Віктор Медведчук як один з політичних лідерів України, Детальна інформація

Віктор Медведчук як один з політичних лідерів України
Тип документу: Реферат
Сторінок: 2
Предмет: Особистості
Автор:
Розмір: 42.4
Скачувань: 1698
СДПУ(о) також подолала 4-відсотковий бар'єр і фактично “проповзла” у парламент, показавши результат 4,0123%. Найвищий результат було показано на Закарпатті – 31,171% голосів. Фактично ця цифра і дозволила покрити низьку активність мешканців інших регіонів. У травні місяці 1998 року у Верховній Раді було сформовано парламентську фракцію СДПУ(о), яка налічувала 25 депутатів.

На перших порах здавалося, що у парламенті утвориться стійка коаліція чотирьох центристських партій – Народно-демократичної (93 деп.), Народного руху України (47 деп.), Соціал-демократичної партії України (об'єднаної) (25 деп.) та Партії Зелених (24 деп.). Було підписано відповідну угоду про співпрацю між цими чотирма фракціями, основний акцент у якій робився на недопущенні до керівництва парламентом лівого спікера.

У травні 1998 року, після підписання цієї угоди, намічається поляризація парламенту і тривала боротьба за пост голови Верховної Ради. Цей півторамісячний виборчий марафон увійшов в історію під назвою “спікеріада”.

У результаті фракції СДПУ(о) та ПЗУ зламали домовленості і пішли на компроміс із лівою більшістю. Результатом компромісу стало обрання О.Ткаченка головою Верховної Ради. Віктор Медведчук посів пост заступника голови Верховної Ради. Подібний політичний крок фракції СДПУ(о) викликав негативну реакцію з боку інших центристських партій, насамперед НДП та Руху, які розповсюдили відповідну заяву і звинуватили соціал-демократів у порушенні домовленостей. Але, час пішов. Було пізно щось міняти чи опротестовувати. Віктор Медведчук виграв для себе не просто посаду – він виграв можливість діяти більш впевнено і відкрито. Обрання Віктора Медведчука на пост віце-спікера давало “зелену вулицю” для активізації діяльності інших членів “чудової сімки”.

Наприкінці 1998 року “Галицькі контракти” писали про нові придбання Українського кредитного банку – фінансової структури, у числі членів ради якої значилися Б.Губський, Г.Суркіс та В.Медведчук. Отже, Кабінет Міністрів передав Укркредитбанку пакети акцій ВАТ-монополіста “Запорізького заводу феросплавів”, а також “Херсонобленерго”, “Тернопільобленерго” і “Кіровоградобленерго”. “Хай читач не подумає, що управління акціями від імені держави – це як адміністративне засудження до громадських робіт. Радше – безкоштовна путівка на фешенебельний курорт, бо, як відомо, експерти прирівнюють управління акціями до тимчасової безплатної приватизації”, - пишуть “Галицькі контракти”. “Зеркало недели” наприкінці 1999 року твердило, що метою Віктора Медведчука та його оточення став весь енергоринок України. Насамперед Київське, Запорізьке і Дніпропетровське обленерго, а також – Запорізька атомна електростанція, яка виробляє приблизно чверть усієї електроенергії України.

Віктор Медведчук не приховував того, що він – заможна людина. У своїй податковій декларації за 1997 рік він вказав суму прибутку – 1 млн. 880 тис. 308 грн. 95 коп. “Приємно бути мільйонером, - говорив В.Медведчук у одному з інтерв'ю. – Приємно, що є якась постійна база. Посади, просування по службі мають як позитивні, так і негативні наслідки. Сьогодні, приміром, сиджу в цьому кабінеті, а завтра мене попросять його звільнити”. У програмі “Епіцентр” у 1999 році Віктор Медведчук відверто признався, що не бачить нічого поганого у тому, коли його називають олігархом: мовляв, біда не у тому, що в нас є заможні люди, а у тому, що їх у нас мало. У інтерв'ю газеті “Факты и комментарии” у квітні 1999 року Медведчук признався: ”Я ніколи не приховував своєї участі у бізнесі, але завжди жорстко дотримувався правила: бізнес, якому я за характером своєї колишньої діяльності надавав підтримку, має бути бездоганним. До речі, за минулий рік мої прибутки склали 1,4 млн. грн.”. На запитання, як співвіднести його соціал-демократичні принципи з реальними надприбутками, Медведчук спокійно відповідав: ”Я не хочу бути бідним!”. Згідно з декларацією В.Медведчука, його прибутки за 1999 рік становили вже 5 млн. 893 тис.195 грн. 06 коп. Основна вага цієї суми припала на дивіденди, проценти, роялті. Ним було задекларовано наявність цінних паперів на суму 3684810 грн., банківські депозити на суму 3806856 грн., квартиру площею 208 м.кв та ще 578,75 м.кв – для членів сім'ї і т.д. Принаймні, Медведчук може претендувати на імідж “чесного олігарха”: все, що має, він не приховує. Очевидно, саме таким стане український бізнес у ХХІ столітті.

