Міжбюджетні відносини на Україні, Детальна інформація
Міжбюджетні відносини на Україні
Вінницька область 34 108,3
Могилів-Подільський р-н
68,1
Донецька область 46 103,2
м. Жданівка
60,5
Львівська область
112,1
Самбірський район
63,4
Полтавська область 31 111,3
Миргородський район
69,4
Рівненська область 21 119,2
Дубенський район
64,7
Питома вага офіційних трансфертів у доходній частині загального фонду місцевих бюджетів в 2002 році в середньому становила 31,2%, проте їх частка в розрізі бюджетів адміністративно-територіальних одиниць істотно відрізняється. Так, на частку офіційних трансфертів по місту Києву припадає 5,4%, місцеві бюджети Донецької області сформовані за рахунок трансфертів – на 19,5%, Волинської області – на 62,6%: (див. Додаток 7)
Стабільність місцевих бюджетів залежить переважно від надходжень прибуткового податку з громадян в обсязі, не меншому ніж запланований. У Діаграмі 2 бачимо, що прибутковий податок з громадян складає 66% дохідної частини місцевих бюджетів.
Аналізуючи дані Додатку 7 можна побачити цікаву картину. У найбільш економічно розвинутих регіонах країни, таких як, наприклад Донецька область або м.Київ, обсяг доходної частини місцевих бюджетів є найнижчим по країні. Це свідчить, звичайно не про економічний спад в цих регіонах, а швидше про незацікавленість місцевих органів влади у податковому контролі та насиченню доходної частини бюджетів, з яких потім потрібно буде відраховувати значну частину у Державний бюджет.
Діаграма 2
Отже проведений аналіз свідчить, що система розподілу доходів за видами бюджетів ще й досі не відповідає критеріям ефективності, а саме, критерію надання в розпоряджання місцевим органам влади тих податків, що є заслугою регіону. Так, наприклад, у м.Киів розташовані головні офіси майже всіх великих підприємств країни. Філіали цих підприємств, що розташовані в регіонах , не мають статусу юридичної особи, тому їх доходи зараховуються на рахунки Київських представництв і з них сплачуються 50% податку до бюджету м.Київа. Таким чином маємо, що у 2001 році доходи від податку на прибуток у м.Київ становили близько 1 500 000 тис грн. Для порівняння, цей саме показник для Донецької області складав в тому ж році лише 114 182 тис грн., для Харківської – 19 000 тис грн., Дніпропетровської – 21 154 тис грн.. Такі податки, не є заслугою регіону, а отже вони повинні розподілятися пропорційно між відповідними місцевими бюджетами, де вони були реально отримані.
Витрачання коштів із місцевих бюджетів має певні особливості порівняльно із державним бюджетом, вони зумовлені різною природою і специфікою завдань органів державної влади і місцевого самоврядування. Органи місцевої влади та самоврядування, завдяки покладеним на них повноваженням, мають утримувати мережу соціально-культурних закладів. Тому місцеві бюджети, по своїй суті, є набагато більш соціально спрямованими, ніж державний бюджет. Від стану їх виконання залежить спроможність органів місцевої влади та самоврядування надати соціальні послуги населенню якісно та вчасно. Але в межах самих місцевих бюджетів напрямки використання коштів однотипні. У 2002 році 81% коштів місцевих бюджетів витрачено на утримання закладів охорони здоров'я, освіти, культури та спорту, надання пільг, допомог та субсидій населенню (див Діаграму 3)
Діаграма 3
Видатки місцевих бюджетів на соціальний захист та соціальне забезпечення населення склали у 2002 році 21,7% від усіх витрат, здійснених місцевими бюджетами. Ці видатки здійснюються місцевими бюджетами здебільшого за рахунок цільових трансфертів з державного бюджету – відповідних субвенцій. Регіональний аналіз видаткової частини місцевих бюджетів, що у 2002р. перераховувались до Державного бюджету, наведений у Додатку 8, свідчить про те, що її частка є пропорційною до доходів та рівня промислового розвитку кожного регіону, тобто справедливою. Хоч деякі автори, в тому числі І.Луніна,, О.Виговська, порівнюючи податкову частину у регіональних відрахуваннях вказують на те, що традиційно багаті регіони виявляють найнижчий рівень збору податків, ніж депресивні, а отже занижують свою долю відразувань у Державний бюджет. Наприклад, Дніпропетровська область, що входить до складу п’яти потужних регіонів країни, відраховує до бюджету на 20% податків менше, ніж в середньому по країні. Це навіть нижче, ніж виплачує Волинська область, що по показнику ВДВ займає лише 21 місце по країні. [16 ] Можливо, це викликано тим, що у багатих регіонах значно високий рівень лобіювання власних інтересів на загальнодержавному рівні, що дозволяє їм отримувати субвенції та податкові пільги з бюджету, наприклад у вигляді ВЄЗ.
