Сучасна літературна українська мова, Детальна інформація

СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА ЖОВА.

Граматичне значення слова й способи його вираження. Граматичне значення - це таке абстраговане поняття, яке оформлює лексичне значення слова й виражає різні його відношення за допомогою граматичної форми. Наприклад, кількісну характеристику між предметами і явищами відображеної дійсності виявляємо в однині і множині граматичної категорії числа, якісна - виражається чоловічим, жіночим та середнім родом в категорії роду, однотипні відношення до інших предметів та явищ знаходять вираження у граматичних значеннях відмінка. І. е.: Заспівали пісню - у дієслові заспівали закінчення -и та формотворчий суфікс -л виявляють граматичні значення множини, минулого часу, дійсного способу, а префікс за- вказує на доконаний вид. Граматичні значення таких категорій, як стан, перехідність/неперехідність тощо, у дієслова виражаються за допомогою семантичних засобів. Граматичні значення внаслідок зіставлення, протиставлення, взаємовідношення, якщо вони однорідні, становлять собою єдність своїх складників. Так утворюється граматична категорія - одне з найабстрактніших понять. Граматична категорія своїх показників не має, вона виявляється через граматичні значення, які визначаються за допомогою своїх засобів вираження - граматичних форм. Граматична категорія - це найбільш узагальнене поняття, що об'єднує однорідні граматичні значення, виражені різними мовними засобами. Однина і множина - категорія числа, тощо.

Поділ частин мови в українській лінгвістиці. Частини мови - це лексико-граматичні розряди слів, які характеризуються спільними лексичними ознаками, властивими їх граматичними категоріями, основними синтаксичними функціями і засобами словотворення. Тризначний критерій включає в себе лексичні, граматичні та словотворчі ознаки, І. е.: господар - господарювати - господарський - господарчий - по-господарському. Ці критерії не охоплюють повністю прикметника та числівника, службових слів. За Вихованцем, за семантичною окресленістю, центральними формально-синтаксичними позиціями в реченні, а також розвиненою сукупністю морфологічних категорій і парадигм дієслову й іменникові належить центральне місце в граматичній структурі УМ. Проте в сучасному мовознавстві іменник, прикметник, дієслово, прислівник, числівник та займенник умовно називаються частинами мови, або повнозначними словами; прийменники, сполучники, частки і зв'язки позбавлені рис, якими володіють частини мови, і називаються службовими словами, або частками мови. Класифікація слів на частини мови, частки мови та вигуки розглядається на фоні морфеми, повнозначного слова і речення.

Характеристика службових частин мови. Службові частини мови мають суто синтаксичне призначення і виступають аналітичними синтаксичними морфемами. Вони позбавлені самостійної номінативної функції. Лексичне і граматичне значення в них не розрізняється. Будь-які відношення частки мови виражати не можуть самі по собі, а лише у зв'язку з повнозначними словами або синтаксичними конструкціями, І. е: грім і блискавка, хоч би скласти іспит, були обламані. Окремо виділяється вигук, він не належить ані до слів, ані до морфем, а відноситься до всього речення.

Відмінювання іменників 2-ї відміни. До другої відміни належать іменники чоловічого й середнього роду, чоловічого - з нульовим закінченням у називному відмінку однини (шлях, край, степ, клоп, баґнет, преспірант), із закінченням -о (Павло, хамло, Дніпро, батько, хвалько), середнього роду з закінченням -о, -е, -я, крім тих, що при відмінюванні приймають суфікси -ен-, -ат-, -ят-: болото, олово, море, горе, лайно, становище, листя, положення. Друга відміна поділяється на тверду, м'яку та мішану групу. До твердої належать іменники чоловічого роду з основою на твердий приголосний (нелюд, бубир, робітник), крім тих, основа яких закінчується на шиплячий; іменники середнього та чоловічого роду з основою на твердий приголосний з закінченням -о (золото, багно, дурко). Більшість іменників з основою на -р належить до твердої групи: двір, яр, твір, звір, базар (!!! - Рома, вчися! ) ; слова іншомовного походження з суфіксами -ар, -ир, -ер, -єр, -ур, -юр, -ор та інші: хабар, касир, шофер, доктринер тощо. М'яка грпупа представлена іменниками чоловічого роду, основа яких закінчується на м'який приголосний з нульовим закінченням (стілець, капець, вихователь, ґедзь), іменниками чоловічого роду на -ьо, іменниками середнього роду з закінченням -е (крім тих, що мають основу на шиплячий): поле, море, деревце, лице, яйце та -я: листя, сміття, бажання; чималою кількістю іменників на -р з суфіксами -ир, -ар: календар, кобзар. До мішаної групи належать іменники чоловічого роду з основою на шиплячий і нульовим закінченням (прищ, плющ, калач), іменники середнього роду з основою на шиплячий і закінченням -е (училище, плече), іменники чоловічого роду на -р з суфіксом -яр, що позначають рід діяльності: смоляр, скляр, дігтяр.

