/  
 ДОКУМЕНТІВ 
20298
    КАТЕГОРІЙ 
30
Про проект  Рекламодавцям  Зворотній зв`язок  Контакт 

Нацiональна полiтика України в 20-х роках. Українiзацiя, Детальна інформація

Тема: Нацiональна полiтика України в 20-х роках. Українiзацiя
Тип документу: Курсова
Предмет: Історія України
Автор: фелікс
Розмір: 0
Скачувань: 1793
Скачати "Курсова на тему Нацiональна полiтика України в 20-х роках. Українiзацiя"
Сторінки 1   2  
Помітне місце у процесі українізації займав театр, особливо експериментальна студія “Березіль” під керівництвом Леся Курбаса. За десять років від заснування театру (1922-1932) Курбас поставив низку п`єс вітчизняного й світового репертуару, що піднесли українське театральне мистецтво до вершин. У 1927 р. Почалося будівництво однієї з найбільших у світі Київської студії. Уже в 1928 р. З`являється перший значний фільм молодого О. Довженка “Звенигора”. З появою звукового кіно на початку 30-х років кіномистецтво України вступає в новий етап. Першими звуковими фільмами в республіці були документальна і художня стрічки “Симфонія Донбасу”, Д. Вєтрова і “Фронт” В. Соловйова. Усього за 1929-1934 рр. в Україні було знято приблизно 180 фільмів різних жанрів.

З тактичних міркувань офіційна влада дозволила здійснити українізацію навіть церковного життя, що було зумовлено діяльністю Української автокефальної (незалежної) православної церкви (УАПЦ). Вона офіційно виникли в жовтні 1921 р. на Всеукраїнському православному соборі у Києві й очолювалася митрополитом Василем Липківським. Релігійна служба в ній відправлялась українською мовою, церковна організація визначалася демократичними змінами, активною участю мирян в управлінні. УАПЦ критично ставилася до радянської влади і в умовах розгортання шаленої “атеїстичної пропаганди” була офіційно ліквідована в 1930 р.

Згортання українiзацiї. Поступове знищення її здобуткiв.

Українська стихія, яка бурхливо проявлялася на всіх щаблях суспільства почала турбувати Москву. Свій наступ на українське відродження Сталін розпочав у квітні 1926 р. з листа Кагановичу і всім членам КП(б)У, в якому він засуджував Миколу Хвильового, тодішнього наркома освіти. Сталін добре розумів, що світогляд письменника веде до націонал-комунізму, кінцевою метою якого є самостійна Україна. Приводом для ідеологічного звинувачення митця слова стали сформульовані ним гасла "Геть від Москви" і "Дайош Європу", що були закликом до українського письменства не копіювати культурні надбання інших народів, зокрема російського, а виявляти свою національну свідомість, самобутність, звертатися до європейської спадщини. Це викликало обурення московської партійної номенклатури, що розпочала кампанію таврування "націоналістичного ухилу" М. Хвильового, так званого "хвильовизму". Обмеження творчої свободи української інтелігенції, навішування ідеологічних ярликів "буржуазного націоналізму" стали першим кроком сталінського режиму на шляху скасування політики українізації, утвердження командно-адміністративної системи в духовній сфері.

Наступним об'єктом критики став О. Шумський, який у 1924-1926 рр. був наркомом освіти і відповідав за проведення українізації. Як один із організаторів та провідників цієї політики, він вважав, що вона здійснюється занадто повільними темпами внаслідок протидії зрусифікованої номенклатури. О. Шумський наполягав на необхідності відкликання з України Л. Кагановича, що проявляв схильність до адміністрування, бюрократизму і штучно гальмував процес українізації. У відповідь генеральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович організував кампанію критики наркома освіти. Лютнево-березневий об'єднаний пленум ЦК й ЦКК КП(б)У в 1927 р. розцінив погляди О. Шумського як "націоналістичний ухил", його було знято з посади наркома і вислано за межі України. Лише один учасник пленуму - представник Компартії Західної України (КПЗУ) Карл Саврич (Максимович) - не підтримав цього рішення. Це дало привід Кагановичу звинуватити в "шумськизмі" весь ЦК КПЗУ, а партія пізніше була ліквідована виконкомом Комінтерну.

Після зняття Шумського, на посаду наркома освіти було призначено Миколу Скрипника. У цьому виборі Москва дуже помилилась – Скрипник ще більше посилив процес українізації. Отже становище було певною мірою курйозним: з одного боку почався наступ Москви на провідних українізаторів, а з іншого – процес відродження набув відчутного поштовху завдяки сильній позиції в партії Миколи Скрипника – старого більшовика і соратника Леніна, який був поза всякою підозрою.

На початку 1928 р. Москва відкрила новий “національний ухил” в Україні. Його носієм було проголошено доти невідомого Михайла Волобуєва, який в своїй праці “До проблеми української економіки” заявив, що Україна економічно експлуатується Росією і має всі ознаки російської колонії. Він грунтовно переконував, що українська економіка повинна становити єдиний народногосподарський комплекс, який може інтегруватися в світову економічну систему без посередництва російської. "Волобуєвщина" поряд з "шумськизмом" та "хвильовизмом" були оголошені проявом небезпечного "націонал-ухильництва" і стали приводом для згортання політики українізації.

Діяльність Л. Кагановича на посаді лідера українських більшовиків була досить високо оцінена кремлівським керівництвом. У 1928 р. його з підвищенням було відкликано до Москви. Генеральним секретарем ЦК КП(б)У став Станіслав Косіор — відомий партійний і державний діяч, один із активних провідників сталінської політики на Україні. Саме за його безпосередньою участю було розгорнуто остаточний етап ліквідації політики українізації в умовах становлення тоталітарної диктатури. Трагічним фіналом українського національно-культурного відродження 20-х років стало самогубство М. Скрипника - одного з останніх поводирів і захисників політики українізації - в липні 1933 р.

Використана література:

1. Історія України. Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей. – Донецьк: Центр підготовки абітурієнтів, 1998.

2. Король В. Ю. Історія України. – Київ: “Феміна”, 1995.

3. Гунчак Тарас. Україна: Перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії. – Київ.: Либідь, 1993.

4. Минуле України: відновлені сторінки / Ред-кол.: І. М. Хворостянський та ін. – Київ.: Наукова думка, 1991.

Сторінки 1   2  
Коментарі до даного документу
Додати коментар