Запозичена лексика в давньоруській мові (на матеріалі "Слова о полку Ігоревім"), Детальна інформація

М.О.Баскаков, досліджуючи цю групу лексики, відзначає, що названа лексема має кілька значень, з якими вона функціонує в текстах давньоруських пам’яток: “орач, який супроводжує упряжку”; ”кочовий обоз, караван; поводир, який веде коней в каравані, слуга для догляду за кіньми”;“бідняк, представник нижчого стану, робітник, батрак”. У деяких сучасних мовах (казахській, киргизькій, ногайській) слово кощей (gos) має значення “намет, тимчасове житло, в якому живуть пастухи” і “соха, плуг, якесь інше землеробське знаряддя”.

Як відзначає М.О.Баскаков, в аспекті класових і станових стосунків, слово кощей набуло негативного значення “плебей, полонений, раб”. І в цьому значенні в “Слові о полку Ігоревім” кощей використовується в першому й третьому контекстах [2, 158]. На нашу думку, більш вдалим є припущення О.М.Робінсона, який пропонує своє розуміння словосполучення кончака, поганого кощея. Він виходить з того, що, коли розуміти це словосполучення як “поганого раба”, то воно не буде відповідати політичному й військовому становищу хана Кончака, який, згідно з літописом, “прийняв свого “свата” Ігоря зовсім не як раба, а як поважного бранця, що користувався значною свободою і зручностями феодального побуту” [7, 202]. З цим слід погодитися і можна припустити, що слово кощей у названому контексті вживається в значенні “кочівник”. Така семантика добре узгоджується з третім контекстом, в якому раніше сhдло кощ\x00B3ево пояснювалося як “сідло рабське”. В значенні “кочівник” добре вписується слово кощеи і в перший контекст – звертання до могутнього Володимира Суздальського князя Всеволода. Автор гірко дорікає йому: Аже бы ты былъ, то была бы чага по ногатh, а кощеи по резанh [13, 42]. Якщо припустити, що по резанh слід читати, як порезанh (и?), то переклад буде: “Якщо би ти був, то була би дівчина-полонянка по ногаті (“дрібна грошова одиниця”), а кочівники по різані”. Це місце у “Слові” ніби перегукується зі свідченням Іпатіївського літопису, в якому під 1170 роком говориться: И толико взяша полона множьство, якоже всимъ Рускимъ воэмъ наполнитися до изобилья: и колодники, и чагами, и дhтми ихъ, и челядью, и скота, и конми [12, 6, 144]. Очевидно, автор “Слова о полку Ігоревім” вважав, що за допомогою Всеволода військо Ігоря одержало б перемогу над кочівниками і взяло б великий полон, а полонянки цінувались би дуже дешево – “по ногаті”.

Лексема резана більшістю дослідників трактується як дрібна монета Давньої Русі. В такому значенні слово вжите в Руській Правді, Новгородському І літописі та деяких інших пам’ятках писемності. Як зазначав Б.А.Романов, для Правди Руської (ХІ ст.) короткої редакції 1 гривна = 20 ногатам = 20 кунам=50 резанам [12, 5, 33]. Д.І.Прозоровський, аналізуючи грошові одиниці і вагу в Росії до кінця ХVIII ст., вважав, що рhзана так само, як гривна, ногата, куна, векша або вевериця, вжиті у Руській Правді, існували до кінця кунної системи в Новгороді, Смоленську, Пскові, але рhзана залишилася тільки в Новгороді і зникла там з ХІІ ст. [12]. Тому в “Слові о полку Ігоревім” це слово могло не вживатися, оскільки в ХІІ ст. рhзана як грошова одиниця вже не мала обігу в центральних князівствах Київської Русі. Цікаво, що як рhзани передає аналізоване слово М.М.Карамзін, роблячи виписки із “Слова о полку Ігоревім” в “Истории государства российского”.

Лексема чага у значенні соціального терміна вживалася тільки в давньоруських пам’ятках. На думку М.Фасмера, вона запозичена з тюркських мов (пор. чагатайське ca\x03B3a “дитя”, киргизьке sa\x03B3a “дівчина” [15, ІV, 310]. Іменник чага використовується в давньоруській мові з двома значеннями: “дівчина-полонянка” і “дитя”.

