Чи потрібні дітям казки?, Детальна інформація

Батьки, які хотіли б заперечити, що їхні діти мають вбивчі бажання і хочуть рвати речі (предмети) і навіть людей на шматки, віважають, що можна застерегти дитину від пологу таких думок (начебто це можливо). Забороняючи доступ до історій, які непрямо повідомляють дитину, що й інші мають такі фантазії, батьки прирікають дитину на самотність: адже вона змушена думати, що тільки вона уявляє такі речі. Це робить її фантазії справді жахливими. З іншого боку, зрозумівши, що інші мають такі ж самі або подібні фантазії, ми відчуваємо себе частиною людства, а це нищить наше побоювання відносно того, що ми опинилася за загальноприйнятими межами.

Дивн суперечність полягає в тому, що добре освічені батькі забороняють казки для їхніх лдітей, тоді як результати психоаналітичних дослоіджень допомогли їм усвідомити, що, будучи від початку невинним, мислення їхньої дитини сповнене старшними, жахливими, руйнівними образами й уявленнями. Прикметно, що ці батькі, які так переживають, щоб не збільшувалися страхи їхньої дитини, забувають про заспокійливі повідомлення казок.

Вілповідь на цю проблему може полягати в тому факті, що психоаналіз продемонстрував амбівалентність почуттів дитини відносно батьків. Батьки обурюються, коли розуміють, що думки дитини сповнені не тільки почуттями глибокої любрві, але – й великої ненависті до батьків. Батьки хочуть відчувати люов своїх дітей, тому вони скорочують показ тих історій, які можуть спровокувати у дитини погані почуття або відкидання відносно батьків.

Батьки хочуть вірити в те, що коли дитина вбачає в них мачух, відьом або великанів, то це не має до них ніякого відношення а є лише результатом історії, яку вона почула. Такі батьки сподіваютьс, що, якщо вони застережть дитину від вивчення таких постатей, то дитина не буде вбачати власних батьків у таких образах. Але насправді все зовсім не так: батьки обманюють самих себе, припускаючи, що, якщо дитина надає їм таких рис, то це –в наслідок історій, які вона почула; хоча реально це відбувається не тому, що дитині подобаються образи, які вона находить у казках і не тому, що ці образи певним чином накладаються на дитячі уявлення, а тому що, незважаючи на всі страшні, жахливі думки, які навіює специфічний зміст і побудова казок, ці історії завжди мають щасливий фінал, який дитина не може не проектувати на власні життєві проблеми.