Іван Драч, Детальна інформація

@\x02C6

@\x02C6

@\x02C6

@\x02C6

@\x02C6

@\x02C6

@\x02C6

@\x02C6

@\x02C6

@\x02C6

@\x02C6

білоруською, латиською, литовською, естонською, азербайджанською, грузинською, вірменською, чеською, словацькою, польською, румунською, болгарською, німецькою, англійською та іншими мовами.

За збірку «Когинь і крона» в 1976 році поет був удостоєний Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка, а в 1983, за збірку «Зеленьїе врата» (1980, переклад колективу авторів),— Державної премії CPCP. І. Драч нагороджений орденами „Знак Пошани” і Трудового Червоного ГІрапора. Тож можна говорити про заслуже визнання здобутків українського радянського поета в контексті нашої багатонаціональної літератури.

Особливо показово, що це визнання збігається з початком нового, історично закономірного й необхідного етапу в житті суспільства — взятого партією, державою, всім народом курсу на перебудову економічного, соціально-політичного, духовного життя країни.

Активна громадська діяльність, робота у складі різних редколегій, комісій Спілки письменників України, виступи по радіо і телебаченню, зустрічі з трудовими колективами, поїздки у складі літературно-мистецьких делегацій по нашій країні та за кордон,— це далеко не повний перелік тих важливих і відповідальних турбот і клопотів, які сьогодні, в пору громадянської і творчої зрілості митця, вимагають дедалі більшої самовіддачі, забира'ють час у власне літературної праці, але й живлять її сторицею з нових і нових джерел.

Життєвий шлях

тому, в одному з віршів він заявив про свій намір говорити “на рівні вічних партитур”. І з перших же кроків у літературі талановито реалізував цей намір, а далі, про що б не писав, неодмінно висвітлює складні проблеми сучасного йому життя в контексті вітчизняної і світової історії, у взаємозв”язках нинішнього дня з давно минулим і грядущим днем.

Диво поезії І.Драча полягає в тому, що в його експресивному слові, освітленому неповторним баченням світу, кристалізується досвід минулого, незнищенне духовне життя наших попередників зливається з сучасним життям, його больовими точками, а в завжди молодій, свіжій своїми засобами поетиці, кажучи рядком із вірша “Київська легенда”, - кожне слово має сотні літ.

Іван Федорович Драч народився 17.Х.1936 р. в с.Теліженці Тетіївського р-ну Київської обл. Вчився в Київському державному університету ім.Т.Г.Шевченка та на Вищих сценарних курсах Держкіно в м. Москві. Освіта вища. Почесний доктор Львівського держуніверситету ім.І.Я.Франка.

В 1964-1974 р.р. І.Драч вчителював у школі, проходив службу в армії, працював у райкомі комсомолу, журналістом в “Літературній газеті” (нині – “Літературна Україна”), сценаристом на Київській кіностудії ім.О.Довженка.

   З 1974 до 1987 року – на творчій роботі. Обирався секретарем, членом правління Спілки письменників України, а в 1986-1992 р.р. – першим секретарем правління Київської організації Спілки письменниківУкраїни. Один із чільних ініціаторів створення Народного Руху України і перший його Голова (1989-1992 р.р.).

   Двічі обирався народним депутатом України (1990-1994 р.р., 1998-2000 р.р.) Склав депутатські повноваження, коли прийняв пропозицію Президента України Леоніда Кучми очолити Держкомінформ України. Разом з тим І. Драч – Голова товариства “Україна – світ”, тривалий час був на чолі Української Всесвітньої Координаційної Ради та Конгресу української інтелігенції. Член Центрального Проводу Народного Руху України.

   Видатний поет і політик Іван Драч живе і трудиться, щоб рано чи пізно в Україні восторжествували цінності вічні і сьогочасні, національні й загальнолюдські, і щоб вони розвинулись та продовжились в реальному, а не декоративному житті народу:

Народ – це всі. Це місто і село.

Це люд, який мізкує й форму носить,

Голубить ноти й цифри плодоносить,

Хто нянчить слово й творить чересло.

Талант поета продовжує розвиватися, залишається незмінно змінним, оновлюється і самостверджується. Поет живе в політику, а політик розбурхує поета.

Iван ДРАЧ: «Известия в Украине»? Хай виходять українською мовою!»

«День» останнім часом не раз підкреслював свій інтерес до призначення головою новоствореного Державного комітету з інформаційної політики, телебачення та радіо Івана Драча. Адже зрозуміло, що особливо після відставки з посади заступника секретаря РНБО(У) Зиновія Кулика, та в умовах, коли і досі ще непрацездатна Національна рада з питань ТБ і РМ, саме в руках Івана Федововича зараз сконцентровані і можливості, і проблеми, і спокуси, і відповідальність за багато з того, що відбуватиметься надалі в нашому інформаційному просторі. І хоч би як ми не мали ілюзій відносно самодостатності і самостійності в рішеннях тих людей, які керували нашою інформполітикою раніше, все ж таки не можна применшувати ролі конкретної особистості на впливовому чиновницькому кріслі. Тим більш, що Іван Драч — знакова фігура і для національної культури, і для національної політики. Власне, саме це, насамперед, і підкреслюється як тими, хто схвально сприйняв це призначення, так і тими, хто ставиться до нього з певною пересторогою. По суті, вперше в країні таку посаду зайняла людина, у якої є сталі і публічно проголошені ідеологічні засади, які можуть комусь подобатися, а комусь — і ні. І які, як вважає дехто, можуть стати на заваді у обов’язку держслужбовців дотримуватися одного з головних принципів нашої Конституції: жодна ідеологія не може бути в Україні визнана обов’язковою.