Архаїзми та старослов`янізми і їх моделююча роль у експресіоністичній стильовій структурі "Палімпсестів" В.Стуса, Детальна інформація

на всепрозрінні смертного скрику

дай мені, Боже, чесного шляху,

дай мені, Боже, гордого ЛИКУ! (“Уже Софія відструменіла”, [9, 153]).

Інформація про існування набуває онтологічного характеру, вростаючи в трансцендентне, в результаті включення слова “сущий” у поетичний контекст:

Та всеобрушає нестерпно

двопогляд. У ньому ти СУЩИЙ,

померлий, пантруєш живого,

зориш за померлим – живий (“На вітрі палає осика”, [9, 140]).

Експресію цих рядків ще побільшує синтаксична конструкція “сущий, померлий”, оскільки уточнення “померлий” до “сущого” є моторошним парадоксом. Окрім цього, структурування звуків, ритм є також важливими чинниками для утримування емоцій на найвищому “щовбі”.

Відтінку міфічності, легендності надає “щирим злотом кута брама лісу, залісу, узлісся …” у вірші “Зворохобилися айстри…” [9, 92]. Звукопис слова “здревілий” у фразі “Здревілий дух постане ув огромі порожнечі” спрямований на посилення ефекту твердості.

Молитовності в плані як інтонаційному, так і в значеннєвому надають поезії “Налетіли голуби червоні…” [9, 208] рядки “ліпота благого супокою”.

У вірші “Зажурених двоє віч…” [9, 34] включення у загальний інтонаційний лад фрази “криві терези рамен” спричиняє трансформацію щемкого інтимного спогаду в емоцію вселюдського виміру.

Вводячи в контекст твору слово “мста”, Стус міняє характер повідомлення, вивищуючи його до рангу священного. Крім того, конотація цього слова містить інформацію про особливу експресивну силу і вказує на наявність аксіологічного аспекту.

Боже, не літості – лютості,

Боже, не ласки, а МСТИ,

дай розірвати нам пута ці,

ретязі ці рознести.

......................................

Боже, розплати шаленої,

Боже, шаленої МСТИ,

лютості всенаученної

нам на всечас відпусти (“Боже, не літості – лютості...”, [9, 64]).

Нагнітаються до сарказму шляхом вживання “то хто ЄСИ?” емоції у вірші “Ну й долечка!..) [9, 188]:

Ну й долечка! Прождати на життя –

і всенедочекавшися – померти!

То хто. ЄСИ?..

Вживання архаїзмів і старослов’янізмів помножує силу як семантичного, так і емоційноо поля. Зазначені слова, оновлюючись у потоці часу, обростають новими значеннями, які, нашаровуючись (принцип палімпсестів) одне на одне, надають віршам стереоскопічності, глибини.

Старослов’янізми та архаїзми, з одного боку, – уламок уже віджилого світу, а з другого, включаючись у живий поетичний контекст сьогодення, піднімаються над цим зниклим світом і переходять до іншої сфери – до сфери того смислу, який, за велінням автора, вони виражають. Таким чином проявляється ідеальність слова – те, що підносить усе мовне над залишками колишнього його буття.

Так звана застаріла лексика в поезії В.Стуса здобуває собі сучасність, наповнюється новою експресивною енергією. У своєму попередньому мовному бутті архаїзми та старослов’янізми такого змістового й емоційного значення не мали, вони були просто “опота” (назвами). Горизонт сучасної мови розширився завдяки переміщенню вербальних горизонтів.

Г.-Г.Гадамер у статті “Поезія і філософія” звернув увагу на твердження М.Гайдегера, суть якого полягає в тому, що “колір є кольором найбільше тоді, коли з’являється на полотні великого майстра, а камінь ніколи не буває більшою мірою каменем, ніж тоді, коли вмурований у колону, що підпирає фронтон грецького храму, і, як відомо, тільки у музиці тон вперше стає тоном, тоді можемо запитати, що ж означає для поетичного слова і мови бути мовою і словом у вищому їх розумінні, що ми можемо з цього почерпнути для осмислення онтологічної сутності мови?” [2, 212].