Складові літературознавства та механізм цілісно-системного дослідження, Детальна інформація

Тому насправді м е т о д о л о г і я літературознавства – це є не лише, як звичайно про неї пишуть, наука про методи (як лише способи) дослідження в межах окремої науки, в даному разі літературознавства. І не лише наука про методи (як лише способи) дослідження в межах окремої низки наук: природничих, суспільних, технічних, гуманітарних. Такі з в и ч а й н і, з в и ч н і методології вже засвідчили себе у ХХ ст. як переважно обмежені, часткові, поверхові способи дослідження, наслідки яких щоразу були, є і завжди будуть в основному вузькими, поверховими, суперечливими.

Прийшов час усвідомити, що всі відомі спеціальні методології [3; 12; 19; 2; 18 та ін.] – це дуже важливі, але завжди часткові моменти на шляху поступового усвідомлення справжньої, цілісної методології. Вона, виявляється, лише тоді може бути усвідомлена як природна, тобто цілісно-системна, коли стане відома її спільна всезагальна основа, що обертається не лише “способом” (це – тільки одна сторона), але й, що дуже важливо, “шляхом” (друга сторона) дослідження, і не лише спеціально-наукового, а взагалі “н а у к о в о г о” дослідження, і - ще ширше – загалом “цілісно-системного п і з н а н н я”.

Така всезагальна о с н о в а є, виявляється, єдино об’єктивною, тобто властива вона і міститься в самій природі “о б ’ є к т а”: як самого по собі, так і того, що потрапляє в поле нашої уваги і досліджується. Тому це – найбільш природна основа. Вона в той же час – адекватне відображення в с е о х о п л ю ю ч о ї є д н о с т і безмежно всіх закономірностей Всесвіту. Вона ж відкриває собою, нарешті, і безмежну, всепронизуючу г а р м о н і ю (взаємодоповнюючу взаємодію) його, Всесвіту, єдності та множинності.

Звідси к р и т е р і є м реального, природного пізнання, разом і наукового дослідження, є постійна опора на всезагальну, цілісно-системну є д н і с т ь усіх об’єктів, явищ об’єктивної дійсності при їх одночасній безмежній різноманітності. Ця є д н і с т ь, як не дивно, має свій вигляд: як “с і т к а” об’єктивних зв’язків будь-якого об’єкту як цілого [побачити її можна в книзі: 11, 199-244]. Звідси конкретніше про дійсний критерій пізнання, дослідження можна сказати, що це – досягнення повної (щільної, цілісної) відповідності між цією “с і т к о ю” всезагальних закономірностей “об’єкта взагалі” і, з другого боку, одиничним її (“сітки”) проявом у певному конкретному об’єкті, що обраний для дослідження.

Звідси найбільш природний і плідний ш л я х пізнання, дослідження – це шлях “від всезагального (крізь нього) до одиничного (його прояву)”. На шляху, навпаки, звичному: “від одиничного (від окремих одиничних фактів) до узагальнень” – наслідки завжди бувають частковими й частково-системними. На шляху “від всезагального до одиничного” – наслідки завжди цілісні й цілісно-системні, чим вони й відповідні, цілком адекватні самій іманентній п р и р о д і об’єктів, що досліджуються. На цьому шляху не потрібно вигадувати, “придумувати”, а лише усвідомлювати те, що насправді є в досліджуваному об’єкті, що властиве для нього незалежно від наших бажань, вигадок чи смаків.

