Функціональні основи життєдіяльності організму людини, Детальна інформація

Матеріалістичне трактування природи рефлекторної діяльності цілісного організму належить І. М. Сєченову (1829 -1905) та І. П. Павлову (1849-1936).

Поведінка як спосіб збереження гомеостазу. Еволюційний аспект поведінки. Поведінка тварин – дуже широке поняття. Воно поєднує велику різноманітність реакцій, які сприяють виживанню організмів і збереженню виду у змінюваних умовах зовнішнього середовища. Найпростішою її формою є різні рухові реакції на зовнішні подразники, більш складні форми поведінки, зв'язані з навчанням, переробленням інформації – вищих інтегративних функцій нервової системи.

Поведінка – це комплекс природжених і набутих реакцій, які сприяють індивідуальній і груповій адаптації до конкретних умов середовища.

Поведінка тварин будується на базі трьох основних компонентів вищої нервової діяльності: інстинкти, навчання (умовно-рефлекторна діяльність), розумова діяльність (у людини).

І н с т и н к т (лат. instinctus – спонука) – сукупність природних поведінкових реакцій, які мають пристосувальний характер і здійснюються цілеспрямовано, без попереднього індивідуального досвіду і навчання, для задоволення основних біологічних потреб. Звичайно інстинктами називають тільки складні безумовні рефлекси (харчовий, захисні, статеві тощо), на відміну від простих безумовних рефлексів (чхання, моргання, кашель тощо).

З еволюційної точки зору інстинкти являють собою корисний для особини „інформаційний досвід” попередніх поколінь даного виду тварин або людини.

Другим компонентом поведінки є н а в ч а н н я на основі умовно-рефлекторної діяльності. Характерною особливістю цієї поведінкової реакції є необхідність повторення певних ситуацій.

Завдяки виникненню умовно-рефлекторних тимчасових зв'язків організм набуває здатності реагувати на зовнішні явища за певними сигналами. Нейтральні подразники можуть стати сигналом їжі, небезпеки. Коли нейтральний подразник при певних умовах не підкріплюється безумовним, який викликає інстинктивну реакцію, відбувається гальмування, згасання тимчасових зв'язків, які перестають бути доцільними у даних умовах.

Третій компонент поведінки – елементарна р о з у м о в а д і я л ь н і с т ь (ЕРД). У чому ж різниця ЕРД від інших форм поведінки? Це, перш за все, побудова програми поведінки без попереднього навчання, при першій зустрічі особини з незвичною ситуацією на основі уловлювання зв'язку між предметами і явищами навколишнього середовища. У основі розумової діяльності лежить осягання деяких емпіричних (не теоретичних) закономірностей природи. Це дозволяє прогнозувати найближчі події, будувати поведінку на основі рішення елементарних завдань.

Першим параметром ЕРД є здатність до екстраполяції (здатність тварин до виконання певної дії з врахуванням поправки на час і напрямок руху). Другим параметром є прийняття рішень у незвичайній ситуації без попереднього навчання. Третій параметр розумової діяльності – здатність сприйняття і співставлення множин.

Формування абстрактного мислення, яке проходить, починаючи з раннього дитинства, є основною якісною відміною людини від ЕРД найбільш розвинених тварин. ЕРД відіграє важливу роль у еволюції, вона зумовлює можливість виконання складних актів поведінки, підвищує пристосовуваність тварин до змінюваного середовища.

Поняття про біоадаптацію. Біологічним системам на різних рівнях організації характерна адаптація. Під адаптацією розуміється процес пристосування до умов середовища. Всі живі істоти і їхні угрупування пристосовані до географічних, фізичних, хімічних і біологічних умов середовища.