У “Слові о полку Ігоревім” чага трапляється тільки один раз у вищезгаданому контексті. І.Березін, аналізуючи цей лексичний фрагмент пам’ятки, пише, що чага по-тюркськи означає “дике дитя”. Може, це і є найвірогіднішою етимологією. В татарській мові чага вживається як невідомого значення додаток до слова бала “дитя”. П.М.Меліоранський пояснює це місце в “Слові о полку Ігоревім” таким чином: “значення цього слова в контексті ясне: це “половецька дівчина”. За джагатайським словником Шейха Сулеймана Бухарського, чага означає “дитя, дитина, курчатко”. В діалекті, з якого запозичене це слово, його значення було більш спеціальним, а саме: “дитя жіночої статі, дівчинка, дівчина” [12 6, 144]. О.І.Попов відзначає, що лексема чага трапляється і в монголів, але рідко, наприклад, у відомому золотоординському рукописі на бересті, знайденому при розкопках більше як 50 років тому [там само] .

Це слово вживається тільки один раз в Іпатіївському літописі під 1170 роком. Руський літописець міг поставити чага замість чагали чи чогось подібного (пор. туркменське чагали “з дитиною, “з дітьми”, “той, хто має дитину” ,чага – “дитина”, чагаламак – “народжувати”; узбецьке чакалак – “немовля”) [12, 6,144]. Можливо, що тюркський термін передавався в середовищі східних слов’ян уже не зовсім точно, набував інших смислових відтінків.

Лексема султан трапляється в давньоруських пам’ятках писемності в таких формах: салтанъ, солтанъ. Як припускає М.Фасмер, вона запозичена давньоруською літературною мовою із арабської мови (sultan “владика”) через турецьку мову (sultan) [15, ІІІ, 551]. П.М.Меліоранський вважає, що слово салтанъ, є арабським титулом sultan. Появу звука а в першому складі пояснити складно, але, очевидно, – це результат ранньої асиміляції першого й другого складів, що передбачає форму солтанъ як вихідну. Про це свідчить візантійсько-грецьке \x03C3\x03BF\x03BB\x03C4\x03B1\x03B6 (сучасне zoltan). На думку К.Менгеса, в “Слові о полку Ігоревім” вживання цього титулу вказує на сельджуків та їх султанів [12, 5, 83]. В давньоруський період це слово вживалося в значенні “титул правителя мусульман”: Галичкы Осмомыслh Ярославе! Грозы твоя по землям текутъ, отворяеши Киеву врата, стрhляеши съ отня злата стола салтани за землями [13, 30].

Ця лексема з тим самим значенням функціонувала і в пам’ятках писемності більш пізнього періоду: Послаша (цесарь и вельможи) къ Магумету салтану посланники, хотя увhдати бывшее и по миру глаголати [12, 5, 82]. Багато лінгвістів вважають слово давнім запозиченням. Названі форми салтанъ, солтанъ є застарілими. В сучасній літературній мові більш уживаною є форма султан.

М.Фасмер відзначає лексему быля тільки в давньоруській мові в значенні “знатний, сановний, вельможний”. Він вважає її запозиченням з давньотюркського boila, buila “благородний, знатний”. Цєї думки дотримувався Ф.Є.Корш [15, І, 259]. І.І.Срезневський порівнює цю лексему із середньогрецьким \x03B2\x03BF\x03B5\x03C1\x03BB\x03B1\x03B6 [14, І, 205].