Н завод край газетяр озеро завдання прізвище газетярі моря

Р заводу краю газетяра озера завдання прізвища газетярів морів

Д заводу краю газетяру озеру завданню прізвищу газетярам морям

З завод край газетяра озеро завдання прізвище газетярів моря

О заводом краєм газетярем озером завданням прізвищем газетярами морями

М заводі краю газетяру озері завданні прізвищі газетярах морях

К заводе краю газетяре озеро завдання прізвищі газетярі моря

Відмінювання складених числівників. Складені кількісні числівники утворюються шляхом поступового називання кількості тисяч, сотень, десятків і одиниць у напрямку від більшого до меншого. Відмінюються кожен у своїй частині: вісім тисяч вісімсот вісімдесят вісім - восьми тисячам восьмиставм вісімдесяти вісьмом - вісьма тисячами вісьмастами вісімдесятьма вісьмома. Складені порядкові числівники утворюються від складених кількісних. Форми порядкового набуває лише останнє слово, і відмінюються тільки остання частина: у тисяча двісті тридцять шостому році.

Дієвідмінювання, дві основи дієслів. Дієвідмінювання - це система змінних форм дієслова. Дієслова змінюють свою форму за особами, часами, способами, числами, а в минулому часі і умовному способі - за родами. Інфінітив, дієприкметник і дієприслівник не змінюють своєї форми за особами, не мають способу і тому не дієвідмінюються. Як дієвідмінювані, так і недієвідмінювані форми дієслів творяться від двох дієслівних основ: 1)основи інфінітива; 2)основи теперішнього часу. Основу інфінітива можна визначтити, відкинувши від неозначеної форми дієслова суфікс -ти. Основа теперішнього часу визначається шляхом відокремлення закінчення -уть (ють), -ать (ять) від дієслова теперішнього часу третьої особи однини. Від основи інфінітива творяться: 1)дієслова минулого часу; 2) дієслова умовного способу; 3)дієприкметники минулого часу; 4) дієприслівники доконаного виду. Від основ теперішнього часу творяться: 1) особові форми дієслів теперішнього часу; 2) особові форми майбутнього часу дієслів доконаного виду; 3)дієприкметники теперішнього часу; 4) дієприслівники недоконаного виду; 5)особові форми наказового способу. Залежно від системи закінчень в особових формах однини і множини дієслів теперішнього і майбутнього (простого) часу дієслова поділяються на дві дієвідміни. До першої належать дієслова, які в 3-й особі множини теперішнього або просто майбутнього часу мають закінчення -уть (-ють), а в 2-й і 3-й особі однини, 1-й і 2-й особі множини - суфікс -е: везу-везеш-везе-веземо-везете-везуть. До другої дієвідміни належать дієслова, які аналогічно мають закінчення -ать (-ять) та суфікс -и: роблю-робиш-робить-робимо-робите-роблять.

