Позитивізм, просвітництво, схоластика, Детальна інформація

Інакше кажучи, нормальна наука являє собою подальшу розробки і конкретизації парадигми

в нових, більш важких умовах. Вона дозволяє виявити пізнавальний потенціал, що закладений у нових ідеях, що визначають бачення реальності і способів її збагнення. «Концентруючи увагу на невеликій області відносно езотеричних проблем, парадигма змушує вчених досліджувати деякий фрагмент природи так детально і глибоко, як це було б немислимо за інших обставин»' .

Кун показав, що наукова традиція є необхідною умовою швидкого нагромадження знань. Цінність нормальної науки полягає в тім, що вона породжує точність, надійність і широту методів. Спроби осмислити з погляду прийнятої парадигми всі нові і нові явища, реалізуючи при цьому стандартні способи чи аналізу пояснення організують наукове співтовариство, створюючи умови для взаєморозуміння і порівнянності результатів, і породжує ту «індустрію» виробництва знань, що ми і спостерігаємо в сучасній науці.

Завдяки тому. що в період нормальної науки вчені працюють відповідно до прийнятих моделей, правилами дії, нормальна наука надзвичайно чуйно уловлює будь-які аномалії - невідповідності рішень, отриманих у результаті досліджень, чеканням, що випливають із прийнятої теорії. Іноді проблема нормальної науки, що повинна бути вирішена за допомогою відомих правил і процедур, принципово не піддається цьому рішенню. В інших випадках методологія, сконструйована для цілей нормальної науки, виявляється нездатної функціонувати відповідно до чекань.

Нормальна наука в такий спосіб виступає як дуже чуйний прилад по виявленню аномалій, що надалі стають поштовхом до перегляду парадигми. Нові явища знову і знову відкриваються науковими дослідженнями, а радикально нові теорії знову і знову винаходяться вченими. Учений, діючи за заданими правилами, ненавмисно наштовхується на такі факти і явища, що вимагають зміни самих цих правил. У цих умовах учені починають по-різному відноситися до парадигми і відповідно міняється характер їхніх досліджень. Виникає своєрідна кризова ситуація, для подолання якої нормальна наука породжує науку екстраординарну, що характеризується переосмисленням парадигмальних канонів. Це зрештою приводить усю дану галузь науки до нової системи розпоряджень, до нового базису для практики наукових досліджень, знову складаються умови для функціонування нормальної науки.

Такі ситуація зміни професійних розпоряджень і є наукові революції. Кожна з цих революцій, по Куну, означає необхідність для наукового співтовариства відмовитися від однієї наукової теорії на користь інший, несумісної з першої. Кун вважає, що не можна слідом за Поппером характеризувати всю наукову діяльність у термінах, застосовних тільки до революційних періодів. Розвиток наукового знання не можна зрозуміти, якщо наукову діяльність розглядати тільки з погляду революцій, що відбуваються час від часу.

Одним з найбільш принципових моментів кунівської реконструкції науки є теза про те, що перехід до нової парадигми являє собою соціальне обумовлений процес. Більш того, він здійснюється не стільки на основі логічних чи/і експериментальних підкріплень, скільки на підставі віри наукових співтовариств у потенційну ефективність парадигми, що знову обираються.

З відсутності раціональної детермінації процесу вибору парадигм випливає теза про відносність наукового прогресу. У цілому він очевидний: наукові теорії надають усі великі можливості вченим для рішення головоломок. Однак основ, що дозволяють вважати більш пізні теорії краще відбивають об'єктивну реальність, не існує.

Концепція Куна наштовхується на ряд серйозних труднощів. По-перше, теза про те, що традиція перешкоджає асиміляції нового, вступає в протиріччя з подальшим визнанням її наявності. Кун не освітив механізму наукових революцій, механізму формування нових програм, не проаналізував співвідношення таких явищ, як традиції і новації. Вчений у Куна жорстко запрограмований, філософ усіляке підкреслює його парадигмальність, але не враховує того, що різноманіття парадигмальних програм породжує волю вибору.

