Проблеми лінгвістичної стилістики у творчій спадщині Лариси Павлівни Рожило, Детальна інформація

Проблеми лінгвістичної стилістики у творчій спадщині Лариси Павлівни Рожило



Посилення уваги до призначення слова в художньому тексті покликало до життя наприкінці 70-х років XX ст. новий навчальний курс у вузівських програмах філологічних факультетів – лінгвістичний аналіз художнього твору. Поєднання в ньому елементів лінгвістики й літературознавства не могло не привернути уваги Лариси Павлівни Рожило – філолога широкої ерудиції. Адже Л.П.Рожило розпочала свій шлях у науку з літературознавчого дослідження, присвяченого проблемам художньої майстерності Лесі Українки. Тому курс стилістики сучасної української літературної мови, який з особливим інтересом слухали студенти, був органічним продовженням науково-творчих пошуків ученого в царині слова.

З притаманною їй наполегливістю, послідовністю та твердою переконаністю у важливості й науковій доцільності лінгвостилістичного напряму у вивченні мови художніх творів Л.П.Рожило береться до створення нового навчального курсу, до розробки теоретичних засад цієї дисципліни. Розпочинає Лариса Павлівна цю нелегку роботу з опрацювання й аналізу теоретичної спадщини вітчизняних мовознавців, які досліджували проблеми, пов’язані з розумінням, вивченням і тлумаченням мови художнього твору.

Вивчаючи спеціальну літературу, Л.П.Рожило констатує, що “розуміння специфіки мови художнього твору складалося поступово, обґрунтовувалось у ряді концепцій” [3, 20]. Найдавніша з них зводилася до наявності в мовній тканині твору образних засобів (тропів і стилістичних фігур) як найвиразнішої ознаки мови художнього твору. Про це свідчили праці О.О.Потебні, О.М.Веселовського, І.Я.Франка, який у своїй розвідці “Із секретів поетичної творчості” розкрив асоціативну основу Шевченкової образності.

Наступні дослідження О.М.Пєшковського, Л.В.Щерби показали, що слово в художньому творі образне не тільки тому, що воно обов’язково метафоричне. “Справа не тільки в образних виразах, а в неминучій образності кожного слова, оскільки воно подається з художньою настановою .. в плані загальної образності” [2, 158].

Концепція загальної образності, вважає Л.П.Рожило, дала уявлення про мову художнього твору як єдине ціле, як систему взаємопов’язаних елементів, де кожна мовна одиниця єдино можлива для цього конкретного твору і мотивована його ідейно-образним спрямуванням [3, 21]. У розробці теоретичних засад лінгвістичного аналізу художнього твору (ЛАХТ) Л.П.Рожило спирається на положення В.В.Виноградова про те, що слово в художньому творі “двопланове у своїй смисловій спрямованості і, очевидно, в цьому розумінні - образне. Його смислова структура розширюється і збагачується тими художньо-образними “прирощеннями” значень, які розвиваються в системі цілого естетичного об’єкта” [1, 125]. Отже, лексико-семантична специфіка слова в художньому творі постає в тісному зв’язку з його змістом, з його ідейно-естетичним спрямуванням.

Простежуючи специфіку мови художньої літератури з позицій функціональної стилістики, Л.П.Рожило звертає увагу на таку визначальну її властивість, як художньо-образна мовна конкретизація, тобто цілеспрямоване використання мовних засобів усіх рівнів (звукового, ритміко-інтонаційного, лексичного, граматичного, стилістичного) саме в тому, а не іншому контексті, в сполученні саме з тими мовними засобами, а не без них, створюючи саме цю конструкцію, а не іншу.