Якщо ж розглядати розміри видатків у розрахунку на душу населення (такі показники точніше відображають ступінь задоволення суспільних потреб, аніж обсяги місцевих бюджетів), то можна спостерігати досить значні відмінності, які виникли і поглиблюються внаслідок недосконалої системи міжбюджетних відносин, яка не забезпечує реального перерозподілу фінансових ресурсів між регіонами країни.[19]
У Додатку 9 наведені дані про фактичні видатки та доходи в розрахунку на душу населення з місцевих бюджетів, які красномовно засвідчують нерівномірність у задоволені найважливіших потреб населення різних адміністративно-територіальних одиниць України. Так за період з 2000 по 2001 рік рівень доходів та видатків на душу населення зріс по всіх регіонах. Але відсутня міжрегіональна пропорційність у розмірі доходів та видатків на кожного окремого мешканця. Якщо розмір доходів переважно залежить від рівня промислового розвитку регіона та майже не піддається коригування, то розмір видатків регулюються державою за рахунок субвенцій та дотацій вирівнювання та не повинен значно відхілятися від середнього показника по країні. Проте дані Додатку 9 переконують у неефективності механізму фінансового вирівнювання в Україні. Так, у Донецькій, Дніпропетровській, Запорозькій, Одеській області та АРК рівень видатків на душу населення у 2001 року дорівнював близько 300 грн. В тому ж році для інших регіонах країни цей показник не перевищував 150грн, тобто у двічі менше. Однією з причин такого становища є відсутність об’єктивних критеріїв і фаворитизм у наданні дотацій, які не тільки не сприяють здісненню фінансового вирівнювання, а ще й посилюють розбіжності у бюджетному забезпеченні окремих територій.
Порівняльний аналіз бюджетів областей, міст та районів свідчить, що сьогодні одним з найбільш проблемних видів місцевих бюджетів як і з законодавчої, так і з практичної точки зору є районні бюджети. Чинне законодавство обмежується положеннями про те, що районні Ради представляють спільні інтереси територіальних громад, а районні бюджети призначені для фінансування спільних соціально-економічних та культурних програм. Однак у випадку районних бюджетів немає ані спільних рішень первинних суб’єктів місцевого самоврядування, ані спільного фінансування видатків. У 2001р. у доходах районних бюджетів кошти, що надійшли з міських, селищних та сільських бюджетів, склали менше 0,64 відсотка.
Могилів-Подільський р-н
68,1
Донецька область 46 103,2
м. Жданівка
60,5
Львівська область
112,1
Самбірський район
63,4
Полтавська область 31 111,3
Миргородський район
69,4
Рівненська область 21 119,2
Дубенський район
64,7
Питома вага офіційних трансфертів у доходній частині загального фонду місцевих бюджетів в 2002 році в середньому становила 31,2%, проте їх частка в розрізі бюджетів адміністративно-територіальних одиниць істотно відрізняється. Так, на частку офіційних трансфертів по місту Києву припадає 5,4%, місцеві бюджети Донецької області сформовані за рахунок трансфертів – на 19,5%, Волинської області – на 62,6%: (див. Додаток 7)
Стабільність місцевих бюджетів залежить переважно від надходжень прибуткового податку з громадян в обсязі, не меншому ніж запланований. У Діаграмі 2 бачимо, що прибутковий податок з громадян складає 66% дохідної частини місцевих бюджетів.
Аналізуючи дані Додатку 7 можна побачити цікаву картину. У найбільш економічно розвинутих регіонах країни, таких як, наприклад Донецька область або м.Київ, обсяг доходної частини місцевих бюджетів є найнижчим по країні. Це свідчить, звичайно не про економічний спад в цих регіонах, а швидше про незацікавленість місцевих органів влади у податковому контролі та насиченню доходної частини бюджетів, з яких потім потрібно буде відраховувати значну частину у Державний бюджет.
Діаграма 2
Отже проведений аналіз свідчить, що система розподілу доходів за видами бюджетів ще й досі не відповідає критеріям ефективності, а саме, критерію надання в розпоряджання місцевим органам влади тих податків, що є заслугою регіону. Так, наприклад, у м.Киів розташовані головні офіси майже всіх великих підприємств країни. Філіали цих підприємств, що розташовані в регіонах , не мають статусу юридичної особи, тому їх доходи зараховуються на рахунки Київських представництв і з них сплачуються 50% податку до бюджету м.Київа. Таким чином маємо, що у 2001 році доходи від податку на прибуток у м.Київ становили близько 1 500 000 тис грн. Для порівняння, цей саме показник для Донецької області складав в тому ж році лише 114 182 тис грн., для Харківської – 19 000 тис грн., Дніпропетровської – 21 154 тис грн.. Такі податки, не є заслугою регіону, а отже вони повинні розподілятися пропорційно між відповідними місцевими бюджетами, де вони були реально отримані.
