/   Реферати  
 ДОКУМЕНТІВ 
20298
    КАТЕГОРІЙ 
30
Бібліотека   Портфель   Замовлення  
Mobile  Mac  Linux  Windows  Партнерам і рекламодавцям  Зона зареєстрованих користувачів  Результати пошуку  Форум  Новини  Новини  Події  Куплю/продам  Кlubніка  МегаДОСТУП  Новини сайту  Про проект  Зворотній зв`язок  Рекламодавцям  Контакт 

Робота Жана Поля Сартра "Екзистенціалізм - це гуманізм", Детальна інформація

Тема: Робота Жана Поля Сартра "Екзистенціалізм - це гуманізм"
Тип документу: Реферат
Предмет: Філософія
Автор: Довженко Отар
Розмір: 0
Скачувань: 5145
Скачати "Реферат на тему Робота Жана Поля Сартра "Екзистенціалізм - це гуманізм""
Сторінки 1   2  
РОБОТА ЖАНА ПОЛЯ САРТРА “ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ – ЦЕ ГУМАНІЗМ”.

Жан Поль Сартр народився 21 червня 1905 року в Парижі. Закінчивши привілейований вищий учбовий заклад “Еколь Нормаль”, відслуживши належний строк в армії, Сартр викладає філософію у ліцеї в Гаврі. У 1933-34 роках, знаходячись на стажуванні в Берліні, він знайомиться з феноменологією Едмунда Гуссерля та отримує уявлення про екзистенціалізм Мартина Гайдеґґера.

Уже в перших своїх працях Сартр піддає критиці трансцендентальний ідеаліхм та розвиває вчення про нічим не детерміновану, спонтанну творчість екзистенції: “Трансцендентрість Его” (1934), “Уява” (1936), “Ескіз теорії емоцій” (1939), “Уявне” (1940). Сартр заперечує доцільність наукових методів у вивченні людської психіки, критикує натуралізм у психології. У його літературних творах “Нудота” та оповіданнях зі збірки “Стіна” (1938-39) уже присутні початки екзистенціалізму. Роботу над трактатом “Буття та ніщо” перервала війна. Потрапивши в полон, Сартр зобразив тяжку хворобу, вийшов і почав, беручи участь у русі Опору, викладати філософію в паризькому ліцеї. У 1943 році він завершує “Буття та ніщо”, у нього складається цілісна концепція людського існування. В тій чи іншій мірі це вчення про людину розкривається в його літературних творах (1945-1960 роки).

У 1960 році вийшов перший том “Критики діалектичного розуму”, у передмові до якої Сартр заявив, що вважає марксизм вічною філософією нашого часу, і власний екзистенціалізм розглядає як доповнення до марксистської теорії суспільства. Сартр брав активну (в багато в чому деструктивну) участь у політичному житті Франції. У 1964 році відмовився від Нобелевської премії у галузі літератури. Багато творів, у тому числі другий том “Критики діалектичного розуму”, “Зошити про мораль” тощо вийшли після його смерті 15 квітня 1980 року.

Твір “Екзистенціалізм – це гуманізм” побачив світ у 1946 році, це текст лекції, прочитаної Сартром. У ній він викладає основні тези свого трактату “Буття та ніщо”, хоча в певній мірі переглядає однобічно негативну концепцію волі. В тому ж році з'явилися його стаття “Картезіанська воля” та нарис “Матеріалізм та революція”, в яких ідеї лекції “Екзистенціалізм – це гуманізм” отримали подальший розвиток.

ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ – ЦЕ ГУМАНІЗМ.

“Я хотів би виступити тут на захист екзистенціалізму від ряду дорікань, висловлюваних на адресу цього вчення”. Сартр перелічує звинувачення на адресу екзистенціалізму:

Нібито він закликає до занурення у квієтизм відчаю: якщо жодна проблема не може бути вирішена, то не може бути і жодної можливості дії у світі; у кінцевому підсумку це споглядальна філософія, а позаяк споглядання – це розкіш, ми знову приходимо до буржуазної філософії. (Звинувачення з боку комуністів. )

Він підкреслює людську ницість, показує всюди гидке, темне, бридке, зневажаючи багато всього красивого та приємного і відвертаючися від світлого боку людської натури. Критик з католицької позиції пані Мерсьє звинуватила екзистенціалістів у тому, що вони забули про посмішку дитини. Це все через те, що екзистенціалісти виходять із суто суб'єктивного, з картезіанського “Я мислю”, себто осягненні самого себе на самоті, відрізаючи собі можливість солідарності та єдності з людьми, що знаходяться зовні.

Він заперечує реальність та значення людських вчинків, позаяк, знищуючи божественні заповіді та вічні цінності, не лишає нічого, окрім сваволі: кожному дозволено вчиняти, як йому заманеться, і ніхто не може судити про погляди та вчинки інших.

Отже, Сартр береться усе це спростувати. Насамперед: “під екзистенціалізмом ми розуміємо таке вчення, яке робить можливим людське життя і яке, поза тим, стверджує, що всяка істина і всяка дія передбачають певне середовище та людську суб'єктивність.”