Дієприкметник. Це неособова дієслівна форма, яка поєднує в собі ознаки дієслова і прикметника. Він виражає ознаку предмета за виконуваною ним дією або тією дією, що спрямована на нього. Як і дієслова, дієприкметники мають категорію часу, виду і стану. Дієприкметник зберігає від того дієслова, від якого він утворений, і керування, властиве цьому дієслову. Як і прикметник, дієприкметник має категорію роду і відмінка і узгоджується з іменником, який пояснює, в роді, числі та відмінку. За ознакою стану дієприкметники поділяються на активні і пасивні, кожна з цих груп має теперішній і минулий час (майбутнього не мають). Активні дієприкметники вказують на ознаку дійового предмета, І. е. : люблячий батько, зві'яле листя. Пасивні виражають ознаку предмета, на який спрямована дія, закладена в самому дієприкметнику, І. е. вкрита очеретами хата. Дієприкметники вживаються переважно в книжній писемній мові, зокрема в науковому та діловому стилі, для лаконічного і чіткого оформлення думки. Дієприкметники здатні переходити в іменники та прикметники. Окрему групу пасивних дієприкметників становлять предикативні форми на -но (-ено), -то.

Дієприслівник. Творення дієприслівників. Це незмінна дієслівна форма, яка об'єднує в собі ознаки дієслова і прислівника. Він вказує на додаткову дію і пояснює основну, виражену дієсловом. Дієприслівники, як дієслова, мають категорії виду і часу. Часове значення в дієприслівника морфологічно не виражене. Дп недоконаного виду творяться від основи теперішнього часу, їхнім формальним показником є суфікс -чи, І. е. : читаючи, списуючи, катаючи, ховаючи. Вони можуть означати довготривалу другорядну дію, яка відбувається одночасно з основною, вираженою присудком. Можуть виражати такі дії, тривалість яких більша за тривалість виражених присудком дій. Це конструкції зі значенням вклюяення, І. е. : Сторож, несучи снідання, стукнув собаку. Значно рідше вирадають другорядну дію, яка відбулася перед основною дією. Це конструкції зі значенням попередності другорядної дії, І. е. : Машина, петляючи вулицями, вилетіла на шосе. Дієприслівники доконаного виду творяться від основи минулого часу. Їхнім формальним показником є суфікс - ши (-вши), І. е. : сховавши, вийнявши, підглянувши, скатавши, викинувши. Як правило, дієприслівники минулого часу означають другорядну дію, що передує основній, І. е. : Настя, вставши удосвіта, писала дрібними буквами на стрічках паперу відповіді на екзаменаційні питання. Можуть також - другорядну дію, що відбувається одночасно з основною або після неї, такі Дп стоять переважно після дієслова. Як і дієслово, Дп може керувати іменником і мати при собі пояснювальні слова, разом з якими утворює Дп зворот. В реченні виконує роль обставини. Інколи Дп та Дп звороти у функції обставини способу дії виконують функції порівнянь.

Прислівник. Розряди за значеннями. Самостійна частина мови, що виражає якісну або кількісну ознаку дії чи стану, ступінь або міру вияву іншої ознаки і доповнює значення дієслова, вирадаючи різні обставини, за яких відбувається дія. Семантика прислівників різноманітна, тому за значенням вони поділяються на кілька груп, які об'єднуються двома розрядами: означальні та обставинни прислівники. Означальні прислівники в свою чергу поділяються на групи якісних, кількісних і способу дії. Виступають у реченні обставинами або означеннями (якщо прислівник сполучається безпосередньо з іменником, І. е. : майже дитина, крюшон по-миргородському). До обставинних належать різні прислівники, що означають зовнішні просторові, часові обставини (вгорі, знизу, надворі, зверху, зранку, потім, згодом), внутрішні - причини і мети (спересердя, здуру, зопалу, навмисне).

