Фінанси Запорозької Січі та Гетьманщини, Детальна інформація

Власність на землю.

Частково про власність та власніть на землю вже йшлася розмова в попередніх розділах. В даній главі буде проведено аналіз приватної власності на землю за теперішніх умов.

Коли земля є приватною власністю її можна закласти, продати … тобто використовувати її як товар. Ала якщо згадати уроки історії то видно, що “відбуваючи службу козаки залазили у борги. В результиті багато з них продавали свої наділи кредиторам із середовища старшити, … продовжували за низьку ціну працювати на своїх наділах … царська влада заборонила продаж козацьких земель, але ці заходи виявилися неефективними, бо торкалися симптомів хвороби а не її справжніх причин”[3-348с.]. Бажано доки на Україні не сформується середній клас, котрий би міг купити таку ділянку землі, щоб на ній було рентабельно вирощувати ті чи інші культури, не робити землю приватною власністю, а віддавати її за арендну плату тощо. Цим держава застрахує себе від можливості стати сировинним додатком. До того ж маємо практику “загальнонародної” власності на землю (про “загальнонародну” власність розмова піде далі) за період існування Запорозької Січі. Так, звичайно у приватній власності є багато корисного зокрема “господарські осілості запорожців започаткували майбутні села і навіть великі міста. Наприклад Катеринослав, Нікополь, Кривий Ріг …”[4-184с.] але за умов нестабільної економіки бажано покищо не поспішати з приватизацією земель сільськогосподарського призначення.

“Аналіз документів свідчить, що у дніпровських козаків, як і пізніше у їхніх нащадків за Дунаєм та на Кубані, в основу економічного устрою було покладено ідею володіння, а не право власності. Землею володіло військо, вона належала всім і кожному козаку, аби тільки він сам був причислений до Коша. По відношенню до землі, до січового й курінного мійна ніхно з запорожців не був особою, відокремленою від громади. Проте й саме Військо Запорозьке як юридична особа не було приватним власником, бо тодішня військова власність відовідала сучасній державній власності, тобто Січ знала на зразок “загальнонародної” колективну власність, здобуту завоюванням або спільними зусиллями.

Загальнокозаче володіння землею не виключало індивідуального зкмлекористування членів війська, які належали до січового і планкового одруженого козацтва. Особисте господарювання на землі війська дозволялось звичаєвим правом вільної займанщини земельної ділянки, що обмежувалось лише таким самим правом будь-якого іншого козака. На землю міг претендувати кожний запорожець там, де поспівав першиим і скільки її брався обробити. З економічної точки зору козаччина починалася там, де були можливість і право такої займанщини. Врешті-решт рідкісність населення на безліччі угідь довго не була проблемою земельної власності. Саме на праві займанщинного землеволодіння склалися запорозькі хуторські господарства – зимівники. Право займанщини мало на Запорожжі таку саму юридичну силу, як і старовинні акти польськиї королів, рішення Коша та гетьманські універсали з Б.Хмельрниського.”[4-184c]

2. ВТРУЧАННЯ ЦАРСЬКОГО УРЯДУ У ФІНАНСИ ГЕТЬМАНЩИНИ

“Згідно Андрюсівської угоди 1667 р. між урядами Росії та Польші, за якою повністю ігнорувалися інтерес власне України, територія на правому березі Дніпра опинилася під владою польської корони. Тільки Київ з навколишньою місцевістю (декілька верст навкруги) передавалися на два роки під московський скіпетр. Польща повертала також сіверську землю та офіційно визнавала входження лівобережжя до складу Російської держави”[1-114с.] Таким чином Гетьманщина опинилась під владою Росії.

“Проте на розвитку торгівлі негативно позначилася дискримінаційна політика … Російської монархії. Українська козацька держава поступово втратила самостійність у зовнішнтьоекономічниї відносинах. Український імпорт та експорт були зведені на нівець, Україна перестала бути самостійним членом міжнародної торогіві. Українське купецтво втратило свою силу. Воно було витіснено з міжнародної торгівлі, займалося дрібнрою тогівлею в межах України, посередницькою діяльністю.”[4-174с.]

Монополія на внутрішньому ринку

“На початку XVІІІ ст. в. Українській гетьманській державі розпочалися зміни в торгівлі, які були пов”язані з зовнішньоекономічною політикою роійського уряду, що мала протекціоністський характер. Торговою грамотою 1649 р. і новоторговим статутом 1667 р. в Московській державі були знищені англійські та галандські привілеї, обмежені права в торгівлі для всіх іноземних купців. Російський торговий капітал став повним господарем на внутрішньому ринку. За Петра І посилилися позиції російського купецтва в зовнішній торгівлі. Було встановлено високе мито на іноземні товари, ввіз окремих товарів був заборонений, на деякі з них встановлена державна монополія, заохочувалася зовнішньоторгова діяльність російського купецтва.

Реалізація цієї політики на українських землях, які входили до складу Російської держави, була спрямована на перетворення української торгівлі на колоніальну.”[4-173с.]

Виснаження українських підприємств.

“Основним покупцем української селітри в XVІІІ ст. була Російська скарбниця. Примусова система збуту негативно впливала на розвиток селітроваріння. Великою була заборгованість скарбниці власникам заводів.”[4-158с]

Росія сприяла будівництву монуфактур для власного споживання.

“Виникнення великих розвинених мануфактур було тісно пов”язано з воєнними і господарськими завданнями Російської держави, з фінансовою допомогою, яку вона надавала промисловості. Царський уряд підтримував підприємницькі намагання. Держава надавала безпроцентні грошові позики, підтверджувала монопольні права власників мануфактур на скуповування вовни і овечих шкур, дозволяла мати власні вівчарні, завозити з-за кордону напівфабрикати. Держава була великим споживачем товарів мануфактурної промисловості, вона часто зобов”язувала власників мануфактур постачати своїми товарами державні відомства. Створювалися обов”язкові відносини між мануфактурами та державою, які уряд контролював.”[4-158с]

Митниця

†

th

th

1/4

x

z

|

°

\x00B2

\x00B4

\x00B8

\x00BA

1/4

\x00D0