Основне звинувачення – звертання особливої уваги на поганий бік людського життя. Екзистенціалізм прирівнюють до непристойності, а екзистенціалістів звуть натуралістами. Але чомусь екзистенціалізм викликає набагато більше протесту та страху, аніж натуралізм – Золя або навіть. . . народна мудрість. Народна культура за природою своєю песимістична. Чи не через те екзистенціалізму дорікають у надлишку песимізму, що насправді усе зовсім навпаки? Що лякає в цьому вченні – чи не надання людині права вибору? Щоб відповісти на це питання, необхідно розглянути саму сутність екзистенціалізму.

Громадська думка відосить до екзистенціалістів різних митців, хоча за сутністю це винятково суворе вчення, що найменш претендує на скандальну популярність, бо адресоване насамперед філософам. Є два різновиди екзистенціалістів: християнські - Ясперс та Ґабріель Марсель, та екзистенціалісти-атеїсти – Гайдеґґер та французькі екзистенціалісти, у тому числі і сам автор. Тих і інших об'єднує лише переконаність, що існування передує сутності, або що треба виходити з суб'єкта.

Уявляючи собі Бога-творця, ми мимоволі уявляємо якогось ремісника найвищого ґатунку. У будь якому вченні, приміром, Декартовому або Лейбніцевому, передбачається, що воля у тому чи іншому ступені слідує за розумом, або принаймні йде разом з ним, отже, коли Бог щось творить, то він чудово собі то уявляє. Індивід реалізує певне поняття, що міститься у божому розумі.

У 18 столітті атеїзм філософів ліквідував поняття Бога, але не ідею про те, що сутність передує існуванню. Ця ідея зустрічається в Дидро, Вольтера ба навіть Канта. Людина посідає певну людську природу, стверджує Кант. Вона, будучи “людським” поняттям, є в усіх людей. А це позначає, що кожна окрема людина – лише окремий випадок загального поняття “людина”. Отже, сутність людини передує її історичному існуванні.

Атеїстичний екзистенціалізм є більш послідовним. Він вчить, що, навіть якщо Бога нема, то є принаймні одне буття, у якого існування передує сутності, буття, яке існує перш ніж його можна визначити якимось поняттям; цим буттям є людина, або, з Гайдеґґером, людська реальність. “Існування передує сутності” позначає, що людина насамперед існує, зустрічається, з'являється у світі, а потім визначається.

Для екзистенціаліста людина тому не підлягає визначенню, що від початку нічого собою не являє. Людиною – причому такою людиною, якою зробить себе сама – вона стає лише згодом. Отже, немє жодної людської природи, як і Бога, який її задумав. Людина просто існує, вона не лише така, якою вона себе уявляє, а ще й така, якою хоче стати. І оскільки вона уявляє себе вже після того, як починає існувати, і проявляє після цього волю, то вона – лише те, що з себе робить. Ось перший принцип екзистенціалізму, і саме це називається суб'єктивністю, яку нам ставлять у провину. Але що тут мається на увазі – це те, що людина насамперед існує, людина – це істота, що спрямована майбутнє, усвідомлює, що вона проектує себе у майбутнє. Людина – це насамперед проект, що переживається суб'єктивно. Ніщо не існує до того проекту, нема нічого на осягненому розумом небі, і людина стане такою, яким є її проект буття. Якщо існування справді передує сутності, то людина відповідна за те, що вона є. Таким чином екзистенціалізм віддає кожній людині у володіння її буття.

Але людина відповідальна не лише за своє існування, а за існування всіх людей. Слово “суб'єктивізм” має два значення, і саме цим користуються опоненти екзистенціалізму. По-перше, воно значить, що індивідуальний суб'єкт сам себе обирає, а по-друге, що людина не може вийти за межі людської суб'єктивності. Саме друге і є глибоким змістом екзистенціалізму. Обираючи себе, ми обираємо всіх людей. Створюючи себе людиною, якою ми хотіли б бути, ми ствоюємо образ людини, яка вона повинна бути. Ми в жодному разі не можемо обирати зло, отже, обираючи себе, ми затверджуємо цінність обраної нами моделі. Те, що ми обираємо – завжди благо, але воно не може бути благом для нас, не будучи благом для всіх. Обираючи себе, обираємо людину взагалі.

Що розуміється під “тривогою”? Екзистенціалізм охоче заявить, що людина – це тривога. А це позначає, що людина, яка на щось наважується і усвідомлює, що обирає не лише своє власне буття, що вона є ще й законодавцем, що обирає ціле людство, не може уникнути почуття повної та глибокої відповідальності. Ті, хто не відають тієї тривоги, ховають це почуття, біжать від нього. Вчиняючи погано, ми питаємо себе: “А що було б, якби так чинили всі?” – і від цієї тривоги можна втекти, лише проявивши певну нечесність.