Правопис прислівників. Ускладнюється тим, що поряд з прислівниками, які за загальним правилом повинні писатися разом, уживаються різні прислівникові сполучення, що застигли в невідмінюваних конструкціях і пишуться окремо, І. е. : спозаранку - з ранку до вечора, опівночі - о пів на шосту. Так само можуть писатися через дефіс прислівники, а співзвучні їм частини мови - окремо, І. е. : по-твоєму - по твоєму сліду. Насамперед слід пам'ятати, що прислівники пишуться РАЗОМ. Прислівники, співвідносні з іменниками та прийменниками, розрізняються тільки в контексті. Деякі прислівники відрізняються від однозвучних слів наголосом, І.е. : надворі, набік, насміх, внічию, вповні. Через ДЕФІС пишуться прислівники, що утворилися з прикметників та присвійних займенників на -ом, зрідка -и та прийменника по-. Прислівники, які складаються з повторюваних синонімічних та антонімічних основ: врешті-решт, рано-вранці. Прислівники з частками -то, -от, -таки, будь-, небудь-, казна-, хтозна. Деякі прислівники мають в своєму написанні два дефіси, особливо з часткою не, прийменником на, що стають префіксами: як-не-як, коли-не-коли, хоч-не хоч, будь-що-будь. ОКРЕМО пишуться деякі прислівникові сполучення, в яких поєднуються форма називного відмінка з орудним: кінець кінцем, один одним. Фразеологічні сполучення, що є еквівалентами складних прислівників: ні на йоту, курям на сміх, рука в руку.

Частка. Неповнозначна частина мови, яка надає окремим словам чи реченням додаткових змістових, емоційно-експресивних і модальних відтінків або бере участь у творенні морфологічних форм і нових слів. На відміну від сполучників і прийменників, частки не служать засобом вираження синтаксичних відношень. За синтаксичними можливостями частки поділяються на ті, що мають вільне, відносно вільне та фіксоване місце в реченні. За особливостями функціонування поділяються на два типи: фразова та слово/формотворчі. Фразові частки оформлюють певний тип речення, вирадають ставлення мовця до змісту всього речення або виділяють один із компонентів речення. За функціонально-семантичними особливостями поділяються на такі групи: 1)частки, що виражають різні змістові відтінки значення слів, словосполучень або речень: вказівні (он, це, оце, то), означальні (саме, якраз, точно, власне), видільні (навіть, тільки, лише, аж, хоч, собі, бодай); 2)частки, що виражають модальні і модально-вольові відтінки значень: власне модальні (мовляв, мабуть, ніби, навряд, навряд чи, ледве чи, ба, ой, ну й), стверджувальні (так, еге, атож, аякже, авжеж), заперечні (ні, не, ані), питальні (чи, хіба, невже); 3)емоційно-експресивні та експресивно-підсилювальні частки: як, який, що за, що то за, просто, адже, от уже, куди там, де там. Словотворчі частки завжди виступають у сполученні з іншими словами. На відміну від словотворчих морфем, можуть міняти місце в структурі слова і навіть відриватися від нього при відмінюванні: будь-, -небудь, казна-, хтозна-, -завгодно, -сь, аби-, де-, не-, ні-, -би, -б, -же, -ж. Формотворчі частки використовуються для творення різних граматичних форм: умовного способу - би, б; наказового способу - хай, нехай; зворотної форми дієслова - ся, -сь; форми давноминулого часу - був, була, було; вищого ступеня порівняння - най (для підкреслення форми вищого ступеня порівняння прикметників - що-, як-). Запам'ятайте: частка да не становить норму сучасної літературної української мови (це не писати).

Прийменник. Службова частина мови, яка разом з непрямими відмінками оформляє залежність одного повнозначного слова від іншого в словосполученні чи реченні й тим самим виражеє відношення тих предметів, дій, станів чи ознак, які передаються цими словами. Прийменник має лексичне і граматичне значення. Граматичне значення - це властивість п вказувати на характер синтаксичних відношень між словами, лексичне - властивість виражати змістові відношення. За походженням розрізняють первинні : на, у, за, від, над, до, без, для, з, між, крізь, під, по, при, про, ради, через, о - з більшим ступенем абстрактності й узагальненістю значень; вторинні, чи похідні: відприслівникові, відіменні, дієслівні. За структурними ознаками та будовою розрізняються прості - з однією кореневою основою, складні - утворені з двох чи більше первинних прийменників, складені - ті, що утворилися з різних категорій повнозначних слів і прийменників.

