Публіцистика Івана Багряного, Детальна інформація

Завдання роботи

Дослідити загальний публіцистичний доробок І.Багряного в газеті «Українські вісті - а це понад 200 статей, памфлетів. З погляду тематичної спрямованості та проблематики матеріали класифікую. Зокрема, у своєму дослідженні розглядатиму статті автора з національного питання, його виступи проти фальсифікації, ідеологічного перекручення імен українського національно-визвольного руху. Розгляну й погляди І.Багряного на проблеми преси, окремі міжнародні події тощо.

Актуальність теми

&

O

,

°

газет, зокрема, «Українські вісті» та «Наші позиції» - проблеми свободи слова й преси, ставив болючі питання щодо прийдешньої незалежності українського народу, його самостійності - до сьогодні залишається чи не найактуальнішим та чи не найболючішим.

Висновки

Підводячи підсумки, найперше хочеться зупинитися на таланті Івана Багряного, на його майстерно виписаній публіцистиці. Хоча іноді творчий доробок автора й зазнавав критики з погляду недосконалості мови, але з іншого боку твір був неперевершений за змістом, гостротою піднятої теми. Недаремно ж зараз в світі Багряного називають “речником першої еміграції з Радянського Союзу”. Можливо, саме завдяки цьому публіцист і здобув таку широку славу, а його твори вивчаються та їх люблять. Тим більше, що він чи не один з перших почав піднімати з забуття теми близького минулого – знищення провідних представників української інтелігенції, катування їх в сталінських таборах і тюрмах. Багряний першим розповів в своєму романі “Сад Гетсиманський” жахи радянських концтаборів, які пережив сам. А пізніше не забув викласти їх і у своїх публіцистичних творах.

У воєнні та післявоєнні роки в еміграцію виїхало багато вихідців з України. Однак, із усієї численної і не бідної талантами еміграції Іван Багряний виявився письменником та публіцистом найбільш відомий: його доробки були переведені на кілька європейських мов. Не в останню чергу тому, що все, написане Іваном Багряним, звернено до всього народу, а не до малої його частки, еміграції, що роздирається до того ж протиріччями і постійними сварами. Це перший мій висновок щодо публіцистичної творчості Багряного – вона була звернена та написана до всіх – від сусіда в будинку до закатованого в Сибірі українця.

У своїй публіцистиці Багряний ставить надто часто питання щодо майбутнього України, української нації, що необхідно зробити для її щасливого й незалежного життя. Питання з одного боку риторичне й водночас звернене до потенційних відповідачів цієї справи перед українським народом. Тож й не дивно, скільки публіцист сильним словом зажив собі ворогів за життя – химерних “іуків” і досить реальних та владних.

Все життя тривожила й проблема преси, насамперед російської еміграційної. Особливо болючим питання для автора стало в на початку 50-х років ХХ століття, коли він збагнув, наскільки все запущене, наскільки всі залякані, що ліпше мовчати чи підгавкувати товаришу Сталіну. В іншому випадку будеш гнути спину, в кращому разі, на каторзі або гнити десятиліттями в тюрмах. Можливо саме з цієї причини публіцистика І.Багряного останніх років життя стала ще в’їдливішою й нещаднішою, гострішою й незламною.

До речі, ще однією особливістю публіцистики І.Багряного в газеті “Українські вісті”, та думаю й взагалі, є те, що спершу автор приділяв здебільшого увагу питанням національним, а пізніше спектр цікавих для нього питань значно розширився. Публіцист став звертати приділяти увагу питанням культури, літератури, міжнародного значення. Разом з цим публіцистика стала більш гострішою, ще з більшою антирадянською вираженістю. Автор також виступав проти блюзнірського перекручування спадщини видатних діячів України, зокрема, Тараса Шевченка та Миколи Хвильового.

Публіцистика І.Багряного була органічною сферою виявлення політичної, інтелектуальної і творчої енергії. І навряд чи був справедливий Улас Самчук, коли дорікав Багряному, що той “що той розмінює на непотрібне” свій талант. Громадський темперамент Багряного не вміщався в річищі суто художньої творчості і проривався гнавіть і поезії та прозі – політичними деклараціями та політичною сатириою. Зате й навпаки – в його публіцистиці на ідеологічній конструкції та логічні виклади лягає печать емоційності та поетичного візіонерства, не кажучи вже простилістичну багатобарвність і часом “світіння” слова.

Загалом же публіцистичний доробок Багряного являє надзвичайний інтерес і, як яжу говорилося, багато в чому повчальний і не втратив своєї актуальності. Не всі, певно, погодяться з поглядами автора, але, поза сумнівом, кожному можуть дати неабиякий імпульс для для роздумів, для порівняння двох уже досить віддалений періодів нашої світової історії і висновків про минуще і стале в ній, про динаміку суспільно-політичних процесів та критерії їх оцінки, про пошукування інтелектуального ключа до них.

Водночас публіцистика Багряного є квінтесенцією національної гідності і суверенності, обстоюванням повноти національного буття. Вона подає приклад послідовного, безкомпромісного і аргументованого викриття російського великодержавного шовінізму – як у його популярно-вульгарних формах, так і в прогресистських і інтелектуальних. У нього була та швидка і безпомилкова реакція на імперіалістичний подразник, якої так бракує нинішній наші публіцистиці.