Компенсація моральної шкоди, Детальна інформація

Глава 6. Визначення розміру компенсації моральної (немайнової ) шкоди.

Наведені вище критерії дають змогу оцінити обсяг моральної (немайнової) шкоди не в абсолютних показниках, з точки зору відносності глибини тих чи інших страждань (втрат немайнового характеру) та обсягу спричиненої ними шкоди.

В літературі зустрічаються спроби створення методик які дозволяють визначати обсяг моральної (немайнової) шкоди у абсолютних показниках і встановлювати відповідний розмір компенсації. Проте, на нашу думку, такі спроби приречені на невдачу, оскільки усі вони спираються на певний базовий розрахунковий рівень, який завжди є умовний, а визначений на його основі розмір компенсації не узгоджується з принципом повного відшкодування завданої шкоди та з вимогами відповідності розміру компенсації обсягу самої шкоди.

Зважаючи на це, слід погодитися з думкою, що конкретний розмір компенсації у кожному випадку повинен призначатися судом на основі повного, всебічного і об’єктивного дослідження всіх обставин справи (критеріїв оцінки моральної шкоди), принципу повного відшкодування моральної шкоди, враховуючи вимоги розумності і справедливості. Саме таке вирішення цієї проблеми пропонується у проекті ЦК України.

У зв’язку з цим, постає інше, не менш важливе, питання, з якого базового розміру компенсації моральної шкоди слід виходити суду при вирішенні конкретних справ даної категорії.

Найбільш правильною уявляється позиція, часто висловлювана в літературі, що таким базовим рівнем може бути лише суть позовних вимог потерпілого. Враховуючи таку особливість моральної (немайнової) шкоди як неповторність психічних реакцій людини, індивідуальність сприйняття дійсності, можна зробити висновок, що потерпілий єдиний спроможний знайти еквівалент власним стражданням. Суд лише повинен слідкувати, щоб розмір компенсації відповідав вимогам розумності і справедливості. Питання про зміну розміру компенсації повинно розглядатися судом лише у випадку, коли заявлені позовні вимоги є необґрунтованими, явно не відповідають негативним наслідкам, є непомірно високими. Слушною, на наш погляд, є думка, що зміна розміру компенсації можлива лише у бік зменшення порівняно із заявленим у позові з обов’язковим обґрунтуванням такого рішення. Про збільшення судом розміру компенсації моральної шкоди не може бути і мови, оскільки це суперечило б принципу диспозитивності.

Отже, суть позовних вимог потерпілого (заявлений розмір компенсації, його обґрунтування, виходячи з характері та ступеня моральних страждань) є тією базою, з якої повинен виходити суд при вирішенні питання про розмір компенсації.

Проте, виходячи з вимог розумності та справедливості, суд у необхідних випадках може відійти від принципу відповідності розміру компенсації обсягу заподіяної моральної шкоди. Підставою для цього можуть бути передбачені законом обставини, за наявності яких, суд може зменшити розмір відшкодування.

Як уже зазначалося, на випадки відшкодування моральної шкоди поширюються норми глави 40 ЦК України, в тому числі ст. 454. У зв’язку з цим до обставин, які дозволяють зменшити розмір компенсації слід віднести ступінь вини потерпілого та завдавача шкоди, а також майновий стан останнього.

Законодавець у ст. 4401 ЦК України визначає, що розмір компенсації залежить від характеру діянь особи, яка заподіяла шкоду. У проекті ЦК України прямо вказано на залежність розміру компенсації моральної шкоди від ступеня вини завдавача у випадках, коли вина є підставою відшкодування (ст. 2081). Постає питання про значення форми вини, що характеризує діяння особи, яка заподіяла шкоду. Як відомо у правовідносинах по відшкодуванню шкоди форма вини завдавача не має значення для визначення розміру компенсації. Очевидно, має йтися, як слушно визначили автори проекту ЦК України, лише про ступінь вини завдавача моральної шкоди.

Питання про ступінь вини особи, яка заподіяла моральну шкоду, може реально ставитися лише у випадках, коли у виникненні шкоди є вина як завдавача, так і самого потерпілого, що зумовлює так звану змішану відповідальність. За загальним правилом така відповідальність полягає у зменшенні розміру компенсації за реально завдану шкоду. Однак ст. 454 ЦК України передбачає, що у разі наявності грубої необережності потерпілого у заподіянні шкоди або збільшення її обсягу, суд може не тільки зменшити розмір компенсації, а взагалі відмовити у відшкодуванні. Дещо іншої, але слушної, на нашу думку, позиції дотримуються автори проекту ЦК України, у ст. 1271 якого передбачається відмова у відшкодуванні шкоди, яка виникла лише внаслідок умислу потерпілого. Груба необережність потерпілого, що сприяла виникненню або збільшенню шкоди, може бути підставою тільки для зменшення розмір відшкодування залежно від ступеня вини потерпілого. Законодавством можуть робитися винятки з цього правили.