Сполучник. Сполучником називається службова частина мови, що вживається для поєднання слів, словосполучень і частин складного речення. Розрізняють сполучники однозначні, що виконують лише функцію зв'язку слів - бо, якщо, якби, так що, доки, поки, хоч - і багатозначні: такі слова в сполучниковій функції, що можуть виступати то як сполучник, то як сполучне слово, то як повнозначне слово: що, як, коли, чим. За походженням виділяються два типи сполучників: непохідні - і, а, ні, бо, та, чи ; похідні - або, аби, ніби, отже, неначе, мовбито, якщо. Похідні утворені від різних частин мови: дієслів, займенників, прислівників. За будовою вирізняють три типи сполучників: 1)Прості - непохідні; 2)Складні - також, якщо, немовби, начеб, нібито, щоб, себто, причому, притому, зате, проте; 3) Складені - тому що, лиш тільки, подібно до того, як, через те, що, а також парні: що-то, чим-тим, не стільки - скільки. За характером синтаксичних зв'язків між словами чи реченнями сполучники диференціюються на сполучники сурядності та підрядності. Сурядні: 1)єднальні: і, та, також, теж; 2)протиставні: але, а, проте, зате, однак; 3)розділові: або, то-то, чи-чи, хоч-хоч. Серед сполучників підрядності розмежовуються сполучники і сполучні слова. Сполучник не виступає членом речення, має послаблене лексичне значення, не може бути замінений якимось синонімічним сполучним словом, не має логічного наголосу. Підрядні сполучники бувають: з'ясувальні, сполучники повної відносності, порівняльні, умовні, часові, причинові, мети, наслідкові, допустові.

Вигуки. Остання службова частина мови, що стоїть на межі службових і самостійних, не будучи жодною з них. Частина мови, що служить для безпосереднього вираження емоцій, почуттів і волі людини , не називаючи їх. Це незмінювані слова, які не виступають членами речення. У вигуків присутній коннотативний аспект значення. Існує вигукова теорія походження мови. Розрізняють три групи вигуків: 1)Емоційні - ті, що виражають емоції (подив, страх, невдоволення, обурення, іронію): О! Ой! Уй! Ох! Ех! Овва! 2)Спонукальні, що виражають спонукання до дії, волевиявлення (імперативність): Гей! Гоп! Гов! Егей! Агов! На! Стоп! Марш! Руш! Тпру! Цабе! 3)Вигуки, що виражають різні сторони етикету, а також усталені формули вітання, подяки, побажання, лайки, прокльону: хай йому грець/дідько! Щоб його пранці поїли! Матері його ковінька! До вигуків приєднуються і звуконаслідувальні слова: Хрю! Пук! Ха-ха-ха! ! Кахи-ках и! Вони стають джерелом творення дієслів.

Словосполучення як синтаксична одиниця. Словосполученням називається смислове граматичне об'єднання двох або більше повнозначних слів на основі підрядного синтаксичного зв'язку. Смисловий зв'язок слів у словосполученнях виявляється за допомогою логічного запитання: від головного слова до залежного, граматично підпорядкованого головному. Смислові відношення: предмет і його ознака. Дія і предмет, що є результатом дії. Граматичний зв'язок слів у словосполученні здійснюється формами слів за допомогою закінчень або прийменниково-відмінковими форм.

Синтаксичні зв'язки в словосполученні. Словосполучення будується на основі підрядного зв'язку, у якого є три способи: узгодження, керування та прилягання. Узгодження - синтаксичний зв'язок, за якого залежне слово стоїть у тій же граматичній формі, що головне: полум'яне слово. Розрізняють повне (рід-число-відмінок однакові) і неповне (якщо залежне слово має не всі граматичні значення головного (вільне таксі, далекі галактики)). Керування - синтаксичний зв'язок, за якого залежне слово ставиться в тому відмінку, якого вимагає головне: зібрати врожай. Розрізняють прийменникове та безприйменникове керування. При зміні граматичної форми головного слова залежне залишається в тій самій формі. Прилягання - синтаксичний зв'язок, при якому залежне слово приєднується до головного лише за змістом. Отже, зв'язком прилягання приєднуються незмінювані слова і форми слів: прислівник, інфінітив, дієприслівник. Синтаксичний аналіз словосполучення: головне і залежне слово, вид (іменний/дієслівний/прикметниковий), спосіб синтаксичного зв'язку.