Саме через такі особливості цю в с е з а г а л ь н у складову літературознавства – м е т о д о л о г і ю – раніше, як правило, не враховували, вважаючи, що зазначені закономірності – предмет насамперед філософії, того її розділу, який називають “теорією пізнання”. В радянські часи існувала навіть “негласна заборона” широко вивчати такі закономірності на матеріалі літератури, тим більше художньої. Винятком були хіба що такі спеціальні науки, як природничі (фізика, ядерна фізика, астрономія, хімія, біологія) і деякі суспільствознавчі, насамперед, звичайно, політекономія. Між тим їх об’єкти порівняно важче піддаються такому дослідженню, ніж об’єкти літературознавства, які н а о ч н о відкривають свої природні складові (на всезагальному рівні – це, нагадаємо знову, “окреме-однакове” і “одиничне-особливе-загальне-всезагальне”). Зв’язки між ними – структурні й системні, співвідносні й взаємодійні, з боку будови і з боку розвитку об’єкту – за с у т т ю своєю також ці самі, бо вони в с е з а г а л ь н і. Їхня функційна спрямованість і робить їх методологічним і методичним інструментом (шляхом і засобом) пізнання. Відмежоване використання якоїсь окремої закономірності чи декількох виводить дослідника всього лише на частково-системний рівень наслідків. Навпаки, використання їх з обов’язковим збереженням цілісної єдності між усіма закономірностями – це рівень цілісно-системного дослідження. А цілісна їх єдність виглядає, виявляється, як двоступенева “с і т к а” зв’язків суворо певних складових будови і розвитку об’єкту як цілого [11, 199-244].

Половина цієї “сітки” – це “сітка” двоступеневої б у д о в и об’єкта як цілого – і була використана нами у дослідженні проблеми основних складових категорії “літературознавство”. З опорою на цю “основу” й доведено, що літературознавство як наука на першому ступені своєї будови – це єдність “практичного” і “теоретичного літературознавства”, а на другому ступені будови – єдність чотирьох наук: “літературна критика-історія літератури-теорія літератури-методологія літературознавства”.

Словесний виклад використаної половини “сітки” всезагальних законів “цілого” будь-якого об’єкту зводиться до наступного:

Цілісна б у д о в а об’єкта не є хаотичним явищем, вона обов’язково с т у п е н е в а, тобто має ступені будови, а відповідно є ступені проникнення в будову, ступені пізнання будови. На кожному ступені є своя сувора цілісна кількість складових.

Двоступенева “сітка” так називається, оскільки містить д в а ступені будови. Це найменша цілісна кількість ступенів за єдино природним – б і н а р н и м поділом органічного об’єкта.

На першому ступені через свою бінарність будова об’єкта відкриває цілісно неодмінно д в а свої аспекти (дві складові), які є протилежними й рівноправними відносно свого ступеня. Вони органічно взаємодоповнюють одне одного, перебуваючи тим самим у гармонії, що є найглибшим (суттєвим) критерієм справедливості поділу.

Одна складова тут – “окреме” в об’єкті, друга складова, навпаки, - “однакове” в об’єкті. Разом вони пояснюють “ціле об’єкта”, яке є “єдністю протилежностей”.

На д р у г о м у ступені цілісна будова об’єкта виникає через подальше бінарне розчленування двох отриманих (на першому ступені) складових. “Окреме” обертається тут на взаємовідношення “одиничного” й “особливого” в об’єкті. У свою чергу “однакове” – це взаємовідношення “загального” і “всезагального” в об’єкті, що досліджується цілісно.

Отже, тепер видно, що разом цілісна будова об’єкта на другому ступені – це взаємовідношення ч о т и р ь о х складових, яке виглядає як “л а н ц ю г” протилежностей: “одиничне-особливе-загальне-всезагальне”.

Перша (одиничне) і четверта (всезагальне) складові – це крайні сторони об’єкта, вони повністю, цілісно протилежні, про що свідчать і назви. Між ними в об’єкті розташовуються два інші аспекти: другий (особливе) і третій (загальне). Це тому, що вони між собою не крайні, не повні, не цілісні, а часткові протилежності. Тому вони – опосередковуючі складові (між крайніми складовими) в єдиному ланцюгу на другому ступені цілісної будови об’єкта, тобто розташовуються м і ж першою і четвертою складовими як поступовий перехід однієї крайності в протилежну.