По-друге, модель Куна неспецифічна і не вирішує проблему демаркації науки і ненаукових форм знання. Традиція і відхід від її протистоять один одному не тільки в масштабах науки як цілого, але і стосовно до будь-яких традицій більш приватного характеру. Кун же в основному говорить саме про науку, у результаті традиція з'являється навряд чи не єдиною сутнісною характеристикою науки.

Не дивно, що кунівськая філософія науки зазнала серйозної критики. Куна дорікають за ідеї некритичності вченого до парадигми, за ірраціоналізм, що виявляється в запереченні об'єктивних критеріїв переходу, усунення від питання про рушійну силу розвитку науки; за виключення Куном можливості раціональної реконструкції знання, надмірне психологізаторство його концепції на шкоду логіці.

З іншого боку, виникнення концепції Куна є першою спробою опису «великої науки» сучасності, з колективним характером роботи в ній, поділом праці, що доводить діяльність більшого числа науковців до виконання тільки визначених функцій і далеко не що завжди мають ясне представлення про дослідження в цілому. Його безсумнівна заслуга полягає в тому, що він, розглядаючи науку як змінюється, що розвивається живе ціле, висунув теорію, що розширила поле дослідження, цілком виразно сформулювала проблему вивчення механізму зміни наукових теорій і ролі наукових революцій в історії науки.

4.7. П. Фейєрабенд: критичний плюралізм

Основу Фейєрабенд представляє, мабуть, найбільш радикальне крило в пост позитивістській філософії, що знаходить вираження як у його методології науки, так і в характері критики їм неопозитивізму. В останній під ударом виявляються дві найважливіших неопозитивістських тези: теза про дедуціювання чи сумісності теорій, і принцип інваріантосгі значень термінів, що входять у різні теорії. Фейєрабенд демонструє незадовільність першого з них: вимога сумісності нової теорії зі старої приводить до елімінації нової теорії, результатом чого є застій наукового знання.

Труднощі розкриваються їм і в тезі про інваріантість значення термінів (який є вираженням твердого поділу емпіричного і теоретичного рівнів знання в неопозитивізмі). Критикуючи дану тезу, Фейєрабенд додає попперівській ідеї теоретичної нагруженості спостереження універсальний характер. Проявом цього з'явилася спроба обґрунтування методологічної ролі теоретичного знання, що, за його словами, складає суть «теоретичного реалізму». Він підкреслює роль детермінаційної основи сприйняття досвіду і взагалі будь-якого явища: немає і не може бути ніякого іншого значення термінів, крім обумовленого базовими положеннями даної конкретної теорії. Оскільки для кожної теорії характерний свій набір вихідних постулатів, значення їхніх термінів не тільки неінваріантні, але і непорівнянні. Більш того, у силу автономності теорій для кожної з них бажаний власна мова спостережень. Некритичне запозичення «чужих» термінології і мови може зашкодити діяльності вченого. Здоровий же зміст як засіб пізнання варто відкинути.

Таким чином, Фейєрабенд виступає як антикумулятивіст і прихильник тези про несумірність теорій. Існуючі теорії, на його думку, часто взаємно суперечливі саме через те, що установлюють свої стандарти і норми.

Класичний приклад описаної П. Фейєрабендом ситуації - розходження визначень молекули в хімії (носій хімічної індивідуальності речовини) і фізиці (молекулярного спектра). Різний і підхід фізики і хімії до опису ряду складних фізико-хімічних процесів. Однак, наприклад, визначення маси, енергії, обсягу й ін. тотожні в обох науках, так само як термодинаміка і т.п. Тому висунута філософом ідея представляється занадто категоричної.

Критикуємим тезам Фейєрабенд протиставляє власні принципи поліферації - розмноження - наукових теорій і контриндукції. Перший виражається в тім, що при зіткненні теорії з науковим фактом для її спростування потрібна ще теорія, причому будь-яка ідея, що вводиться таким чином, буде правомірна. Наука з'являється як процес розмноження теорій і допускає співіснування безлічі рівноправних типів знання. Наявність універсального методу пізнання Фейєрабендом заперечується. Критерії раціональності не абсолютні, вони відносні, і немає таких, котрі були б прийнятні скрізь і завжди.

