Сиарообрядництво: історія виникнення і еволюція, Детальна інформація

a

a

P

b

\x00B8

1/4



"

V

X

Z

^

`

\x00B8

\x00BA

1 «робочими людьми». Економічна і соціальна диференціація незабаром призвела до відступу у питаннях ставлення до «світу». За свою згоду посилати робітників на Повенецкий металургійний завод виговці одержали свободу проживання в скитах і поселеннях і свободу богослужіння. Керівництво виговців без опору погодилося на введення подвійного подушного (який, до речі , дійшов до них тільки в 1722 році).

У 1722 році на Виг був посланий ієромонахах Неофіт, що повинний був провести «разглагольство про веру». Проте він виявився занадто слабким у привселюдній суперечці з поморськими начотниками. Тоді Неофіт дав виговцям 106 питань у письмовому вигляді, вимагаючи на них письмової відповіді. Ці відповіді, складені переважно Андрієм Денисовим і отримали назву «Поморських», стали ідеологічним обгрунтуванням не тільки поморського толку, але певною мірою і всієї безпоповщини, головним чином її помірних напрямків. «Поморські відповіді», що відбивали інтереси заможної верхівки Виговскої общини, пронизані одним прагненням - відокремити, виділити безпоповскі общини з оточуючого їх з усіх боків і далекого їм самодержавного кріпосницького «світу», убезпечити їх від можливих переслідувань з боку цього «світу». «Поморські відповіді» цілком задовольнили Петра I, і він залишив Виговску общину в спокої. Здіснивши подібну еволюцію в поглядах, поморці спокійно сприйняли в 1732 році і рекрутські повинності з правом відкупу за гроші.

При такому ставленні до самодержавства виговці вдало уникнули багатьох переслідувань. Навіть у 1739 році, коли прибула до Вига комісія на чолі з Квашниним-Самариним і серед звичайних членів общини почалася паніка, а в скитах навіть приготувалися до самоспалення, керівництво Вига зуміла домовитися з комісією і відвести від общини кару, що загрожувала їй. Саме з цього часу поморці вводять богомолення за царя (але не за імператора; поступившись в сенсі, вони не хотіли поступатися у формі). Так поморщина перетворилася в помірну безпоповску течію, що відбивала інтереси купців і промисловців Півночі.

Примирення зі «світом» не могло не призвести до часткової відмови від есхатологічної ідеології. Оскільки «благодать» священства «узята» на небо, то зайвими виявилися і ті таїнства, учинення яких було пов'язано з нею. Але це не означало припинення богослужбового культу. Поморці виробили порівняно нескладний ритуал, що полягав у суспільній молитві, співі і читанні під керівництвом виборного наставника. З усіх церковних обрядів поморці визнали спочатку тільки два - хрещення і сповідь, але згодом в особі деяких своїх найбільш помірних напрямків вони визнали й обряд одруження, що цілком відповідало інтересам буржуазного прошарку.

У першій половині XVIII століття поморщина була найпотужнішим і найвпливовішим напрямком у безпоповщині. Її контори були розкидані по багатьох містах Росії, були не тільки торговими пунктами, але і свого роду місіями. У Выговскій оселі були прекрасні зібрання стародавніх рукописів, іконописна школа, школи навчання грамоті і крюковому співу. Посилення поморщини і її ролі в безпоповщині було пов'язано з ростом впливу значних купців-скупників, заводчиків і лісопромисловців Півночі, що були зацікавлені в компромісах із самодержавно-кріпосницьким ладом, у напівфеодальних методах експлуатації.

Інший напрямок безпоповщины - федосіївщина виник як релігійний напрямок дещо раніше поморщини. Основи її віровчення були викладені в постанові безпоповщинского старообрядницького собору 1692 - 1694 років. Керівник цього собору, яким був дяк Крестецкого яму Феодосії Васильєв, із роду бояр Урусових, незабаром розійшовся в думках із поморцями і пішов за кордон в Польщу, у Невельский повіт, де заснував безпоповщинскі общини нового напрямку, що одержав назву федосіївщини. Перший час він підтримував досить жваві стосунки з виговцями, але в 1706 році, після того як у них намітився перехід до політики примирення із самодержавством, він цілком розірвав із ними усілякі зв'язки. При спробі організувати общини свого напрямку в Росії, у Великолукскому та Дерптскому повітах, він був схоплений і помер у новгородській в'язниці в 1711 році.

Головна відмінність ранньої федосіївщини від поморщини полягала в більшій непримиренності з самодержавно-кріпосницьким ладом й у проповідуванні крайнього аскетизму. Особливо суворо боролися федосіївці проти укладення шлюбу, оголошуючи його більшим гріхом, ніж відкритий «блуд». Проте ця непримиренність і пуританство досить швидко перетворилися в цілу систему релігійних покарань (тривалі пости, поклони і т.і.) за ті або інші порушення федосіївского вчення, наскрізь пройнятого лицемірством. Федосіївщина не одержала широкого поширення ні наприкінці XVII, ні в першій половині XVIII століття. Порівняно невеличке число федосіївских общин існувало в цей період головним чином за межами Росії, у Прибалтиці і Польщі. Федосіївщина відбивала інтереси частини середніх і нижчих прошарків посадского населення - недавніх вихідців із села.