Принагідно варто зауважити, що Віктор Медведчук – одружений. Його дружина, Гаврилюк Наталія Георгіївна, працює адвокатом у Колегії адвокатів Печерського району м.Києва. Із майбутньою дружиною Віктор Володимирович познайомився ще у студентські роки. У 1982 році у подружжя народилася донька Ірина.

Поступово у середовищі об'єднаних соціал-демократів почали з'являтися певні антагоністичні групи. Підставою для творення однієї з них були спільні політико-бізнесові інтереси. Друга група об'єднувала насамперед прихильників соціал-демократичної ідеї – політиків, які були “чужинцями” у середовищі представників великого бізнесу. Виразником першої групи був Віктор Медведчук, другої – Василь Онопенко. Група Онопенка відіграла свою роль – стала своєрідним ідеологічним локомотивом, який надавав відповідного забарвлення партії на виборах. Після виборів Онопенко, як шіллерівський мурин, – зробив справу і мав відійти.

На ХІІІ з'їзді СДПУ(о) (який планувалося провести у закритому режимі) постало питання про заміну голови партії. Більшість із 247 делегатів з'їзду засудили Василя Онопенка, назвавши його політичним інтриганом, якого “фінансують певні політичні сили, аби він “гавкав” на СДПУ(о) та окремих її членів”. Представники регіональних організацій, які ще вранці нічого не знали про внутріпартійну ситуацію, бо при відкритті з'їзду, за півгодини жваво засуджували “формального лідера” В.Онопенка” і майже одноголосно проголосували за його виключення з партії. На пропозицію представника миколаївської обласної організації СДПУ(о) на голову партії було висунуто кандидатуру Віктора Медведчука – “лідера за своєю природою”. У ході голосування за Віктора Володимировича проголосували 247 делегатів, утрималися – 2. Проти не голосував ніхто. Заступником голови партії став Олександр Зінченко, який одразу ж заявив, що подібне голосування – “це справді ознака єдності думок у партії”.

Прихильники Василя Онопенка не змирилися з поразкою і зареєстрували Українську соціал-демократичну партію. На президентських виборах 1999 року Василь Онопенко спробував навіть висунути свою кандидатуру на найвищу державну посаду…

Після того, як Медведчук очолив СДПУ(о), він вирішив активно попрацювати у сфері соціал-демократичної ідеології. Дійсно, українській соціал-демократії бракувало кваліфікованих та оригінальних розробок в ідеологічній сфері. Ю.Буздуган, скажімо, брав за зразок класичні європейські бернштейніанські моделі ідеології. В.Онопенко взагалі мало приділяв уваги питанню ідеологічної ідентичності. Віктор Медведчук опублікував у “Зеркале недели” статті “В поисках новых рубежей”(1999, №1) та ”Что будет завтра?”(1999, №42). Саме ці дві статті стали підвалинами ідеології СДПУ(о). Але детальніший аналіз показує, що ідеологічні розробки Медведчука є певною еклектикою різних напрямів політичної думки. Рухівська газета “Час-Time” після другого етапу ХІІІ з'їзду СДПУ(о) (грудень 1998 р.) зауважила, що “заглиблюватися в обгрунтування принад і переваг ідеології соціал-демократії В.Медведчук завбачливо не став. Уже після третього абзацу доповіді делегати зрозуміли, що їхній лідер неспроможний відрізнити соціал-демократизм від лібералізму чи консерватизму. Складалося враження, що не той чи інший “ізм” переймає думки керівництва партії, а винятково такі солодкі слова, як “влада” і “гроші”. Як зберегти ту дещицю, що вже вдалося виторгувати, і як прикуповувати надалі”.

Одразу ж після ХІІІ з'їзду партії у середовищі СДПУ(о) розгорілася дискусія про те, кого з кандидатів на пост Президента підтримати на виборах 1999 року. Значна частина делегацій висували кандидатуру Євгена Марчука — на той час голови парламентської фракції СДПУ(о). Марчука, скажімо, підтримали лідери одеської та миколаївської організацій. У той же час вінничани виступили з ідеєю висунути на пост Президента Віктора Медведчука. Проте першим, здається, цю ідею висунув Леонід Кравчук. Віктор Медведчук подякував вінницькій делегації і зауважив, що нині рано висувати кандидата на пост Президента з партійного середовища. Проте саме від початку 1999 року почала гуляти засобами масової інформації теза Медведчука про те, що наступний Президент України (на виборах 2004 року) має бути обов'язково виходцем із середовища СДПУ(о). Відтоді будь-який крок Медведчука політологи та аналітики пов'язували виключно з підготовкою до виборчої кампанії 2004 року. Сергій Рахманін писав: ”Ряд джерел як в СДПУ(о), так і в адміністрації Президента стверджують: глава держави не проти того, аби лідер об'єднаних соціал-демократів став лідером країни. Він лише проти того, аби це сталося в цьому тисячолітті”.