Витрачання коштів із місцевих бюджетів має певні особливості порівняльно із державним бюджетом, вони зумовлені різною природою і специфікою завдань органів державної влади і місцевого самоврядування. Органи місцевої влади та самоврядування, завдяки покладеним на них повноваженням, мають утримувати мережу соціально-культурних закладів. Тому місцеві бюджети, по своїй суті, є набагато більш соціально спрямованими, ніж державний бюджет. Від стану їх виконання залежить спроможність органів місцевої влади та самоврядування надати соціальні послуги населенню якісно та вчасно. Але в межах самих місцевих бюджетів напрямки використання коштів однотипні. У 2002 році 81% коштів місцевих бюджетів витрачено на утримання закладів охорони здоров'я, освіти, культури та спорту, надання пільг, допомог та субсидій населенню (див Діаграму 3)
Діаграма 3
Видатки місцевих бюджетів на соціальний захист та соціальне забезпечення населення склали у 2002 році 21,7% від усіх витрат, здійснених місцевими бюджетами. Ці видатки здійснюються місцевими бюджетами здебільшого за рахунок цільових трансфертів з державного бюджету – відповідних субвенцій. Регіональний аналіз видаткової частини місцевих бюджетів, що у 2002р. перераховувались до Державного бюджету, наведений у Додатку 8, свідчить про те, що її частка є пропорційною до доходів та рівня промислового розвитку кожного регіону, тобто справедливою. Хоч деякі автори, в тому числі І.Луніна,, О.Виговська, порівнюючи податкову частину у регіональних відрахуваннях вказують на те, що традиційно багаті регіони виявляють найнижчий рівень збору податків, ніж депресивні, а отже занижують свою долю відразувань у Державний бюджет. Наприклад, Дніпропетровська область, що входить до складу п’яти потужних регіонів країни, відраховує до бюджету на 20% податків менше, ніж в середньому по країні. Це навіть нижче, ніж виплачує Волинська область, що по показнику ВДВ займає лише 21 місце по країні. [16 ] Можливо, це викликано тим, що у багатих регіонах значно високий рівень лобіювання власних інтересів на загальнодержавному рівні, що дозволяє їм отримувати субвенції та податкові пільги з бюджету, наприклад у вигляді ВЄЗ.
Якщо ж розглядати розміри видатків у розрахунку на душу населення (такі показники точніше відображають ступінь задоволення суспільних потреб, аніж обсяги місцевих бюджетів), то можна спостерігати досить значні відмінності, які виникли і поглиблюються внаслідок недосконалої системи міжбюджетних відносин, яка не забезпечує реального перерозподілу фінансових ресурсів між регіонами країни.[19]
У Додатку 9 наведені дані про фактичні видатки та доходи в розрахунку на душу населення з місцевих бюджетів, які красномовно засвідчують нерівномірність у задоволені найважливіших потреб населення різних адміністративно-територіальних одиниць України. Так за період з 2000 по 2001 рік рівень доходів та видатків на душу населення зріс по всіх регіонах. Але відсутня міжрегіональна пропорційність у розмірі доходів та видатків на кожного окремого мешканця. Якщо розмір доходів переважно залежить від рівня промислового розвитку регіона та майже не піддається коригування, то розмір видатків регулюються державою за рахунок субвенцій та дотацій вирівнювання та не повинен значно відхілятися від середнього показника по країні. Проте дані Додатку 9 переконують у неефективності механізму фінансового вирівнювання в Україні. Так, у Донецькій, Дніпропетровській, Запорозькій, Одеській області та АРК рівень видатків на душу населення у 2001 року дорівнював близько 300 грн. В тому ж році для інших регіонах країни цей показник не перевищував 150грн, тобто у двічі менше. Однією з причин такого становища є відсутність об’єктивних критеріїв і фаворитизм у наданні дотацій, які не тільки не сприяють здісненню фінансового вирівнювання, а ще й посилюють розбіжності у бюджетному забезпеченні окремих територій.
Порівняльний аналіз бюджетів областей, міст та районів свідчить, що сьогодні одним з найбільш проблемних видів місцевих бюджетів як і з законодавчої, так і з практичної точки зору є районні бюджети. Чинне законодавство обмежується положеннями про те, що районні Ради представляють спільні інтереси територіальних громад, а районні бюджети призначені для фінансування спільних соціально-економічних та культурних програм. Однак у випадку районних бюджетів немає ані спільних рішень первинних суб’єктів місцевого самоврядування, ані спільного фінансування видатків. У 2001р. у доходах районних бюджетів кошти, що надійшли з міських, селищних та сільських бюджетів, склали менше 0,64 відсотка.
The online video editor trusted by teams to make professional video in
minutes
© Referats, Inc · All rights reserved 2021