспільних проблем; її масштаб (локальні, національні, глобальні проблеми); фокусованність (скажемо, на забрудненні атмосфери); рівень громадської підримки / відповідальності держави та інших аспектів екологічної діяльності; міра готовності до особистої участі у рішенні певної проблеми; ставлення до екологічного руху, рівень його підтримки чи ідентифікації з ним; міра готовності до зміни звучного укладу життя, скороченню структури та обсягу споживання і таке інше (Р. Данлеп, В. Рукавішников, В. Сафронов, Б.Фірсов).
        У суспільстві загального риску важливі також таки показники, як оцінка громадською думкою міри негайності екологічних проблем (так, загальним знаменником опитувань на Україні і країнах колишнього соціалістичного табору було утвердження про необхідність одночасного рішення економічних, політичних та екологічних проблем) і, особливо, міри громадської згоди на ризок, тобто оцінка рівня соціально припустимого риску.
        Зазначимо, що підримка екоактивізму з боку громадської думки аж ніяк не веде безпосередньо до солідарного про-екологічного діяння.
        Тема закінчується аналізом результатів міжнародних порівняльних досліджень громадської думки по екологічним проблемам, які спростовують розхожи уявлення про уснуючи тут зв`язки та залежності.
 

        Споконвічно предметом даної концепції були соціально-просторові трансформації міста-організму у процесі його еволюції (соціальне зонування, соціально-екологічні конфлікти, диференціація та сегрегація населення). Разом з тим, значно раніше склалася лінія міських соціальних утопій, автори котрих виражали принципи ідеального суспільного устрія у міський формі.
        Творці Чікагської школи (1920-і роки) трактували місто як живий організм з певними життєвими фазами (юність, зрілість, старіння). Потім моделі міської структури стали развиватися на основі концепції екологічного комплексу. У 1970-і роки популярність придбала модель системної динаміки міста Дж. Форестера, котра продемонстувала зв`язок міських та макроекономічних процесів. Був покладен початок коцепції регіонального розвитку.
        Напочатку століття під впливом інтенсивного урбан-індустріального розвитку та росту популярності соціалістичних ідей виникла концепція «міста-саду» (Е. Говард, В. Межуєв, М. Семьонов), котра ініцінувала у США, Європі та СРСР рух за утворення міст-садів. У 1920-1930-і роки повсюдно створювались «селища-сади» для робітничого класу. Величезний вплив на світову та вітчизняну думку учинила дискусія про соціалістичне місто, у котрий прийняли участь соціологи, економісти, екологи, державні та громадські діячи (М. Охитович, Л.Сабсович, А. Луначарський, М. Мілютін, Н. Крупська, М. Семашко та інши). Під впливом концепції «зеленого соціалістичного міста» провадилась реконструкція Москви, Київа, будувались індустріальні гіганти (Магнітогорськ, Сталінград).
        У післявоєнні роки екологічна думка засередилась на створенні концепції ідеальної «мікрочарунки» міста (П.Аберкромбі, Є. Іеохелес). У 1960-і роки у зв`язку з масовим житловим будівництвом розвивались концепції будинків колективного побуту (Г. Градов, М. Остерман), міст-супутників і наукових центрів. Продовжувалась і лінія соціальних утопій (А. Гутнов,Г. Дюментон).
        Зараз різко вирос інтерес фахівців до системи «місто-природа». Були створені «ресурсні» моделі цієї системи (К. Лінч, С. Бойден, В. Мазінг), потім розроблена концепція «Екополіса» (О. Брудний, Д. Кавтарадзе, Є. Орлова, О. Яницький). Розроблялись і концепції альтернативних поселень (комун), котри утілювали ідею «життя у злагоді з природою». Паралельно будувались моделі «Глобального міста», сітки поселень, яка вмурована у глобальні екосистеми.
        Тема завершується викладанням концепцій «міста перехідного періоду», коли уведення ринку землі, житла і послуг інтенсифікувало процеси соціально-екологічної диференціації та сегрегації міських територій.
 