Контриндукція полягає у вимозі вводити і розробляти гіпотези, що несумісні із широко ' визнаними чи теоріями/і широко обгрунтованими фактами. Цей принцип, будучи зведений Фейєрабендом у ранг методологічної максими, породив так називану теорію «епістемілоічного анархізму». Якщо Кун затверджував відносність наукового знання і принципів наукової раціональності, зв'язавши їх з науковим співтовариством, то Фейсрабенд замінив наукове співтовариство окремим індивідом: учений не повинний випливати яким-небудь нормам, а досліджувати факти і події сам, не піддаючись тиску яких-небудь ідей і теорій. Опора вченого на традиції, норми, парадигми, прихильність його тим чи іншим темам ще не є гарантом об'єктивності й істинності прийнятої суб'єктом теорії - необхідно всіляко підтримувати наукову зацікавленість і терпимість до інших точок зору. На думку Фейєрабенда, стандарти наукового мислення мають більшу силу матеріального впливу, ніж метафізичною силою, тому що вчений у багатьох випадках змушений пристосовуватися до них.

Крім методологічних аспектів, Фейєрабенд вперше в сучасній філософії науки приділяє значну увагу взаємодії наукового пізнання і нозанаукових факторів, причому останні мають самостійну цінність. Він підкреслює, що підсіави науки лежать не тільки в сфері самого знання, але й у культурі взагалі. Наукове пізнання відбувається в широкому контексті культурних, ідеологічних, політичних традицій. Як наслідок, характер висунутих теорій визначається не тільки емпіричним базисом, але також цілим поруч суб'єктивних факторів: традиціями гою суспільства, у якому народився і виріс учений, його смаками, естетичними поглядами, думкою його колег і т.д.

Приймаючи в увагу соціологічну обумовленість теоретичних концепцій, релятивізм Фейєрабенда приймає радикальний характер. Видимий успіх теорії, вважає він. ніяким образом не можна розглядати як ознака істинності і відповідності з природою. Більш тої о, відсутність значних труднощів з високою імовірністю є результатом зменшення емпіричного змісту за рахунок усунення альтернатив розвитку і тих фактів, що могли бути відкриті з їх допомогою. Інакше кажучи, досягнутий успіх може бути обумовлений перетворенням теорії в ході своєї еволюції у тверду ідеологію, успішну не в силу згоди з фактами але тому, що факти були підібрані так, щоб їх було неможливо було перевірити, а деякі - взагалі усунуті. Такий «успіх» є цілком штучним.

З визначених позицій «епістемілогічний анархізм» Фейєрабенда можна тлумачити як «сваволя ідей», ірраціоналізм6. Дійсно, він приділив недостатньо уваги обґрунтуванню наступності знання, факторам, що приводять до реально існуючої стійкості розвитку науки. Однак створюється враження, що різка його критика може бути викликана і тим, що при описі реальної науки він часто виявлявся безжалісно прав. Дивлячись на сучасну науку «зсередини». необхідно визнати його безсумнівною заслугою відмовлення від архаізуючихся ідеалів класичної науки, проголошення так необхідних сучасній науці принципів: плюралізму, толерантності, права на творчий пошук кожного вченого, а не однієї лише обраної наукової еліти - принципів, ігнорування яких може привести - і в окремих напрямках уже приводить наукове пізнання до

ІГрязнов Б., Садовский В. Проблемьі структури й развития науки II Структура й развитие науки М„ 1978. С. 23.

2Лакатос Й. История науки й ее раияональньїе реконструкции // Структура й развитие науки. М., 1978. С. 219. ЗКун І. Структура научньїх революций. М„ 1975. С. 31

4КунТ. Структура научньк революций. М., 1975. С. 45.

5Там же. С. 48.

бСм., например: Паюю А. В. Диалектическігіі материализм й постпозигивизм. М., 1981.