Фінансово - промислові політичні групи (клани) та державна влада в Україні, Детальна інформація

Аморфність і псевдооднорідність суспільства не могли сприяти виникненню, а надто - організаційному оформленню конкретно визначеного інтересу, навколо якого могла б сформуватись потужна контреліта , а головне - спертись не на власні сили, а на певну соціальну страту. Чим і скористалась “посттоталітарна” номенклатура - “політична еліта, вихована КПРС”.

Фактично, за своїм складом “партія влади” (за усталеним нині виразом) - це партія старої комуністичної номенклатури, що за роки перебудови розшарувалась на ортодоксів і прагматиків. Саме останні пішли у 1991 році на розпуск масової “зовнішньої” партії як вже неефективної для збереження влади. Вони ж поклали на ортодоксів провину за ситуацію в країнах, демонстративно відмежовуючись від них. Та все ж таки у країнах Центральної Європи прагматики недооцінили сили національно-демократичної опозиції, що спиралась на середніх клас, і програли тій вибори. У колишніх республіках СРСР національно-демократичні рухи не мали подібної самодостатньої сили. Тому прагматичній номенклатурі вдалося використати їхній легітимізуючий потенціал, залучивши до своїх лав деяких їхніх представників, а до ідеологічної риторики - деякі їхні ідеї. Відбулася дифузія між прагматичною частиною владної номенклатури і поміркованою частиною опозиції, що позбавило останню статусу “непримиренного борця”. Номенклатура сьогоднішнього зразка, сформована цими союзами, - це фактично правляча олігархія, що до 1991 року мала назву “компартія”, а згодом отримала назву “партія влади” і перетворилася на політичний блок, що складається з прагматично зорієнтованих та деідеологізованих вищих кіл старої номенклатури, представників державного апарату, засобів масової інформації, керівників традиційних секторів промисловості та сільського господарства”11

Це стосується політичного боку проблеми. Не менш цікавим є і економічний бік. Було б перебільшенням вважати, що капітали походженням з СРСРівської дійсності стали основними капіталами для розвитку протокапіталістичного середовища сучасної України, однак було б недоцільно і повністю ігнорувати факт їхнього існування. Завдяки своїм зв’язкам з номенклатурою частина “тіньовиків” змогла повністю або частково врятувати свої капітали і в період “павловських реформ”, і в період гіперінфляції, і під час обміну рублів на купонокарбованці. Капітали підрадянського походження склали основу кількох сучасних ФППГ. Другим найважливішим джерелом капіталів вітчизняних ФППГ стали майно і кошти громадських організацій України - Компартії, комсомолу, церкви, професійних і творчих спілок, збройних частин Радянської Армії на території України. Ліквідація радянського варіанта громадського контролю за владою - Комітету партійного контролю та Комітету державної безпеки - і низький рівень свободи преси спричинили відсутність усякого контролю за діями номенклатури, яка зайнялася приватизацією де-юре майна і коштів, які і так належали їй де-факто.

За даними Д.Чобота, народного депутата України, голови Тимчасової комісії Верховної Ради України з питань націоналізації майна КПРС та ВЛКСМ, “станом на 1 листопада 1990 року загальна вартість майна КПУ становила 567,5 мільйона карбованців...На час припинення діяльності КПУ на розрахункових рахунках 86 мільйонів 518, 7 тисяч карбованців, а загальна сума коштів на рахунках парторганів та підпорядкованих їм організацій становила 190 мільйонів 567,3 тисячі карбованців...” Про розмах комерційної діяльності КПУ свідчить те, що лише “з 13 січня по 26 серпня 1991 року для створення спільних і малих підприємств, акціонерних товариств та інших видів господарської діяльності ЦК КПУ перерахував партійним комітетам 19 мільйонів 935 тисяч карбованців... Виявлено 37 випадків участі компартійних органів як засновників діяльності малих підприємств з установчим фондом на суму в 8,9 мільйона карбованців.”12 Звіт комісії Д.Чобота був останньою в часі аргументованою спробою представити перед громадськістю рух компартійних грошей, ще до того, як вони назавжди розчинилися в тисячах дрібніших комерційних структур.

Ось таким чином Україна попрямувала траєкторією від тоталітарного соціалізму до “дикого” капіталізму. Як казав Єгор Гайдар, “комуністична олігархія сама стала могильником свого ладу, до того ж могильником корисливим, що сподівається збагатитись на власному похованні... саме номенклатура (та її “дочірні загони” у вигляді комсомольського бізнесу) раніше за інших збагатились у ході розподілу власності.”13

Як ми бачимо, колишня так звана загальнонародна власність по суті була привласнена тими, хто раніше керував нею “від імені народу”. Так, за даними російського соціолога О.Криштановської, у Росії в урядових структурах 75%, а у бізнесі 61% - вихідці зі старої радянської номенклатури, більша ж частина потрапила до неї ще за Брежнєва.14 Інакше, політична влада колишньої номенклатури конвертувалася у кланово-корпоративну, номенклатурно-капіталістичну економічну владу.15