        Повсюдне поширення рисків, у тому числі глобального масштабу, відсутність адекватної рефлексії і професіоналів і суспільства по приводу екологічної ситуації, дали підставу У. Беку назвати сучасне суспільство катастрофічним. Суть такого погляду на світ: риски загальні, непередбачені та неусунені, тому що «пробірочна» наука ще мало знає про реальні процеси їх виникнення, розповсюдження і концентрації в природних і штучно створюванних середовищах; риски «демократичні», бо зрештою уражають і їх творців і їх жертв; риски створюють ефект експропріації, бо знецінюють вироблені блага, природні краєвиди, рекреаційні обшири і взагалі скорочують теріторії, придатні для життедіяльності людини.
        Крім У. Бека, до проблематики рисків і катастроф поверталися багато хто з фахівців сучасності (Е. Гиденс, П. Дракер, Н. Луман, Є. Хофман, Б. Макібен і інши).
        З методологічної точки зору, передумовами екологічних катастроф, включаючи природні, з`являються: «перетворення людини у нову геологічну силу» (В.І. Вернадський); нерефлексувана та запізнююча модернізація; «прогресистська» і технократична ідеології; культурна традиція, котра продовжує інтерпретувати сучасні технологічні та соціогенні риски як стихійне лихо; відсутність громадянської відповідальності у учених і недостатній громадський контроль за науково-технічною політикою; неінституціоналізованність виробництва рисків.
        Розглядаються основні напрями соціологічного аналізу катастроф: їх вплив на систему цінностей, форми колективної соціальної дії, інституціональні структури суспільства (аналіз дяльності організацій, котри спеціалізуються на ліквідації наслідків катастроф), групові форми поведінки («рятуються рятівники!»), політичний режим (наприклад, зростання популярності ідей міцної влади, тяги до авторитаризму і навіть тоталітарним формам правління).
        Тема завершується стислим оглядом результатів соціологічних досліджень Чорнобильскої та інших мегакатастроф.
 

        Зростання освіченності і матеріальної забезпеченності, передусім середнього класу, на фоні триваючей деградації середовища дало новий імпульс традіційно екологіної проблематиці способу життя, котра тут розглядається на чотирьох рівнях: індивідуальному, груповому, колективної соціальної дії і інституціональному.
В основі інтересу до «особистої екології» лежить зростаюче усвідомлення цінності людського життя і її залежності від стану середовища мешкання та систем життєзабезпечення.
        Соціологі відзначають збільшення інтересу населення до проблеми здоров`я, котре розуміється досить широко - як благополуччя і достаток сем`ї та  дітей, так і цілком конкретно - екологічно чисті продукти харчування, одяг, житло, гігієна праці та відпочинку.
        «Особиста екологія» має також ідеологічні і етичні передумови (Е. Партрідж). Сформульована концепція індивідуальної соціально-екологічної ніші (Е. Уайт).
        Названі установки ведуть до формування груп та солідарностей, котри не тільки ідентификують себе як екологів, але і намагаються до практичної реалізації принципів екологічно сумісного способу життя у виді комун, альтернативних поселень, груп взаємодопомоги. Створюються сітки інформаційної та ресурсної підтримки, відповідні неурядові, у тому числі, міжнародні організації (типа «сітка комун тривалого розвитку», житлові кооперативи, товариство захисту прав споживачів).
        Особливий об`єкт соціологічного інтересу - спільність етнічної меншості, традиційний уклад життя котрих був органічно вмурован в їх середовище мешкання. Ці колективні суб`єкти, наштовхуючись на опір держави, ринкових та інших структур, створюють соціальні рухи - житловий, самоврядування, альтернативних комун, котри шляхом акцій протесту та інших форм колективного діяння добиваються розширення прав і гарантій на здорове та безпечне середовище мешкання.
        В індустріально розвинених країнах, а сьогодні частково вже й на Україні, ці вимоги і права поступово інституціоналізуються у вигляді неурядових організацій і державних служб соціального та екологічного захисту.
        Тема закінчується аналізом прикладів діяльності служби захисту прав споживачів, котра виникла в останні роки на Україні.
 