На початку 1999 року в середовищі СДПУ(о) стається черговий конфлікт. В силу різних обставин (насамперед через незгоду з лінією Віктора Медведчука та відмову партії підтримувати на виборах кандидатуру Марчука) із середовищем пориває голова парламентської фракції СДПУ(о) Євген Марчук. Не будучи формально членом СДПУ(о), він все-таки забирає з собою частину членства партії. У січні 1999 року Марчук оголошує про формування нової партії – Соціал-демократичного союзу, фактично четвертої соціал-демократичної сили в Україні. Фракцію СДПУ(о) в парламенті очолив з подачі В.Медведчука Олександр Зінченко.

Уже на початку 1999 року Віктор Медведчук розумів, що потрібно робити ставку на Леоніда Кучму. Підтримка Президента в умовах олігархічного режиму (що склався протягом 1997 – 1998 років) могла забезпечити і недоторканність бізнесових інтересів, і прогнозоване політичне майбутнє, і доволі стійкі позиції “при дворі”. Але про свою підтримку Леоніда Кучми Віктор Медведчук наважився заговорити лише у квітні 1999 року.

Перебуваючи на Закарпатті, 8 квітня 1999 року Віктор Медведчук заявив: ”Я як лідер хочу офіційно заявити, що зроблю все можливе для того, аби переконати спочатку політраду, а потім і з'їзд висунути кандидатом від партії Л.Кучму. Я упевнений, що це вдасться”. Через два дні в інтерв'ю газеті “День” на запитання “Чи впевнені ви, що вашу ініціативу щодо висунення Л.Кучми на другий термін підтримає партія СДПУ(о)?”, Медведчук відповів: ”Я — лідер партії, і якщо на сьогоднішні керівник партії заявив про свою позицію, то це означає, що лідер узяв на себе відповідальність за таке рішення. І якщо цього не станеться, то, природно, у партії не може бути такого лідера й він повинен добровільно подати у відставку. Тому мені нічого іншого не залишається, як зробити все, щоб СДПУ(о) підтримала Леоніда Даниловича на президентських виборах.”

В інтерв'ю газеті “Факты и комментарии” Віктор Медведчук заявив: ”Ім'я людини, яку підтримуватимуть об'єднані соціал-демократи, кінцево назве з'їзд. Але я буду з тими, хто голосуватиме за кандидатуру Леоніда Кучми. Так, Президент припустився чималих помилок і заслуговує на критику. Але покажіть мені ідеального політика, мага і чарівника, здатного легко і швидко вирішити всі наші нинішні труднощі і проблеми. Я такого не знаю. Поспостерігавши всі ці роки за Президентом, можу тепер сказати: він – труженик, що не шкодує себе в пошуках виходу держави з кризи. Він добросовісно несе свій важкий тягар, розуміючи відповідальність за становище в країні. Я повністю погоджуюся з Леонідом Кравчуком, коли він говорить, що нинішній Кучма – державник, який мислить значно ширшими категоріями і який виріс, як політик. Йому часто дорікають за відсутність дуже різких рішень. Але мені здається, що це великий плюс, який дозволить уникнути крайнощів, конфронтації та нагнітання напруги”.

Як і потрібно було сподіватися, 15 травня 1999 року з'їзд СДПУ(о) висунув Леоніда Кучму кандидатом у Президенти України. Щоправда, Медведчукові не пощастило: його партія не стала першою у процесі висунення Кучми. Дорогу СДПУ(о) перейшов новий кандидат у олігархи – Віктор Пінчук, який швидше за всіх організував збори виборців у Дніпропетровську. Щоправда, СДПУ(о) встигла першою з політичних партій підтримати Леоніда Кучму – і це також було враховано.

Протягом виборчої кампанії Віктор Медведчук без різних “збочень” підтримував Кучму. Щоправда, і без зайвої запопадливості. Він, скажімо, не творив різноманітних фондів та інших передвиборчних структур, не витрачав надаремно шалені кошти. Він просто задекларував підтримку – і цього виявилося достатньо.