Важливою передумовою для створення науково-обґрунтованих засад ЛАХТ, як аргументовано доводить Л.П.Рожило, є “правильне розуміння специфіки мови художнього твору, що формується залежно від позалінгвістичних факторів і виражається як в ускладненні семантичної структури слова, так і в функціональних можливостях художньо-образної мовної конкретизації з урахуванням участі всіх мовних рівнів у матеріалізації ідейно-образного задуму” [3, 22]. При проведенні ЛАХТ, стверджує дослідниця, необхідно розглядати мову як засіб створення художнього образу. У своїх роботах Л.П.Рожило тонко простежує процес втілення художнього образу в слові. У системі художнього образу слово ускладнює свою функцію, передаючи зміст, що складається з номінативно-предметних значень, і водночас даючи конкретно-чуттєве уявлення про явища дійсності, виражає авторську оцінку, авторський ідеал. Конденсуючи широкі асоціативні зв’язки найрізноманітнішого характеру, слово змінює як семантику, так і емоційно-експресивне забарвлення. Це нове, естетично збагачене слово виступає в різних взаємозв’язках з іншими словами, створюючи системні відношення, багато в чому відмінні від загальномовних, але характерні для вираження даного естетично-образного об’єкта” [3, 22].

Заглибившись у вивчення специфіки мови художнього твору та прийомів її дослідження, Л.П.Рожило виходить у своїх наукових пошуках на рівень узагальнення, формулюючи основні принципи ЛАХТ. Зокрема, важливого значення вона надає принципові системності аналізу, тобто необхідності розгляду мовних засобів у їх взаємозв’язках і взаємозумовленості. Художній твір – це складна єдність компонентів, що утворюють гармонійне ціле. Саме тому в контексті художнього цілого елементи різних рівнів взаємозумовлені й не можуть розглядатись ізольовано один від одного. Саме ці взаємозв’язки визначають появу смислових “прирощень”, які зумовлюють художню наповненість кожного твору.

У лекціях з ЛАХТ, з якими Л.П.Рожило виступала перед студентами філологічного факультету Луцького державного педагогічного інституту імені Лесі Українки наприкінці 70-х років, наголошувалось і на інших, не менш важливих принципах аналізу. Серед них, окрім вищезгаданого принципу системності аналізу художнього твору, можна виділити такі:

1. Характеристика мовних засобів у зв’язку з ідейно-образним змістом твору.

Слід мати на увазі, що зміст твору сам по собі не є предметом лінгвістичного вивчення. Лінгвіст повинен побачити цей зміст через детальний аналіз словесної тканини художнього твору. Отже, основний напрям лінгвістичного аналізу - від слова до задуму.

2. Урахування авторської позиції.

Уміння простежити рух авторської думки, індивідуально-авторського бачення світу зумовлює розуміння ідейного задуму твору. Справжній художник ніколи не виступає в ролі пасивного оповідача, він постійно спрямовує читача, розставляє необхідні смислові акценти. Вміння визначити позицію автора сприяє розумінню підтексту, дозволяє встановити невимовлене.

3. Урахування жанрової специфіки літературного твору.

Кожен жанровий різновид літератури (поезія, проза, драматургія) становить своєрідну художню систему, яка має свої специфічні риси як у плані змісту, так і в плані вираження. Тому важливо враховувати ці особливості. Єдиної схеми лінгвістичного аналізу нема і не може бути; у кожному конкретному випадку вона визначається характером тексту: його жанровою специфікою і тими мовними засобами, які займають провідне місце в передачі змісту.

“Лінгвістичний аналіз конкретного художнього твору повинен встановити, яке призначення різних мовних засобів у реалізації ідейно-образних і естетичних настанов твору, якими є способи і умови їх використання, з’ясувати вплив індивідуально-творчої манери митця, функціональну ускладненість мовних одиниць у порівнянні з фактами і явищами загальномовної системи” [3, 24],— так Л.П.Рожило формулює основні завдання лінгвістичного аналізу художнього тексту.

У своїх публікаціях у журналах “Українська мова і література в школі” (нині “Дивослово”), “Культура слова” Л.П.Рожило дала зразки лінгвістичного аналізу художніх творів різних жанрів.