        Зрештою, корені екологічної кризи позакладані у антропоцентристський культурі, іудо-християнський традиції (Л. Уайт), а пізніше - у раціоналізмі та утилітаризмі європоцентристської ідеології, трактуючей європейську цивілізацію як зразок, до якого повинні прагнути інши країни та народи. Відповідно, розв`язання кризи лежить на шляхах перетворення  особливих, екологічних цінностей та норм, у загальні норми і цінності культури. Або, інакше, у поступовому переході від старої, антропоцентричної до нової еколгічної парадігми.
Розглядаються чотири форми екологічної культури: консерваціонізм, екологізм, утилітаризм та "глибока екологія". Консерваціонізм  акцентує увагу на культурних, етичних та естетичних аспектах охорони природи. На росісьйких консерваціоністів (І. Бородін) найбільший вплив виявили німецькі та швейцарські теоретики (Г.Конвентц, П. Саразін). Консерваціонізм як рух був елітарним діянням, спрямованим на створення національних парків. Екологізм (біосцієнтизм), котрий виникнув під впливом нової науки про рослинні угруповання, прагнув поєднати охорону природи з цілями ефективного хазяйнування. Була висунута ідея заповідників як еталонів неторканої природи, необхідних для наукового розвитку сільскогосподарського виробництва (М. Кузнецов, В. Докучаєв, Г. Кожевніков). Утилітаристи висунули гасло «Природу - на служіння людині!» Згідно цієї доктрини, заповідники не потрібні і повинні бути перетворені у зразкови сільскогосподарчі підприємства.
        Утилітаризм панує і понині, не тільки на Україні, а і в Росії і іншому світі. Альтернативою утилітарізму з`являється «глибока екологія» (А. Наєс). Її головні принципи: людина - частина природи, і вони мають однакові права; потрібен захист різноманітности та симбіозів у природі і суспільстві; необхідно опонирування будь-яким забруднювачам та розкрадачам ресурсів; потрібне урахування складності живих систем; потрібні децентралізація і місцева автономія.
        Ці архетипи екологічної культури багаторазово опосередувані - міською та сільською культурою, політичним режимом, місцевими звичаями та умовами. Істотно, що названі типи культур не тільки беруться на озброєння різними соціальними силами, але й виступають як орієнтири екологічної політики. Водночас ці типи служать ідеологічною основою і моральним виправданням дій зелених партій та рухів.
        Тема завершується характеристикою стану екологічної культури в сучасній Україні.

        Отакими з`являються сформовані стереотипи індивідуальної та групової взаємодії із середовищем мешкання, тобто норми «природного права», які значно відрізняються від юридичних норм: громадянські права населення (наприклад, «право знати», бути інформованим про стан навколишнього людину середовища); дослідження, що безпосередньо обслуговують законотворчий процес (виявлення сфер соціальної практики, що потребують правового регулювання соціальних наслідків функціонування природоохоронного законодавства) і, нарешті, соціологічний аналіз власне екополітичних процесів (розміщення соціальних сил, конфліктів, форм суспільної участі, каналів інституціоналізації екологічних вимагань неселення).
        З методологічної точки зору, екополітика спрямована на економічні, соціальні і культурні змінення, необхідні для виживання людства та збереження природи. Фундаментальним орієнтром екополітики виявляється  НЕП, а основоположною концепцієй - концєпція суспільства риску. Далі розглядаються принципи, інститути та форми соціальної дії, котри забезпечують реалізацію правових норм на різних етапах розвитку українського суспільства та держави, включаючи сучасний період.
        Дається методологічна характеристика екополітичних стратегій: технократичної (вирішення екологічних проблем на основі розвітку науки і технологій), утилітаристської (принцип «ліквідації наслідків»), ліберальної (ринкові відношення але «природний» регулятор взаімодії суспільства і природи), планово-централізованої та інших.
        Осблива увага приділяється екополітичним стратегіям, практикуємим українськими і зарубіжними суб`єктами громадянського суспільства - зеленими рухами та партіями, органами місцевого самоврядування, громадянськими ініціативами (стратегії: альтернативна, опозиційна, «регіоналізації», політичного комиромісу, «стратегія можливостей», участі і інши (О. Яницький, 1995).
        Тема завершується аналізом «структури політичних можливостей» (С. Тероу, 1988), тобто ключових загальнополітичних умов, котри визначають можливості реалізації тієї чи іншої екополітичної стратегії, насамперед, на Україні.
 

