Поведінка медпрацівника з хворими, Детальна інформація

Цікаво, що такі хворі переважно не важкі у медичному плані. У більшості з них мають місце функціональні розлади (невроциркуляторна дистонія, дискінезії внутрішніх органів і т. ін.). Такого типу хворих слід відрізняти від тяжкохворих, які покладають на медицину нереалістичні надії І неодмінно відчувають глибоке розчарування, коли стикаються з досить скромними результатами лікування.

Таких хворих часто по-людськи можна зрозуміти І їм поспівчувати. Але й тут виникають подібні проблеми — скарги, нарікання тощо. Вихід для лікаря лише один-єдиний — добросовісно виконувати свої професійні обов'язки, робити все можливе, щоб зменшити страждання хворих. І адміністративні перевірки не будуть приносити неприємностей, коли лікар чітко оформив медичну документацію.

Існує ще категорія хворих, з якими просто важко, їх умовно поділяють на такі типи: наполегливо-вимогливі, нав'язливі та хронічно невдоволені.

Наполегливо вимогливі вміють обґрунтувати свої найабсурдніші вимоги. В'язкі користуються медичною допомогою настільки інтенсивно, що викликають роздратування й досаду. Хронічно невдоволені доводять лікарів до розпачу своїми повідомленнями про неефективність використаного лікування. Важливо не сплутати наведені вище типи хворих Із зовсім іншими категоріями "важких" хворих, яким дійсно важко встановити діагноз через атиповий перебіг хвороби.

Незважаючи на те що згаданий вище тип хворих зустрічається рідко, сила їхнього впливу на лікаря може бути неадекватною, якщо він не вміє правильно поводити себе з ними. Наполегливі, нав'язливі або вічно невдоволені люди здебільшого викликають негативні емоції не тільки у лікарів, але й у всіх оточуючих.

Розглянуті вище довірливі стосунки з хворими безсумнівно відіграють суттєву роль у лікувально-діагностичному процесі. Одначе у деяких випадках ці стосунки заважають лікарям об'єктивно оцінити ситуацію і правильно зрозуміти події. Через високий ступінь довіри до хворого можна не помітити наркоманію, медикаментозну залежність або той факт, що хворий ще лікується у іншого лікаря і виконує всі його рекомендації, які водночас суперечать вашим. І все ж таки здатність встановлювати і підтримувати довірчі стосунки — часто найголовніша властивість лікаря, яка спонукає людей звертатися до нього по допомогу.

А як же бути із сумнівами, що постійно виникають як у лікарів, так і у хворих? Ділитися сумнівами нелегко. Хворі можуть вимагати від лікаря повної ясності, сподіваючись перекласти на нього відповідальність як за прийняття рішення, так і за кінцевий результат. Лікарі також не завжди із задоволенням розповідають хворим про свої сумніви, надаючи перевагу традиційному методу — заперечувати невизначеність і претендувати на знання істини в останній інстанції. Або ж навпаки, невизначеність може пригнічувати лікарів настільки, що вони відмовляються від чітких рекомендацій або зовсім їх не дають, перекладаючи прийняття рішення і всю відповідальність за результати лікування на плечі хворого.

Відтак, як писав свого часу Ослер: "Медицина — це наука про невизначеність і мистецтво ймовірності".

Імовірність правди водночас означає і ймовірність помилки. Сучасні лікарі все більше починають розуміти, що невизначеність с невід'ємною частиною їхньої діяльності. Невизначеність можна виміряти, зменшити, схарактеризувати, але неможливо її позбутися. Згідно з давньокитайського мудрістю, "сумніватися незручно, бути впевненим — смішно". Першочергове завдання сучасних лікарів — навчитися визнавати існування невизначеності й примиритися з нею. Головне тут — вміти правильно поділитися сумнівами з хворим, щоб не викликати у нього страху та недовіри. У наш час, коли лікарі приймають рішення разом із хворими, вони повинні також: ділитися своїми сумнівами.

Невизначеність — один із неприємних аспектів нашого життя. Ні лікарів, ні хворих не захоплює думка про необхідність з нею миритися І ділитися сумнівами з іншими. Ось звідки спроби лікарів справитися з невизначеністю засобами, які дають зворотний результат і часто призводять до лікарських помилок.

Однією з них є надмірне обстеження. Лікарі бажають впоратися з власною невпевненістю та виправдати свої сумніви шляхом призначення все нових та нових діагностичних тестів, кожен з яких мав би прояснити ситуацію. Оскільки повна ясність у принципі не буває можливою, теоретично можна виправдати безліч таких уточнень.

Іншою помилкою лікаря може стати надумана ясність, що є результатом маскування невизначеності І тим самим замовчування факту її існування. У цьому випадку лікар використовує надумані діагностичні терміни й схеми лікування, часом така надуманість стає корисною, особливо коли необхідно "перестрахуватися", наприклад, у випадках зараження небезпечною венеричною хворобою. Одначе в інших випадках така штучна визначеність може завести в безвихідь. Прикладом цього можуть бути такі невизначені терміни, як "вірусна інфекція", "криптогенний сепсис", які не дозволяють ні визначитися з прогнозом, ні призначити необхідне лікування.