Юлія Мостова та Сергій Рахманін у “Зеркале недели” писали, що внесок Медведчука і Суркіса у перемогу Кучми становив лише одну двадцяту від загальних витрат на кампанію (за тими ж даними, загальний виборчий фонд становив 200 млн. доларів США). “Не ставши самостійним штабом, соціал-демократи працювали на перемогу то з Пустовойтенком, то з Волковим. Вікторові Медведчукові було доручено зайнятися молоддю в її офіційних проявах – він курував Український національний комітет молодіжних організацій. Але не витримав конкуренції з Пінчуком, Баграєвим та Деркачем”, - писало поінформоване “ЗН”.

У той же час у Медведчука виявилося чимало проблем на фронті внутрішнього політичного протистояння. Новим об'єктом конфронтації виявився голова Національного банку України Віктор Ющенко. У кулуарах Верховної Ради України поговорювали про те, що віце-спікер скоро “з'їсть” Ющенка, і новим головою Нацбанку стане член “чудової сімки” Богдан Губський. На сесію Верховної Ради було винесено питання про зловживання В.Ющенка службовим становищем. Щоправда, Ющенко встиг заручитися підтримкою частини депутатів, зокрема впливового політика Олександра Волкова. Віктор Медведчук та його прихильники потерпіли поразку. Сам Медведчук майже крізь зуби промовив, що справою Ющенка має займатися не Верховна Рада, а правоохоронні органи. Проте було зрозуміло, що ніхто не буде повертатися до цієї заплутаної справи…

В Ющенкові Медведчук, напевне, бачив суперника на виборах 2004 року. Саме тому Медведчук не міг допустити росту популярності свого ймовірного супротивника. Двобій у 1999 році було програно. Необхідно було готуватися зустрітися віч-на-віч через п'ять років…

Після президентських виборів Віктор Медведчук розраховував на значні дивіденди – бізнесові, політичні, мас-медійні. Однак ситуація склалася таким чином, що йому довелося зіштовхнутися з суворими реаліями життя. Леонід Кучма, поставлений перед фактом можливості дефолту і міжнародних санкцій щодо України, призначив прем'єр-міністром не самого Медведчука (як про це поговорювали у кулуарах Верховної Ради) і не висуванця “Славутича” М.Азарова, а Віктора Ющенка. Фракція СДПУ(о) мусіла проголосувати за свого колишнього опонента – іншого виходу не було. Залишалося сподіватися, що Ющенко є тимчасовою фігурою у кріслі прем'єр-міністра…

Тим більше, що знову загострилися стосунки між двома лідерами партій-кандидатів на титул “партії влади”, Віктором Медведчуком та Валерієм Пустовойтенком. СДПУ(о) та НДП і раніше не надто вживалися між собою – їх змогли помирити лише президентські вибори. Натомість після виборів ті, хто жваво слідкував за ходом подій в українському політикумі, стали свідками чергової сварки у сімействі провладних партій: на одній із прес-конференцій ображений Валерій Пустовойтенко звинуватив соціал-демократів у тому, що вони свідомо голосували проти його кандидатури при затвердженні прем'єр-міністра. Медведчук відреагував блискавично і різко: ”Я вже говорив і підтверджую ще раз – у нас не завжди були добрі стосунки між НДП та СДПУ(о). Але я ні разу ці стосунки, їх напругу не виносив на сторінки ЗМІ, в тому числі ніде, ніколи, ніхто з керівництва не давав інтерв'ю. Якщо Пустовойтенко вважає за необхідне цю дискусію винести в ЗМІ, то я думаю, що він одразу ж програє. І я це доведу йому в найближчі дні, якщо він продовжуватиме робити подібні докори на адресу керівництва партії і членів фракції СДПУ(о). Я думаю, що той результат, який він отримав, - це результат, на який він мав право розраховувати, і ні голосом більше. І що саме так сталося – це його діяльність… І коли когось звинувачувати або підозрювати, то, в першу чергу, себе, а не інших”.

На початку січня 2000 року у парламенті стався розкол. Віце-спікер Віктор Медведчук очолив ту частину парламенту, яка вийшла з стін Верховної Ради і зібралася в Українському Домі. Формальним лідером опозиції був Леонід Кравчук. Фактичним – Віктор Медведчук. Хоча на Медведчукові лежав “первородний гріх” українського парламентаризму ХІУ скликання – як-не-як, а віце-спікер. У вину Медведчукові можна було поставити і непогані стосунки з комуністом Адамом Мартинюком, і якшання з Олександром Ткаченком. Все-таки Медведчук залишився з Кучмою. На деякий час він зробив тактичний відступ назад: він, скажімо, провів попередні переговори про блок із волковською партією “Демократичний Союз” та відмовився від боротьби за пост спікера на користь Івана Плюща. Медведчук вирішив за доцільне відступити перед тією силою, яка уособлюється Олександром Волковим. Відступити до кращих часів.

45 років для чоловіка – це ще не вік. Тому кращі часи, очевидно, попереду.

The online video editor trusted by teams to make professional video in minutes