        Глобалізація економічних процесів та екологічної кризи, зв`язок між зростанням населення Землі, полярізацією бідності і багатства і станом навколишнього середовища примусили лідерів світового товариства висунути у середині 1980-х років доктрину «тривалого розвитку», накреслити механізми її реалізції на національному, континентальному і глобальному рівнях (доклад комісії Г. Брундтланд).
        Суть доктрини - сполучення процесів економічного розвитку і збереження  середовища мешкання в інтересах сучасного та майбутнього поколінь. Економічний зміст - стабільний розвиток виробництва з використанням тільки поновлюванних ресурсів та низьким рівнем генерування рисків (А. Харел, В. Кінгсбері, 1992). Соціальна суть доктрини - перерозподіл влади, багатства та ресурсів з метою вирівнювання рівней розвитку Півночі і Півдня планети. Фактично, мова йде про новий, більш високий рівень регулювання світового економічного та соціального порядку.
        Зокрема, це означає: високий рівень довір`я та консенсусу, особливо між розвиненими та розвиваючими країнами; переміщення цілі про-екологічного розвитку на верх шкали національних пріоритетів; новий рівень міжкраїнової кооперації і солідарності; розширення повноважень органів наднаціонального контролю і, отже, утрата частини національних суверенітетів; підвищення ролі існуючих і створення нових міжнародних інститутів, безпосередньо зв`язуючих планування розвитку і охорону середовища; координацію національних програм охорони середовища та розвитку.
        Зрештою, «тривалий розвиток» є моральний і етичний імператив, оскільки об`єднує головні турботи людства: безпеку, охорону середовища, демократію, економічний прогрес, міжнародне співробітництво та краще життя для майбутніх поколінь.
        Заключна частина присвячена співвідношенням ролей держави, громадянського суспільства і безпосередньо населення у разроблені та реалізації концепції; співвідношенню екологічних її цілей з економічними і політичними; ролі України як суб`єкту підтримки стабільності на глобальному рівні.
 

        У високомодернізованих суспільствах з розвиненими демократичним інститутами і високим рівнем консенсусу між основними агентами соціальних змінень можливий інший шлях про-екологічної переорієнтації суспільства, котрий одержав назву екологічної модернізації (А. Мол, Г. Спааргерен, з опорою на роботу Е.Гіденса, О. Віллє, Дж. Хубера і М. Яничке).
        Суть концепції - у поступовій трансформації насамперед індустрії, а також інших систем та інститутів суспільства у відповідності з екологічними критеріями без радикальної перебудови суспільства. Екомодернізація, уважають автори концепції, не зачепить існуючих відносин власності і сфокусована на удосконалюванні організаційних структур виробництва та споживання. Мета екомодернізації: на основі суспільной згоди («договору») вбудувати екологічні обмежувачи у функціонування ринкової економіки.
        Основним агентом подібної реструктурізації зўявляється приватне підприємництво, а також держава та інвайронментальні рухи, однак ідеологія та соціальні функції останніх міняються. Держава стає партнером приватного бізнесу і зеленого руху, відмовляясь від директивного бюрократичного регулювання. Її головне завдання - створити сприятливе середовище для про-екологічної діяльності бізнесу, стимулювати його самоорганізацію. Зелені відмовляються від політичної конфронтації і переходять до прямого співробітництва з економічними суб`єктами, беруть участь у прийнятті рішень відносно стимулів і обмежень, котри торкаються виробництва, а також у розробленні довгострокових програм економічних реформ.
        Наука як соціальний інститут не тільки грає провідну роль у екологічної модернізації виробництва, але бере участь у виробленні способів підтримки «екологічного консенсусу» шляхом відкритого і рівноправного діалогу з усіма агентами процесу екомодернізації, которими з`являються приватне підприємництво, а також держава та інвайронментальні рухи.
        Тема завершується оцінкою пристосування даної концепції в умовах «переходних суспільств».