Номенклатурно-кримінально-корпоративний характер неототалітарної влади зумовлює процеси її еволюції, що ми зараз спостерігаємо. Стало вже аксіомою говорити про “клановість” цієї “владної корпорації”, визначати різні конкуруючі групи - “клани” за територіальною, галузевою чи змішаною ознакою. Мірою формування ринкової економіки посилюється приховувана раніше неоднорідність правлячої номенклатури, відмінності інтересів адміністративно-політичних, силових і територіально-родинних угрупувань. Звідси походить поширене у посттоталітарному світі поняття про “боротьбу кланів” - суперечки за владу між цими угрупуваннями. Кожне з угрупувань має фінансово-матеріальну базу (у легальному чи “тіньовому” бізнесі) і представників безпосередньо у владній номенклатурі, що беруть участь у керуванні базисним бізнесі - безпосередньо чи через підставних осіб. Щодо боротьби кланів цікаву думку має В’ячеслав Піховшек. Він вважає, що ця боротьба тривала й триває за правилами Дарвіна, себто це - “внутрішньовидова” боротьба за виживання. Ті, що пройшли природний добір, навчились пристосовуватись до “умов середовища”, вони не абсорбувались, але адаптувались. Структура кожної ФППГ складалась у процесі її зросту, її природного добору. Вміле використання недосконалого законодавства дозволило цим групам накопичити початковий капітал, використання політичних зв’язків дозволило їм поширити свою присутність у різноманітних секторах ринку, що, у свою чергу, зумовило потребу у створенні своєрідних “замкнених циклів”, до яких входили і бізнесові, і юридичні, і банківські складові. Потім у груп виникла потреба політичної репрезентації своїх інтересів у парламенті, що призвело до об’єднання інтересів бізнесменів та політиків.16

&

(

*

,

B

\x02C6

(

(

*

,

.

B

D

R

 

\x02C6

O

. Оскільки українські владні структури мають надможливості знищити або ж протегувати будь-якій бізнесовій структурі, в Україні склався своєрідний тип бізнесової культури. Йому властиві, з одного боку, феодальна залежність бізнесу від посадових осіб, з іншого - намагання підприємців отримати “дах” від влади чи потужнішого бізнесу, маючи таке “підкріплення”, усувати конкурентів на ринку. Таким чином, утворення ФППГ є закономірною формою реагування, адаптації бізнесменів та банкірів до тиску наджорстких умов боротьби за виживання серед підприємців.17

Отже, корені такого явища як ФППГ уходять у радянські часи. Номенклатурні клани не зникли - вони й надалі існують, змінивши сфери діяльності та політичне забарвлення. Як у великому бізнесі, так і у владних структурах домінують вихідці зі старої партноменклатури, яким не важко було домовитись. Жорсткі умови українського ринку лише сприяли виникненню таких замкнених структур як ФППГ.



ФППГ (клани) у сьогоденні України та СНД.

А тепер переходимо до найпровокативнішого питання моєї роботи : які ж угрупування можна назвати ФППГ і якою є їхня роль на політичній арені України?

Тут знову доведеться звернутись до ЗМІ, де найоб’єктивнішими видаються публікації В.Піховшека. Отже, “ “БіАйЕм” В.Медведчука, “Славутич” і “Динамо Київ” Г.Суркіса, “РІКО” В.Рабіновича, “Інтерпайп” В.Пінчука, “Інтергаз” І.Шарова та О.Бакая, “Реал-груп” В.Хмельницького, “Ітера” А.Волковського, “Укртелеком” О.Швеця, Укрінбанк О.Кривошиї, “Шелтон” С.Рися, ЄЕСУ Ю.Тимошенко, “Меркс” В.Хорошковського, “Оболонь” О.Слободяна, “Топ-сервіс” В.Фіалковського, “Артеміда” Г.Антоньєвої, “Київ-Донбас” М.Гріншпона. Це - не мартиролог головним чином тому, що всі ці люди та їхні бізнеси знають, нащо їм політика. Знають це і державні, і, скажімо так, недержавні структури, активні у політиці - “Орлан” Є.Червоненко, “Укравіапром” В.Шмарова, “Укрнафта” В.Кононенко, “Київміськбуд” В.Поляченко, “Укррічфлот” М.Славова, “Украгротехсервіс” В.Бортника. Ці ФППГ України сьогодні визначають як олігархії.”18 Та, на думку п.Піховшека, визначати їх так ще зарано. Розмови про українську олігархію народилися не в останню чергу під впливом політичної ситуації в Росії, а український та російський типи олігархії, застерігає він, ототожнювати не можна, адже олігархії виникають там, де певна ФППГ контролює цілу галузь промисловості або виконання державної функції конституційного рівня. Прикладом такої ФППГ є “Газпром”, який контролює значний відсоток видобутку газу в Росії. В Україні подібних монополій природного характеру просто не існує, оскільки відсутні подібні галузі. Це, однак, не означає, що такі олігархії в Україні принципово неможливі - вони можуть постати, а особливо в тому разі, якщо якась певна структура в майбутньому буде контролювати українські системи транспортування газу або автомагістралі. Та все ж таки в порівнянні з Росією існування таких олігархій є справою умовною.