Адаптація виникає і розвивається на базі спадкової програми організму і здатності змінюватися під впливом природного добору. У результаті добору у кожному середовищі існування виживали тільки ті форми організмів, генотипи яких забезпечували існування потомків у даних конкретних умовах. Так з'явились пристосування організмів до існування, наприклад, у горах, пустелях або океані, у полярних або екваторіальних широтах. З іншого боку, життя у будь-яких умовах пов'язане з коливанням факторів навколишнього середовища на протязі індивідуального життя особини. Генотипом запрограмовано, що всі організми мають адаптивні можливості змінюватися у певних межах, пристосовуються до змінюваних факторів середовища, як правило, зберігаючи постійність гомеостазу. Часто адаптивні можливості у процесі індивідуального життя зростають завдяки тренуванню.

У основі адаптацій на рівні клітин, органів і організмів лежать явища подразливості з характерними для нього адекватними реакціями. Без адаптивних реакцій життя ні в якому разі неможливе.

На рівні організму при різкій зміні навколишнього середовища адаптації дозволяють вижити у результаті перебудови фізіологічних функцій поведінки. Вони спрямовані на підтримання гомеостазу.

При різкому погіршенні умов існування (низька температура, відсутність достатньої вологості) деякі організми переходять у особливий стан анабіозу (гр. ana – знову, bios – життя). При цьому життєві процеси тимчасово припиняються, або вони так уповільнені, що видимі прояви життя відсутні. При настанні сприятливих умов відбувається відновлення нормального рівня життєдіяльності. Явище анабіозу зустрічається у багатьох організмів.

Фізіологічна адаптація у вищих організмів, особливо у ссавців і людини, здійснюється, у першу чергу, на базі нервових механізмів, гіпоталамо-гіпофізарної і симпатико-адреналової систем.

При дії значних за силою і тривалістю подразників у організмі виникає комплекс неспецифічних реакцій – так званий загальний адаптаційний синдром . Поняття про адаптаційний синдром і вчення стрес ( англ. stress – напруження) було розроблене канадським ендокринологом Г. Сельє у 1936 р.

Фактори, які викликають розвиток цих реакцій, можуть бути різними: м'язове і нервове перенапруження, емоційне збудження, травма, інфекція, висока або низька температура. Кожний із цих впливів викликає специфічну відповідь і, крім того, неспецифічну стереотипну відповідь у вигляді стресу.

У розвитку реакції стресу виділяють три стадії: у першу стадію тривоги – відбувається подразнення рецепторів, збуджується симпатико-адреналова система, підсилюється виділення адреналіну мозковою речовиною. Внаслідок цього підвищується рівень глюкози у крові, підсилюються і частішають скорочення сороченя серця, зростає артеріальний тиск. Все це сприяє підвищенню активних рухових реакцій, дає можливість інтенсивно діяти.

Друга стадія стрес орної реакції – стадія резистентності, відносно стійкого пристосування. Адреналін, діючи через гіпоталамус, стимулює утворення спеціальними клітинами нейрогормону (ліберину). Цей нейрогормон впливає на передню долю гіпофіза, яка виділяє кортикотропін (адренокортикотропний гормон) і підсилює продукцію гормонів кори наднирників, які підвищують стійкість організму до дії стресорних подразників: активізуються процеси обміну, мобілізується жир із жирових депо, у крові зростає вміст амінокислот і глюкози.

Третя стадія – виснаження – настає у тих випадках, коли напруження настільки велике, що, незважаючи на гіпертрофію, кора наднирників не в змозі дати необхідну кількість гомону. Це може призвести до смерті. Адаптаційний синдром є фізіологічною мірою проти виникнення хвороби.

Отже, як ми могли переконатися, наш організм має всі можливості, щоб нормально співіснувати з навколишнім середовищем. Хоча не треба забувати про те, що такі шкідливі речі, як нікотин, алкоголь, наркотики та ін. погіршують стан нашого здоров'я, а, отже, і його властивості до адаптацій і нормального функціонування. Тож треба завше пам'ятати про роль здорового способу життя та про тверезий глузд. А також ще одну річ: ми живемо один раз!



Література:

„Біологія” А. О. Слюсарів, С. В. Жукова – Київ „Вища школа”, 1992

„Довідник з біології” О. В. Денисьєвський – Київ „Наукова думка” 1998

План



І. Вступ.