Типи словосполучень. За морфологічним вираженням головного слова словосполучення поділяються на іменні, дієслівні та прислівникові. Іменні - словосполучення, утворені іменником, прикметником, числівником або займенником. Дієслівні - утворювані дієсловом (особовими формами, інфінітивом, дієприслівником, дієприкметником. Залежні слова: іменник, займенник, присдівник, числівник, неозначена форма дієслова. Прислівникові - утворювані прислівником. Залежним словом може бути прислівник міри аб ступеня (надзвичайно гарно). Синтаксично словосполучення поділяється на головне і залежне слово, що виступають різними членами речення. Словосполучення варто відрізняти від стійких нечленованих сполучень слів, які є власними назвами, фразеологічними звротами і виступають як один член речення.

Типи речень у СУМ. Речення є основною синтаксичною одиницею, що є засобом спілкування, і водночас одиницею формування і вираження думки. Речення класифікуються за будовою й типами синтаксичних зв'язків на прості і складні. Прості розподіляються на неускладнені та ускладнені. Складні - на сполучникові (складносурядні, складнопідрядні) та безсполучникові. Окремо виділяють багатокомпонентні складні речення з різними типами зв'язків. За головними членами речення класифікуються на двоскладні й багатоскладні. Односкладні поділяються на означено-особові, узагальнено-особові, безособові, інфінітивні, номінативні. За наявністю другорядних членів речення бувають поширені й непоширені. Наявність усіх членів речення або пропуск їх у мовному потоці - повні і неповні. За модальністю речення поділяються на розповідні, питальні, спонукальні, умовні, бажальні, переповідні, гіпотетичні.

Підмет простий і складений. Підмет - головний член двоскладного речення, який означає предмет, котрому в реченні приписується дія чи стан, названі присудком. Відповідає на питання хто?що?. Простий підмет - виражений одним словом. Спеціалізованою формою для вираження підмета в УМ є називний відмінок іменника та іменникових займенників. У ролі підмета може виступати і будь-яка інша частина мови, але за умови, що вона субстантивована (найчастіше це прикметники та дієприкм). Підмет може виражатись також інфінітивом, що означає узагальнену дію. Складений підмет побудований з кількох слів, що в реченні виступають як синтаксично неподільна єдність. 1)Підмет-словосполучення, що означає кількість, міру, скукпність предметів. Сполучення кількісного числівника або іменника, що має числове значення, з іменником. Сполучення неозначено-кількісного числівника з іменником, сполучення іменника, що означає сукупність, з іменником. 2)Складений підмет зі значенням спільності, має таку конструкцію: іменник (займенник) у називному відмінку + прийманник із + іменник в орудному відмінку (ми з тобою). При такому підметі присудок стоїть у формі множини, оскільки підмет виступає як єдине синтаксичне ціле. 3)Складений підмет із значенням вибірковості, йому властива така конструкція: займенник (числівник) + прийменник із + іменник (займенник) в родовому відмінку (один із санітарів). 4)Складений підмет, виражений фразеологічним словосполученням або цитатою. Єдиним підметом також може бути прізвище, ім'я та по батькові людини.

Типи присудків. Присудок - головний член двоскладного речення, що означає дію, стан або ознаку, котра приписується в реченні підметові. Відповідає на питання: що робить підмет?яким він є(був, буде)?ким (чим) він є (був, буде)? Спеціалізованою формою вираження простого присудка є особова форма дієслова. Іноді неузгоджений присудок (в особливих емоційних ситуаціях) модже виражатися інфінітивом (початок дії) (я їй розповідати), наказовим способом (означає несподівану дію) (візьми та й розкажи) , усіченим дієсловом (стриб! ). Може бути ускладненим, виражатися фразеологізмом. Складений присудок має чітко визначену структуру й складається з двох компонентів: 1)допоміжного дієслова-зв'язки; 2)імені або інфінітива. І. е. : Він буде військовим. Він почав читати. Дієслова-зв'язки: бути, стати, здаватися, зробитися, залишитися. Складний присудок являє собою комбінацію різних типів складених присудіків. Може мати таку структуру: 1)складений дієслівний + складений іменний, І. е. : Душа у тебе має бути крицею. 2) складений дієслівний + складений дієслівний, І. е. : Я вже давно хотів кинути колотися. Комбінації присудків можуть бути і більш складними.