Таким є словесний виклад половини зазначеної “сітки” (будови об’єкта як цілого), використаної нами під час цілісно-системного дослідження. Ця половина – не відмежована від другої половини, вона г а р м о н у є з нею повністю, цілісно і безмежно, однак вона “присутня” в ній приховано.

Взаємозв’язки між отриманими д в о м а (на першому ступені будови) і чотирма (на другому ступені) складовими будови зазначені нами вище і проілюстровані на прикладі вирішення наукової проблеми складових літературознавства – проблеми, яка не могла бути об’єктивно з’ясована на частково-системному рівні протягом усього ХХ століття.

Так само недостатньо, частково вирішувалася раніше і проблема місця сучасної компаративістики в межах “літературознавства”.

Лише в найостанніший час на ближніх підступах до цілісно-системного рівня розвитку науки стало відомо, що компаративістика, як пише Анатолій Ткаченко, не є розділом історії літератури, “як можна прочитати у багатьох словниках”, і не є розділом теорії літератури. Вона, доводить дослідник, є “розгалуженням л і т е р а т у р о з н а в с т в а” [14, 10].

Таке визначення місця компаративістики стане сприйматися чіткіше, якщо звернути увагу, як саме літературознавство в цілому розгалужується на іншій базі, ніж та, що була використана нами вище, – на базі не будови, а, навпаки, р о з в и т к у об’єкта, що досліджується.

Це зовсім інша база (“основа”) поділу, тут потрібно звернутися до історичного процесу, пов’язаного з досліджуваним об’єктом і, тим самим, до різних ф о р м історичного р о з в и т к у літературознавства як науки.

Якщо ця наука (нашими зусиллями, звичайно) концентрує увагу на своєму сучасному стані з його будовою і всіма особливостями, вона виказує себе як “с у ч а с н е літературознавство” (про його будову з її чотирма складовими й велася мова).

Якщо ж літературознавство (нашими зусиллями) концентрує увагу на тих чи інших етапах свого і с т о р и ч н о г о розвитку – воно виказує себе як “і с т о р и ч н е літературознавство”, або, інакше, як “історія літературознавства”, що займається вивченням літературознавчих думок і концепцій м и н у л о г о в їх порівнянні між собою, тобто вивченням історії “літературної критики”, історичним розвитком “історії літератури”, історією “теорії літератури”, історією “методології літературознавства”. Саме підхід порівняння і зафіксований терміном “компаративістика”. Методом цієї науки раніше був, як пише Анатолій Ткаченко, метод компаративізму у вигляді “емпіричних зіставлень окремих літературних фактів” [14, 10], а в ХХ столітті поступово набув вигляду частково-системних зіставлень окремих літературознавчих фактів.

Таким чином, її, компаративістики, майбутнє – це також поступовий перехід на цілісно-системний рівень свого історичного розвитку.

Основним доказом справедливості переконань А.Ткаченка на функцію сучасної компаративістики, яка стала (знову повторимо його слова) “розгалуженням л і т е р а т у р о з н а в с т в а” [14, 10], здатне бути конкретне звертання до д р у г о ї п о л о в и н и “Двоступеневої сітки” об’єкту як цілого.

Перша половина цієї “Сітки” була нами вище словесно представлена. Що ж до словесного відтворення д р у г о ї половини “двоступеневої сітки”, яка містить вже не складові будови, а ф о р м и р о з в и т к у об’єкта як цілого – це інше питання. Воно так само важливе для засвоєння методології цілісно-системних досліджень, але потребує спеціального місця для викладу.

Оскільки мова йде про всезагальні закони будови і розвитку “цілого” в об’єкті, друга половина цієї “сітки” також є найкращою (тобто адекватною природі кожного об’єкта) основою досліджень у будь-якій науці.

Література

Абрамович Г.Л. Введение в литературоведение. – М.: Просвещение, 1975.

Астрономия. Методология. Мировоззрение. – М.: Наука, 1979.