Ідеологічне переродження поморщини, обумовлене економічним розвитком і соціальним розшаруванням Виговскої общини, і зосередженням керівництва общиною в руках заможної верхівки, її поступовий перехід на позиції компромісу не могли не викликати протесту з боку селянських старообрядницьких поселень, розташованих близ Помор'я, головним чином в Архангельській і Олонецкій губерніях.Для селянської частини поморщини примирення виговців із «світом» було не чим іншим, як поклоніння антихристу і визнанням його влади. Селяни обвинуватили виговців у тому, що «Зверевы указы паче евангелия облобызали, помалу начали в миру проживати, и свое благочестие забывати; домы и фабрики созидали, а христиан, яко разбойников, суду предавали».

Частина безпоповців, що відокремилась від поморщини, утворила філіпповский толк, що відповідав інтересам насамперед патріархального прошарку селянства (переважно черносошного селянства Півночі), мало пов'язаного з ринком , проте пов`заного з натуральним господарством. Фундатором цього напрямку був Пилип (в «миру» Фотій), стрілець, що втік у Виговску пустелю з-під Нарви. Незабаром почалися розбіжності між ним і Семеном Денисовим. Пилип був незадоволений угодовською політикою керівників поморщини. Після того як поморці погодилися на нагадування в молитвах імені царя, він разом із своїми однодумцями розірвав стосунки із Виговскою общиною і заснував власний скит на Умбе. Коли в 1743 році скит був оточений військовою командою, Пилип і його послідовники (біля 70 чоловік) здійснили акт самозпалення. Подібним чином нерідко чинили і його послідовники. Самоспалення вважалося у філіпповців засобом дотримання віри. Проте немає підстав приписувати практику самоспалення винятково одним філіпповцям. Самоспалення виникло набагато раніше самої філіпповщини і практикувалося серед різноманітних старообрядницьких течій.

Основні положення віровчення філіпповщини мало відрізнялися від федосіївщини, але їх вони дотримувалися набагато суворіше. Для філіпповців було характерно рішуче заперечення міської цивілізації і фанатичної нетерпимості до інших напрямків старообрядництва. Проте уже в другій половині XVIII століття фанатизм філіпповців дещо послаб. Характерною рисою філіпповців стала розбіжність між віровченням і життєвою практикою. Філіповці сплачували подушне і виконували усі суспільні обов'язки, вони записувалися на подвійне оподаткування, а якщо уникали запису, то лицемірно видавали себе за православних. Серед філіпповців з'явилялися випадки «новоженства». Лицемірство і непослідовність філіпповців призвели до того, що в другій половині XVIII століття з них виділилися більш крайні течії, що отримали назви аароновщини і пастуховщини.

Одним із найбільш крайніх безпоповских толків була нетовщина, що зародилася наприкінці XVII століття в Нижегородському краї. Вона являла собою досить складне за своїм соціальним складом напрямок, що одержав поширення серед деяких груп селянства, а згодом і міщанства. Вихідним пунктом віровчення нетовців стало переконання в тому, що з воцарінням у світі антихриста не може бути ні церковних обрядів, ні суспільного богослужіння. Вони не погоджувалися з іншими безпоповскими толками в тому, що за відсутності священиків можливо чинити богослужіння й обряди звичайній людині. Усі надії послідовники нетовщини покладали на Спас (один тільки Спас знає, «необхідно уповати на його милість і молитися»). За цією ознакою нетовців називають єщеями і спасовцями.

Нетовщина не являла собою якого-небудь суцільного релігійного напрямку. Внаслідок неоднорідності соціального складу нетовщина незабаром розділилася на ряд дрібних течій. Одне з них вважало навіть можливим звертатися за хрещенням і укладанням шлюбу в православну церкву (так звана глуха нетовщина - найпоміркованіша частина безпоповщини). Представники іншої течії стали хрестити самі себе («самохрещенці», «рябіновщина»). Були, нарешті, нетовские течії, що заперечували будь-які обряди і навіть поклоніння іконам (наприклад, «дирники»). Ці найбільш крайні течії нетовщини надзвичайно близькі до сектантства навіть за суто формальними ознаками.

В цілому для безпоповщини кінець XVII і перша половина XVIII століття були часом посилених релігійних пошуків і формування віровчень майже усіх головних толків, гострих релігійних суперечок, за якими нерідко відчувалися розбіжності політичного або соціального характеру, що мали місце серед різноманітних соціальних груп безпоповців. Прихильники безпоповщини в цей період чисельно поступалися прихильникам поповщини, а райони їхнього поширення обмежувалися Помор'ям, Прибалтикою і частково Нижньогородським краєм.

Іншу картину являла собою в цей період поповщина. Спочатку поповщина оформилася у вигляді біглопоповщини, тому що її послідовники вирішили приймати попів, що перебігали до них від офіційної церкви.

Поповщина з формальної точки зору являла собою буквообрядовірря, старообрядництво в справжньому сенсі цього слова. Не тільки наприкінці XVII - першій половині XVIII століття, але й протягом усієї своєї подальшої історії вона не змогла виробити якого-небудь самостійного й оригінального віровчення, залишаючись на вкрай хиткій (з погляду церковної догматики) позиції, що полягала в тому, що можна брати для вчинення богослужіння швидких попів із пануючої православної церкви, незважаючи на воцаріння в ній, як і у всьому «світі», антихриста.