Таким чином, у випадках, коли груба необережність потерпілого, що сприяла виникненню або збільшенню обсяг моральної (немайнової) шкоди, суд виходячи з конкретних обставин справи може зменшити розмір компенсації (за чинним ЦК України – також і відмовити у відшкодуванні шкоди). При цьому, на нашу думку суд повинен встановити факт наявності моральної шкоди, оцінити обсяг цієї шкоди, визначити розмір компенсації та зменшити суму відшкодування пропорційно ступеня вини потерпілого та завдавача (наприклад, у процентному відношенні).

Оскільки у справах про відшкодування моральної шкоди оспорюються немайнові права, то вважаємо, що суд, керуючись вимогами розумності і справедливості, повинен у деяких випадках враховувати майновий стан відповідача. Цей принцип має виражатися в тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, якщо майновий стан відповідача до заподіяння ним моральної шкоди чи внаслідок її відшкодування був чи стає для винного вкрай скрутним. Проте, майновий стан потерпілого не може бути критерієм, який впливає на визначення розміру компенсації за немайнову шкоду, оскільки у такому разі в усіх випадках, коли позивач є менш забезпеченим матеріально, аніж відповідач, можливо було б знайти підстави для підвищення розміру відшкодування і покращання таким чином майнового стану потерпілого. Від цього, до речі, застерігав свого часу ще Г.Шершенєвич. Особливо це ускладнювало б справи за позовами громадян до юридичних осіб. Зрозуміло, що при однаковому скрутному майновому стані позивача і відповідача це не може бути підставою для зменшення розміру відшкодування.

Таким чином, проблема визначення розміру компенсації моральної шкоди є досить складною для однозначного її вирішення на законодавчому рівні. Проте, як бачиться, доцільно було б запропонувати певний порядок вирішення проблеми визначення розміру компенсації за немайнову шкоду, який має полягати у наступному.

Моральна (немайнова) шкоди повинна відшкодовуватися виходячи з загальноцивілістичного принципу про повне відшкодування заподіяних збитків. Розмір компенсації, повинен бути адекватним обсягу моральної (немайнова) шкоди, який оцінюється лише судом, виходячи із встановлених законодавством та практикою критеріїв оцінки. Будь-яке обмеження мінімальних чи максимальних рівнів компенсації моральної шкоди не може бути обґрунтованим. Позовні заяви мають прийматися судом до розгляду незалежно від того, які розміри позовних вимог у них зазначені. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає у межах заявлених вимог, виходячи з їх суті. Суд, у випадках передбачених законодавством, керуючись вимогами розумності та справедливості може відступити від принципу повного відшкодування моральної шкоди з урахуванням ступеня вини завдавача та його матеріального стану. Розмір компенсації не повинен бути настільки малим, щоб вона втратила своє дійсне призначення. В той же час, нам не потрібно вводити таку практику, яка має місце в ряді зарубіжним країн, коли на відшкодування моральної шкоди стягуються мільйонні суми, бо такий спосіб захисту цивільних прав як компенсація моральної (немайнової) шкоди, не повинен стати засобом безпідставного збагачення потерпілої особи.



Висновки та пропозиції

Компенсація моральної (немайнової) шкоди як спосіб захисту цивільних прав з’явилась у вітчизняній правовій системі порівняно недавно. Тривалий час домінуючою в нашій юридичній літературі була думка про недопустимість грошового відшкодування потерпілій особі пережитих фізичних і душевних страждань. Та згодом аргументи тих, хто був проти існування такого способу захисту цивільних прав, були визнані непереконливими, і законодавець створив відповідні юридичні норми, які в сукупності становлять окремий інститут, що вбирає в себе окремі статті спеціальних законів. Малодослідженість такої проблематики в теорії цивільного права, новітність норм породжують певні труднощі в правозастосовчій практиці, зокрема це стосується визначення поняття моральної (немайнової) шкоди, уточнення кола осіб, що мають право на таке відшкодування, проблеми співвідношення загальних і спеціальних норм цього інституту, питання про поширення на інститут компенсації моральної шкоди загальних правил про деліктні зобов’язання, проблема допустимості відшкодування моральної шкоди на основі генерального і сингулярного деліктів.

Виходячи з матеріалу, викладеного у цій роботі, на основі аналізу українського законодавства, яке регулює відшкодування моральної (немайнової) шкоди, судової практики, дискусійних питань інституту відшкодування моральної (немайнової) шкоди та дослідження умов настання відповідальності за завдану моральну (немайнову) шкоду можна зробити наступні висновки.

