Сенс життя, Детальна інформація

У сучасній релігії акцентується увага на зв'язках як на вертикальному рівні "Людина — Бог", так і на горизонтальному "Людина — Людина".

Важливо зауважити, що вертикальний та горизонтальний рівні для християнського уявлення (про світ і своє місце в ньому) не відокремлені один від одного. Так, професор богослов'я Н. А. Заблоцький пише: "Християнській свідомості властиво розглядати факти та явища не лише в одній горизонтальній проекції, але й постійно горизонтальне бачити у світлі вертикального, тобто в проекції входження в цей світ царства Божого".

Визначаючи, з одного боку, відносну самостійність дій людини, з іншого — у будь-якому разі дію останньої треба співвіднести з вищим задумом. Тільки така взаємодія вертикального та горизонтального рівнів життя, згідно з висловлюванням того самого професора Н. А. Заблоцького, дає віруючому повноту життя. Якщо повнота життя на вертикальному рівні полягає у прагненні до спасіння, то на горизонтальному — означає солідарність усього людського роду, участь у всіх проявах життя людства, служіння йому, співробітництво з ним. Вертикальний вимір є лише тоді істинно християнським, коли він нерозривно пов'язаний з горизонтальним.

У пошуках сенсу життя людина дістає і взірець моральної особистості — Христа. Саме в його особі люди знаходять ідеал, здатний наповнити сенсом земне життя. Для Ісуса найвищим і єдиним сенсом існування є Бог-Отець, тому па запитання законника, яка найголовніша заповідь, Ісус відповідає: "... возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм: це є перша і найбільша заповідь" (Матв. 22, 36 — 38), оскільки у ближньому і через ближнього людина любить Бога, то й друга заповідь — "возлюби ближнього твого як самого себе", — говорить про найвищий сенс існування християнина, даний з неба і позначений абсолютним характером.

Релігійна філософія людини і питання, які вона вирішує про сенс людського життя, пов'язані з іменем датського протестантського філософа С. К'єркегора. У його оригінальній концепції, де своєрідно відбиваються ідеї філософії А. Шопепгауера й "Філософії одкровення" Ф. Шеллінга, центральним поняттям стає людське існування (екзистенція). Віра інтерпретується К'єркегором як суб'єктивне переживання особистості і не залежить від логіки й соціальної дійсності. Центром філософії він ставить особистість як неповторну унікальність, акцентуючи увагу на її внутрішньому емоційному світі, незалежному від соціальної реальності. Лише незалежність від природних і суспільних зв'язків робить людину вільною, здатною досягти мети етично-особистісного існування і взяти на себе відповідальність за себе і світ. Досягнення стану екзистенції — це "етичний вибір", який є проявом волі "Я через етику". Такий вибір є своєрідним "стрибком в абсурд", зустріччю з невідомим, виявленням людиною себе як суб'єкта власних дій, а не об'єкта чужої волі. На шляху "абсурдного стрибка" до Бога людина проходить три стадії — "естетичну" (переживання певної миті життя), "етичну" (емоційна турбота за майбутнє), "релігійну" (емоційне переживання вічності).

Свою антропологічну систему С. К'єркегор будує за логіко-психологічною схемою, де ставить у центр християнського вчення відсторонену від світу людину, яка споглядає Бога за допомогою своїх переживань. Але щоб уникнути розчинення Бога у переживаннях індивідів, філософ вдається до тези про гріховність людини і можливості вільного вибору особистістю, обмежуючи цю свободу вибору божественною зумовленістю. За допомогою емоційно-вольових актів особистісь стає причетною до Бога, вступає у безпосередній зв'язок з ним. Через усвідомлення своєї гріховності особистість пізнає велич Бога. І тільки в цьому аспекті людина може знайти свою істинну сутність, оскільки ставлення до Бога — це те, що робить людину Людиною.

На традиційних засадах К'єркегора будується і релігійно-філософська система Е. Брунера, який стверджує, що пізнання людини і сенсу її життя можливе тільки через послане згори прозріння. Звертає свою філософську систему до людини і П. Тіллих, який відкрито визнає необхідність філософської основи у релігійному погляді на людину, її сутність і сенс її існування.

Найавторитетнішим напрямом сучасної релігійної (католицької) філософії є неотомізм — сучасна версія церковного вчення богослова Фоми Аквінського (ХІІІ ст.), яка стала офіційною філософською доктриною Ватикану.

Неотомізм поєднує ідеї середньовічного томізму з філософією Канта, Гегеля, Гуссерля, Хайдеггера. Провідні представники неотомізму Ж. Маритен, Е. Жільсон, Й. Бохенський. Вони не заперечують наукові знання про природу і суспільство, їхню реальність, але стверджують їхню залежність від Бога. Людський розум пізнає ідеї, закладені у світ Богом.