Односкладні речення. Види. Означено-особовими називаються оср, головним членом яких є особова форма дієслова, що визначає особу, яка виконує дію. Головним членом можуть виступати тільки дієслова у формі першої та другої особи однини й множини теперішнього і майбутнього часу і наказового способу. За структурою ці речення є повними, бо підмет і не потрібен. Усі о-ор можуть бути перетворені на повні, І. е. : Піду в кіно - Я піду в кіно. Узагальнено-особові - оср, головний член яких означає дію, що може стосуватися будь-якої особи в будь-який момент часу, І. е. : Вік живи - вік учись. Головний член виражений, як правило, дієсловом другої особи однини теперішнього часу або наказового способу. Це речення, що 1)означають загальне судження, правило, закономірність, пораду; 2)означають конкретну дію або стан самого мовця, І. е.: Ідеш отак по вулиці і бачиш небо. Неозначено-особові - головний член виражений дієсловом у формі третьої особи множини теперішнього часу або у формі множини минулого часу й умовного способу, І. е. : Завтра до вас подзвонять. Виконавець дії не називається. Безовобові - головний член називає дію або стан, котрі не мають виконавця чи носія, або реалізуються незалежно від них, І. е. : Надворі вечоріє. Інфінітивні - головним членом є синтаксично незалежний інфінітив, І. е. : Завтра мені їхати. Підняти вітрила. Де б знайти пальто? Піти б зараз на річку. Виражають необхідність, неминучість, бажання, нездатність виконати дію, спонукання. Іноді мають допоміжне дієслово бути, яке переносить дію в площину минулого часу. Номінативні - головний член яких виражений іменником у формі називного відмінка. Ці речення, називаючи предмет, повідомляють про його буття, наявність, І. е. : Ніч. Місячні доріжка. Спокійне море. Неповні речення.

Другорядні члени речення та способи їх вираження. Другорядними називаються члени речення, що пояснюють головні або інші другорядні члени й синтаксично залежать від пояснюваних слів. Означення - це дчр, що вказує на ознаку предмета, І. е. : Суворих слів, холодних і жорстоких, перебираю низку, ніби чотки. Відповідає на питання який?чий?котрий?скількох?скільком?скількома?Поділяються на узгоджені (узгоджуються з означуваним словом у роді, числі й відмінку, виражаються прикметником, дієприкметником, займенником, співвідносним із прикметником, порядковим числівником або кількісним числівником у непрямих відмінках) та неузгоджені (приєднуються до означуваного іменника зв'язком керування або прилягання, виражаються іменником у непрямому відмінку з прийменником чи без нього, інфінітивом, присвійними займенниками його, її). Прикладка - різновид означення, що виражається іменником, узгодженим з означеним іменником у відмінку й числі, одночасно означає, характеризує іменник і дає йому іншу назву. Додаток - другорядний член речення, що означає об'єкт, на який спрямована чи поширюється дія або ознака, знаряддя дії, відповідає на питання непрямих відмінків. Виражається: іменником з прийменником або без нього, іменниковим займенником, будь-якою субстантивованою частиною мови, І. е. : Відвідую хворого і вже другий день чую це бух-бух. , синтаксично нерозкладними словосполученнями, фразеологізмом, інфінітивом, І. е. : Я навчив його співати. Додатки бувають прямими і непрямими. Прямий додаток позначає предмет, на який дія спрямована безпосередньо і охоплює його цілком, непрямий - об'єкт, який тільки певною мірою причетний до дії. Обставина - дчр, що характеризує дію або ознаку з точки зору якості, кількості, інтенсивності, місця, часу, мети й причини. Виражаються прислівником, дієприслівником, іменником, інфінітивом, фразеологізмами, синтаксично нерозкладними словосполученнями. За значеннями поділяються на обставини способу жії, міри й ступеня, місця, часу, мети, причини, умови, допусту.