Існує припущення про наявність назви в живих тюркських мовах, де й у фольклорі можна зустріти эльчи-быйла. Від тюркського boila в східнослов’янських мовах виникло два різних слова: биля, яке вживалося більш активно в розмовному, а не в книжних стилях і “правильніша форма” боля (з boila). Трапляється в давньотюркських рунічних пам’ятках, а також в булгарських і печенізьких написах на золотих посудинах так званого скарбу Атилли в містечку Надь-Сен-Миклош в складі власного імені Вoila – \x010Cораn “быля Чопан”, власника однієї з посудин [12, 1, 40]. Іменник быля фіксують пам’ятки ХІІ – ХVІ ст. Наприклад, у “Слові о полку Ігоревім” він вживається в значенні “вельможа, боярин”: А уже не вижду власти сильнаго, и богатаго, и много вои брата моего Ярослава, съ Черниговьскими былями, съ Могуты, и съ Татраны, и съ Шельбиры и съ Топчакы, и съ Ревугы,и съ Ольберы [13, 26 – 27]. В.Л.Виноградова фіксує назване слово в давньоруських і старослов’янських пам’ятках: Видиши ли быля чьсти вашя. Супр. рук.: Се слышавъ Куръ скоро посла быля своя к нему, да съ честью приведуть и… Хрон.Амарт.; … и прежние твои были у Ростовскихъ владыкъ служили. Посл. Ів. Грозн. [12, І, 203].

Можливо, спорідненим з попереднім є слово боярин (ст.-сл. бол"ринъ, болhринъ) від boila “знатний, вельможний” + ar “чоловік” з додаванням питомого сингулятивного суфікса –ин. Загальноприйнятної етимології слово не має.

Лексема боярин, за визначенням І.І.Срезневського, використовувалась в значенні “член вищого соціального стану” [12, І, 160]. Звернемося до етимології М.Фасмера та до “Етимологічного словника української мови” [10, І, 241]. Цим словом іменується стара родова знать на відміну від нового служилого дворянства. При розгляді етимології цього слова необхідно мати на увазі той факт, що слово бояринъ у старослов’янський мові становить собою найбільш давню форму. Слово боляринъ походить з дунайської (тюркської) мови, звідки воно прийшло в старослов’янську мову [15, І, 203]. Популярним є погляд І.І.Срезневського, який порівнював це слово із середньогрецьким \x03C1\x03BF\x03BB\x03B9\x03B1\x03B4\x03B5\x03B6 [14, І, 148]. Однак такий шлях, як відзначає М.Фасмер, має фонетичні труднощі [15, І, 203]. Більш задовільним, на його думку, є пояснення Ф.Є.Корша про походження з татарського, туркменського, азербайджанського ba\x03B3ar “господар”, далі “офіцер, чиновник”. Існує припущення, що слово боярин тюркське, але в формі бояр, можливо, було повторно запозичене тюрками від мови русів. Без сумніву, помилковим є погляд О.О.Шахматова про запозичення із давньоірландської мов від таких слів: bo-aire < bo “корова”, aire “пан, господар”. Це запозичення відсутнє якраз у західних слов’ян [15, І, 204]. О.О.Соболевський визнає слово боярин/болярин мовною одиницею із затемненою етимологією. Якщо воно тюркізм, то тюркізм дуже давній і тому відомий багатьом слов’янським мовам [див.: 12, 1, 67].

Слово бояринъ використовується в пам’ятках давньоруської писемності в двох значеннях: “особа, яка посідає високе становище в феодальній ієрархії, вельможа, великий землевласник”: И ркоша бояре князю: “Уже, княже, туга умь полонила; се бо два сокола слhтhста съ отня стола злата поискати града Тьмутороканя [13, 24]; “особа, яка перебуває на службі у феодальному господарстві князя”: А которой купець, идучи в торъговлю, возьмет у кого деньги или товар, да на пути у него утеряется товар безхитростно.. и боярин обыскав, да велит дати тому.. еликого князя полетну грамоту с великого кнгязя печатию [12, 1, 67].

Б.Д.Греков, аналізуючи слово боярин, пише, що цей термін називав високого сановника, близького до князя. У загальновживаному мовленні боярином називали привілейованого землевласника. Пізніше в російській літературній мові це слово починає називати, окрім представників верхівки феодального суспільства, ще й так званих “введених бояр”, тобто придворних осіб, що одержали цей титул за видатні заслуги перед великим князем [12, 1, 67], потім воно використовується як синонім до слова барин, що потім взагалі замінить слово боярин.