У сучасній західній соціокультурній ситуації загострилася проблема обґрунтування істинності християнської ідеології. За цих умов з'являються нові течії і варіанти томістської метафізики, які вбачають розв'язання проблеми в аналізі специфіки людського існування, використанні досягнень екзистенціалізму, зокрема існування, герменевтики Хейдеггера, антропології Шелгера, Гелена, Плескнера. Саме це породжує модерністські ідеї і течії в християнській теології і філософії.

Однією із таких течій, яка має великий вплив на розвиток християнської догми, є християнський еволюціонізм П. Тейяра де Шардона, у якому богослов розробляє ідею еволюційного розвитку Всесвіту.

В основу цієї течії покладено поняття енергії, яка розглядається як якість, властива матерії, невідривна від неї і водночас є її рушійною силою, що надає імпульсу еволюції Космосу, а спрямовує цю силу фізична (тангенціальна) енергія. Вона, у свою чергу, може зменшуватися відповідно до заряду ентропії, тому тангенціальна енергія доповнюється духовною (радіальною) енергією, яка зростає у процесі еволюції. Якщо тангенціальна енергія зв'язує однорідні елементи, то радіальна призводить до ускладнення матеріальних явищ. "Закон складності свідомості" дає пояснення удосконаленню організації матеріальних утворень. За цим законом, у процесі космогенезу збільшується концентрація радіальної енергії, найдосконалішим наслідком природної еволюції є поява людини. З нею необхідною умовою еволюції стає не тільки матеріальний, технічний, а й духовний .прогрес. Справжньою метою космічної еволюції є "пункт Омега" — символічне визначення Христа, який співпричетний до світу й одночасно трансцендентний йому. Отже, космогенез ототожнюється з "христогенезом".

Тейяр де Шарден стверджував, що людина — ланка складної еволюції Космосу, яка вбирає в себе стадії "переджиття", "життя", "думки", "наджиття". Отож послідовно формується літосфера (неорганічна природа), біосфера (органічна природа), ноосфера (феномен людини). Поява людини на стадії "думки" не завершує еволюцію, а лише е кроком до досконалості світу. Олюднення сина Божого засвідчує виключну роль людини в космічній еволюції. Існуючий світ недосконалий. Людські страждання (символ — Христос) — стимул для активної співпраці людей задля удосконалення буття. Самосвідомість — джерело "персоналізації" — одночасно є умовою переходу до стадії "наджиття", коли єднаються душі людей після завершення історії у Космічному Христі.

Наводимо фрагмент із однойменного твору П. Тейяра де Шардена "Гімн Всесвіту": "... Господи, відкрий для мене в житті іншому сяйво твого обличчя. Це чарівне світло очей Твоїх, засвічене в глибині всіх явищ, уже спонукало мене братись за будь-яку роботу, протистояти будь-яким випробуванням. Дозволь же мені побачити Тебе в найпотаємнішій, у найдовершенішій, у найвіддаленішій частині душі братів моїх.

Дар, який Ти спонукаєш мене принести моїм братам, — єдиний дар, можливий для мого серця — це ніжність, повна прихильність, яку Ти вносиш у наше життя як наимогутніший чинник нашого внутрішнього зростання. Ти хочеш, щоб між людьми і мною, за допомогою Твоєї євхаристії, виникло неосяжне притягання (притягання, що неясно передчувається у кожній Любові, якщо вона сильна), яке містичне творить із міріад мислячих істот побудову єдиної монади в Тобі, Ісусе Христе".

Ось так віра допомагає знайти себе в житті, стати кращим, полюбити ближніх своїх ...

Без віри в Бога важко жити, особливо в часи життєвих випробувань, тяжких хвороб, у глибокій старості. Згадаємо хоча б, яким стражденним і болісним був пошук сенсу життя Л. М. Толстого. У молодому й зрілому віці Л. М. Толстой критикував церкву за нібито її участь у насильстві й гнобленні, за виправдовування нею соціального зла. У пошуках сенсу життя письменник звертається до віри. Тільки в ній, на його думку, можна знайти Істинний сенс життя. Він пише: "Віра є знання сенсу людського життя, через яке людина не знищує себе, а живе. Віра є сила життя. Якщо людина живе, то вона у що-небудь таки вірить, Якби вона не вірила, що заради чогось треба жити, вона б не жила. Без віри неможливо жити".

До віри звертались у пошуках відповіді на питання щодо сенсу життя і російські релігійні мислителі М. Бердяєв, В. Соловйов, М. Лосський та ін.

Наприклад, М. Лосський обґрунтував принцип, що лежить в основі системи світобудови. Його принцип полягає у тому, що Бог — це абсолютне творче начало. Кінцевою метою людини є досягнення повноти буття, наближення до неї. Для окремого діяча повнота буття може бути реалізована лише у спільній творчості з іншими діячами та з Божою поміччю, в якій лише і можлива творчість як творення, а не метушня протидіючих сил, різних тенденцій.

Таким чином, релігія як найвище надбання людського духу дає відповідь на високі запити людського розуму: про Бога, про походження Всесвіту добра й зла, про призначення людини на Землі, ставлення людини до дійсності, Божественної реальності.