А тому у деяких випадках необхідно поділитися з хворим своїми сумнівами, але такими сумнівами, котрі б не паралізували волю до дії. Адже спрямовуючи свій потужний моральний потенціал на духовну сферу хворої людини, сам лікар стає ефективним засобом для відновлення, підтримки її духовних і фізичних сил. Поділитися сумнівами зовсім не означає передати іншому свій страх. Парадоксальним чином розподілу відповідальності й сумнівів сприяє співчуття, а не протидія нереалістичному прагненню хворого до повної ясності.

Перш ніж призначати хворому лікування, потрібно запитати себе: "А чи зміг би я собі призначати таке лікування у разі схожого захворювання?" І коли отримаєте позитивну відповідь, тоді з полегшенням можете призначати лікування.

На превеликий жаль, медичні навчальні заклади не давали та й не дають знань із найвизначніших питань медичної етики. Адже відомо, що у такій тонкій сфері людської діяльності, як медицина, можна притягти до відповідальності за певні моральні вчинки лише в тому разі, коли сам звинувачений знає про їхнє існування. А для цього спочатку потрібно спробувати його навчити, що дозволяється говорити у присутності хворого, а що ні. Тут, можливо, справа навіть не у знаннях, а в людяності й порядності. Ось два приклади. Заходить у палату тяжкохворого лікаря професор із супроводом — лікарів-ординаторів, завідувача відділення, студентів. Формально запитавши про самопочуття хворого, він у присутності колег вдасться до розгляду питань щодо віддаленого прогнозу захворювання, можливих ускладнень тощо. Уявіть собі, який душевний біль такими, з дозволу сказати, умовиводами наносить він своєму колезі? І чи має вже тут якесь значення його професійна підготовленість, коли елементарна професійна культура відсутня? Чи можуть йому стати у пригоді знання з медичної етики? Напевно, ні. Інший (протилежний) випадок: під час вечірньої зміни у цю саму палату заходить молодша медична сестра (санітарка), проста сільська жінка, і вже з порога разом з радісним привітанням наголошено заявляє, що хворий сьогодні виглядає значно краще, ніж учора. І хворому після таких слів дійсно стає краще. Ось де внутрішня культура, ось де еліксир здоров'я! І не потрібні їй знання з етики, бо в неї природний, воістину Божий, дар — уміння творити людям добро.

Лікар, який повідомляє хворому необхідну правду, повинен дати і надію.

Допомагати хворому дивитися правді у вічі, але не втрачати надії на краще — одне із найважчих і найважливіших завдань.

Погані новини повідомляти важко. Головне тут — визначитись, яку частину правди сказати хворому за одне відвідування. Зазвичай реакція й запитання хворих дають зрозуміти, яку правду вони хочуть почути. Й дають у малих дозах, хоча в деяких західних країнах намагаються з часом повідомити хворим усю правду.

Нарешті, звернімо увагу на такий момент: говорити правду вважається звичним для хворого стосовно лікаря і навпаки. Однак важливіше для лікаря — це сказати правду самому собі, тобто зізнатись у своїх недоліках і визначити свої можливості. Уміння встановлювати межі можливого й ефективно розподіляти свої сили дуже важливе для лікаря.

У клінічній медицині дедалі частіше зустрічаються ситуації, коли переконання лікаря і хворого не збігаються. Непримиримі суперечності виникають, наприклад, коли лікар відмовляється призначити лікування, котрого вимагає хворий, або коли хворий категорично відмовляється виконувати рекомендації лікаря. Лікар має повне право не призначати потенційно загрозливого лікувального методу, не виконати прохання призначити наркотики, припинити на прохання хворого обстеження навіть до встановлення клінічного діагнозу, Лікарі давно навчились уживатися з хворими, зважати на їхні поради. Тепер вчаться працювати з хворими, які не просто висловлюють прохання, але й видають накази. Якщо є вибір, то повинен обирати хворий, але часом лікар змушений категорично сказати "ні".

Використана література

Блохин Н. Н. Деонтология в онкологии. — М.: Медицина, 1977. — 71 с.

Грандо А. А. Врачебная этика и медицинская деонтология. — К.: Вища школа, 1988. — 188 с.

Лікує слово. Проблеми медичної деонтології в художній літературі: Навч. посібник /Укладачі: Золотухін Г. О., Литвиненко Н. П., Жебка І. І. та ін. — К.: Нац. мед. ун-т ім. О. О. Богомольця, 1999. — 264 с.

Макманов И. Я. Врачебная деонтология: Учебное пособие. — Минск: Вьгшзйн, шк., 1998. — 157 с.