Каган у хозарів означало “князь, господар” [15, І, 155]. М.М.Шанський припускає запозичення з давньої тюрко-татарської мови: давньотюркське ka\x03B3an, чагатайське kaan, середньогрецьке \x03C7\x03B1\x03B3\x03B1\x03C5\x03BF\x03C3, середньолатинське chacanus (у аварців). П.М. Меліоранський вважає, що назва цього тюркського титулу запозичена з китайської мови: ke “великий” + kuan “правитель” [15, І, 155].

Лексема каган відзначена в пам’ятках писемності ХІІ – ХІV ст., зокрема в “Повісті временних літ”. Слово означало титул хозарських, аварських і великотюркоалтайських владик, уживалося іноді у стосунку до руських князів. Наприклад, ось як говорить митрополит Іларіон про князя Володимира: Похвала кагану нашему Володимиру [14, І, 1171]. В “Слові о полку Ігоревім” титул каган вживається, коли актуалізується значення “князь” в стосунку до Олега Святославича: Рекъ Боянъ и ходы на Святъславля пhснотворца стараго времени Ярославля, Ольгова когана хоти [13, 20].

Поряд з формою каган у давньоруській мові вживалося і слово хаган, очевидно, під впливом тюркської вимови. Наприклад: Услышав же сиа триварваръный хаганъ, скифообычныйи звhровидный совhтъ совhщеваеть на сродника своего [12, 2, 197].

Проведене дослідження переконливо показало, що в літературній мові східних слов’ян давньоруського періоду, поряд із запозиченнями, які пояснюються болгаро-візантійськими впливами, широко функціонували лексеми, прихід яких до давньоруської лексики пов’язаний з тюрко-алтайськими контактами наших далеких предків ще за домонгольських часів. Видатний твір східнослов’янського епосу “Слово о полку Ігоревім” тісно пов’язаний із фольклором, його мова відбиває традиції слововживання усної народної творчості. Тюркські запозичення пам’ятки незаперечно свідчать про її оригінальність і характер контактів між слов’янськими і східними народами. Цікаво, що серед запозичень військового характеру переважають назви зброї і військового спорядження, серед соціальних термінів більшість складають назви правителів та суспільно повноважних осіб, що пояснюється існуванням у середні віки на півдні Росії та у Поволжі сильної державної організації тюркомовних народів.

Аналіз запозиченої лексики дозволяє констатувати багатство етимологічної й семантичної палітри лексики давньоруської літературної мови, яка органічно вбирала номени-запозичення на позначення реалій чужого життя, використовувала їх для різних потреб спілкування. Деякі з них вживаються на сучасному часовому зрізі, інші стали надбанням історії, вийшли з ужитку або використовуються як архаїчні мовні одиниці.

Література

Баскаков Н.А. Еще о тюркизмах “Слова о полку Игореве” // “Слово о полку Игореве”. Памятники литературы и искусства ХI – ХVII вв. – М.: Наука, 1978. – С.101 – 114.

Баскаков Н.А. Тюркская лексика в “Слове о полку Игореве”. – М.: Наука, 1985.

Виноградов В.В. Основные этапы истории русского языка // Виноградов В.В. Избранные труды: История русского литературного языка. – М.: Наука, 1978.

Менгес К.Г. Восточные элементы в “Слове о полку Игореве” – Л., 1979.

Обнорский С.П. Очерки по истории русского языка старшего периода. – М.-Л., 1946.

Попов А.И. Кыпчаки и Русь // Ученые записки ЛГУ. – 1949 / Серия истор. наук. – Вып. 14. - С.56-72.

Робинсон А.Н. О задачах сближений славистических и тюркологических традиций в изучении “Слова о полку Игореве” // “Слово о полку Игореве”. Памятники литературы и искусства ХI – ХVI вв. – М.: Наука, 1978.

Сорокалетов Ф.П. История военной лексики в русском языке (ХI – ХVII вв.).- Л.: Наука, 1970.

Даль В. Толковый словарь живого великорусского словаря. – Т.1 – 4. – М., 1978 – 1980.

Етимологічний словник української мови. – Т.1 – 3. – К.: Наук. думка, 1982 – 1989.