1. Відшкодування моральної (немайнової) шкоди є цивільно-правовим інститутом деліктної відповідальності, за допомогою якого здійснюється захист усіх природних прав людини та законних інтересів юридичних осіб, незалежно від того, до якої галузі права належать правовідносини, в яких вони реалізуються. Тому, виходячи із логіко-систематичного тлумачення на цей інститут поширюються усі норми глави 40 ЦК України щодо деліктної відповідальності на основі принципу генерального делікту.

Норми ст. 4401 чинного ЦК України (ст. 1245 проекту ЦК), які встановлюють умови відповідальності за завдання моральної (немайнової) шкоди є загальними і повинні застосовуватися незалежно від того, чи передбачено право на компенсацію такої шкоди спеціальними нормами, тобто не залежно від наявності сингулярного делікту.

2. Закріплене у чинному законодавстві поняття моральної (немайнової) шкоди охоплює моральну шкоду, завдану фізичній особі, та немайнову шкоду, заподіяну юридичній особі, які різними за своїм змістом.

Під моральною шкодою потрібно розуміти моральні (психічні та фізичні) страждання, які виникли внаслідок посягання на абсолютні нематеріальні блага (життя, здоров(я, честь, гідність і т.д.), порушення особистих немайнових прав, пов’язаних з майновими (право авторства, право на ім’я і т.д.), а також майнових прав потерпілого – фізичної особи.

Під немайновою шкодою, завданою юридичній особі, слід розуміти втрати (зменшення) нематеріальних активів підприємства, установи або організації, які настали або могли настати внаслідок приниження ділової репутації, порушення немайнових прав юридичної особи, пов’язаних з майновими (авторських та суміжних прав, права на фірмове найменування, прав на знак для товарів і послуг, розголошення комерційної таємниці і т.п.). Пропонується закріпити такі визначення моральної (немайнової) шкоди на законодавчому рівні або керівних роз’яснень Пленуму Верховного Суду України та Президії Вищого арбітражного суду України та у відповідній нормі ЦК України.

У спеціальних законодавчих актах слід закріпити визначення моральної (немайнової) шкоди, завданої порушенням конкретного виду суб’єктивних прав з урахуванням тих особливостей, які зумовлені певним видом правовідносин (трудових, господарських, адміністративних тощо).

3. У праві об’єктивно існує презумпція завдання моральної (немайнової) шкоди, оскільки порушення суб’єктивних немайнових прав особи так чи інакше спричиняє втрати немайнового характеру. Ця презумпція повинна бути сформульована у ЦК України і стосуватися випадків заподіяння моральної (немайнової) шкоди, передбачених у спеціальному законодавстві, на основі принципу сингулярного делікту. Такими випадками, на нашу думку, слід вважати заподіяння шкоди життю і здоров’ю, порушення прав та законних інтересів фізичних осіб з боку органів державної влади і місцевого самоврядування, в тому числі незаконне притягнення до відповідальності, поширення відомостей, що не відповідають дійсності тощо.

4. Підставами деліктної відповідальності за завдання моральної (немайнової) шкоди є склад цивільно-правового делікту, необхідними елементами якого є наявність моральної шкоди, протиправність поведінки завдавача (порушення суб’єктивних прав особи), причинний зв’язок між протиправним діянням та моральною шкодою, а також вина, крім випадків відповідальності без вини, до яких, зокрема, належить заподіяння моральної шкоди в результаті ушкодження здоров’я джерелом підвищеної небезпеки. Ознаками джерела підвищеної небезпеки слід вважати: 1) непідконтрольність відповідної діяльності безперервному і всеосяжному контролю з боку людини; 2) високий ступінь вірогідності заподіяння непередбаченої (випадкової) шкоди цією діяльністю.

У зв’язку з цим пропонується у відповідних нормах ЦК України визначити випадки відповідальності за завдання моральної (немайнової) шкоди незалежно від вини завдавача (наприклад, завдання шкоди життю і здоров’ю фізичної особи джерелом підвищеної небезпеки; завдання шкоди незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими особами.), а також закріпити ознаки джерела підвищеної небезпеки.

5. Відповідно до чинного законодавства України моральна (немайнова) шкода може відшкодовуватися у грошовій або іншій майновій формі. Проте доцільно зберегти лише грошову форму компенсації, оскільки гроші є загальним еквівалентом будь-якого майна.

6. Моральна (немайнова) шкода повинна компенсуватися виходячи з принципу повного відшкодування завданої шкоди, тобто розмір компенсації повинен відповідати обсягу заподіяної моральної (немайнової) шкоди, і бути не більшим чим достатнім для відновлення попереднього душевного стану фізичної особи або нематеріальних активів юридичної особи, виходячи із принципів розумності та справедливості. У зв’язку з цим необґрунтованим є встановлення мінімального і максимального розміру компенсації.