Наприклад, розглядаючи відому поезію Лесі Українки “Contra spem spero!”, Л.П.Рожило передусім зупиняється на визначенні ідейно-тематичного змісту вірша, характеристиці композиційної структури тексту. Далі простежується підпорядкованість загальній смисловій тональності вірша мовних засобів лексико-семантичного, синтаксичного, інтонаційного і звукового мовних рівнів, які становлять собою гармонійну єдність.

Увага акцентується, зокрема, на винятковій ролі епітетів, які становлять 10,3% від загальної кількості слів у поезії. Переконливо звучить думка про те, що вживання епітетів Лесею Українкою позбавлене будь-якої орнаментальності. Вони є невід’ємним компонентом ускладнення й увиразнення семантичної основи символічних понять. Саме епітети виступають виразними смисловими центрами антонімічних системних відношень, які, складаючись у текстових межах строфи (“хмари осінні” — “весна золота”, “сумний переліг” — “барвисті квітки”, “сльози гарячі” — “кора льодовая, міцна” і т.д.), творять об’ємну антитезу, що базується як на окремих антонімічних значеннях лексем, так і на широкому контекстуальному протиставленні поетичних образів, ідей. Інші мовні рівні — синтаксичний, інтонаційний, звуковий — доповнюють лексико-семантичний рівень, створюючи відповідну структурну ієрархію мовних одиниць, що є властивістю естетично організованої системи.

У статті “Словесний образ старої Половчихи” (за новелою Ю.Яновського “Шаланда в морі”) Л.П.Рожило звертає увагу на семантичну багатоплановість дієслова “стояти”, яке “шість разів виступає у композиційно найбільш відчутних і вагомих щодо сюжетної лінії уривках, кожного разу з іншим смисловим навантаженням” [4, 25], на внутрішній монолог Половчихи в стилі народних плачів-голосінь, що своєрідною ритмікою, стилістично виразними вигуками, звертаннями, повторами зближує його з плачем Ярославни; на алітерації та асонанси, синтаксичний динамічний лад новели, в якій переважають безсполучникові сурядні речення; пунктуацію: вживання єдиного розділового знака — коми — все це зумовлює прискорений темп, ритмомелодику конденсованої фрази, відтворюючи натиск бурі.

Правильно обрана методика дослідження дозволила простежити розгортання та розвиток словесного образу Половчихи, який полягає в зміні лексичної семантики дієслівного ряду завершальної частини новели (скрикнула, пішли, йшли, ходили ціле життя) порівняно з протилежною семантикою стрижневих слів на початку новели (стояла мовчки, не рухнулася з місця) [4, 28].

Таким чином, практична реалізація на прикладі конкретних творів основних завдань лінгвістичного аналізу художнього твору довела істинність висунутих теоретичних положень, правильність обраної методики дослідження.

Опрацьовуючи питання лінгвостилістики, Л.П.Рожило розкрилася як вдумливий науковець, талановитий педагог, який уміє донести матеріал до своїх вихованців, зацікавити їх виваженим, пристрасним і дохідливим словом; блискучий лектор з прекрасно поставленим голосом, відпрацьованими переливами інтонацій, промовистими жестами; тонкий лінгвостиліст, яка залишила нам довершені зразки лінгвістичного аналізу різних за жанрами творів, яка сама віртуозно володіла словом.

Література

Виноградов В.В. Стилистика. Теория поэтической речи. Поэтика.— М.: Изд-во АН СССР, 1963.— С.125.

Пешковский А.М. Принципы и приемы стилистического анализа и оценки художественной прозы // “Вопросы методики родного языка, лингвистики и стилистики”.— Л., 1930.— С.158.

Рожило Л.П. Загальні основи лінгвістичного аналізу художнього твору.— Укр. мова та літ. в шк.—1978.— №2.— С.20-28.

Рожило Л.П. Словесний образ старої Половчихи (За новелою Ю.Яновського “Шаланда в морі”) // Культура слова.— К.: Наук. думка, 1977.— Вип. 13.— С.25-29.