Ніщо ніколи не можна довести на 100%, завжди залишається імовірність, що навіть найпереконливіші докази є неправдою. Кожна людина повинна сама судити себе, вона повинна спитати саму себе: чи справді я маю право вчиняти так, щоб людство брало за взірець мої вчинки?Ця тривога властива всім.

Кажучи про “занедбаність”, екзистенціалісти кажуть тільки те, що БОГА НЕМАЄ і з цього треба зробити всі висновки. Екзистенціалізм протистоїть тій розповсюдженій світській моралі, яка бажає позбутися Бога з мінімальними видатками. Якщо Бога нема, то все дозволене, тому людина занедбана, вона не має на що спертися ані в собі, ані зовні. Перш за все вона не має виправдань. Якщо існування передує сутності, то посиланням на вічну людську природу не можна виправдовуватися. Отже, немає детермінізму, людина вільна, людина – це свобода. За неіснування Бога ми не маємо перед собою жодних моральних цінностей або вказівок. Ми самотні. Людина приречена бути вільною – приречена тому, що не сама себе створила, і все-таки вільна, тому, що, один раз бувши кинута у світ, відповідає за все, що робить. Екзистенціаліст не вірить у всесильність пристрасті. Людина відповідальна за свої пристрасті. Людина не може отримати допомогу на Землі у вигляді якогось знаку, даного їй як орієнтир. Людина розшифровує всі знаки, як їй заманеться. Отже, не маючи жодної підтримки ззовні, людина мусить щоразу наново винаходити людину. “Людина – це майбутнє людини”: цей чудовий вислів Понжа слід розуміти так, що, якою б не була людина, вона має попереду невідоме майбутнє.

Сартр пояснює занедбність на прикладі молодого чоловіка, що стояв перед дилемою: покинути матір і піти на війну заради нації або покинути націю і лишатися з матір'ю. Він вагався, і ніщо, а надто християнська мораль, не могло йому допомогти. Він розумів, що головне – сило почуття, отже, те, що викликає в нього найсильніше почуття, і мало бути виходом. Але почуття створюється вчинками, тому людина не може звернутися до почуття , щоб ним керуватися. Людина не може шукати в самій собі істинний стан, що підштовхне її до дії, і вимагати певної моралі, яка б вказала, як діяти. Хлопець звернувся до Сартра, а Сартр, зрозумівши, що юнак не схиляється до жодного з виходів, міг сказати лише: “Ви вільний, обирайте!”

Жодна мораль не вказує, як діяти. Якщо якісь вказівки зверху є, то я сам вирішую, який їхній зміст. Занедбаність передбачає, що ми самі обираємо наше буття. Занедбаність приходить разом з тривогою.

Термін “відчай” має надзвичайно простий зміст. Це означає, що ми прийматимемо до уваги лише те, що залежить від нашої волі, або ту суму ймовірностей, які роблять можливою нашу дію. Коли чогось хочуть, завжди присутній елемент імовірності. Не можна стверджувати нічого, чого ти сам не бачиш. Мусиш обмежуватися тим, що бачиш. Дійсність буде такою, якою її визначить сама людина. Сартр:“Чи значить це, що треба віддатися бездіяльності? Ні. Спершу треба вирішити, а відтак діяти, керуючись формулою “Немає потреби сподіватися, щоб щось робити. “ Я, не плекаючи ілюзій, робитиму, що зможу. “

Безпідставне ототожнення екзистенціалізму з квієтизмом. Квієтизм – позиція людей, що кажуть: інші можуть зробити те, чого не можу зробити я, а екзистенціалізм – прямо протилежне: реальність – у дії. Людина існує лише настільки , наскільки себе здійснює. Він являє собою ніщо інше, окрім як сукупність своїх вчинків – СВОЄ ЖИТТЯ. Люди, які виправдовують власну неспроможність зовнішніми впливами та збігом обставин, звісно, мають підстави жахатися екзистенціалізму.

Немає любові, крім тої, що створює сама себе. Немає генія, крім того, що виражає себе у творах мистецтва. Скажімо, геній Расина – це перелік його трагедій, а крім них нічого немає – навіщо казати, що він міг написати ще одну? Людина живе своїм життям, вона створює свій облик, а поза ним нічого немає. Людина є ніщо інше, як ряд її вчинків, себто сума, організація, сукупність відносин, з яких складаються ці вчинки.

Отже, екзистенціалістів звинувачують, виходить, не в песимізмі, а у впертому оптимізмі. І те, що у літературних творах вони зображуть в'ялих, нажаханих, слабких, дурних людей – не головна причина звинувачення, а головне те, що ті люди самі відповідальні за ці свої якості. Темперамент нічого не визначає. Боягуз визначається за скоєним вчинком. А люди хотіли б, щоби боягузами або героями народжувалися. Мовляв, народився героєм – будь спокійний до кінця життя, ти герой. А екзистенціаліст каже: боягуз і герой роблять себе самі.

Отже, Сартр розглянув увесь ряд обвинувачень: неможна розглядати екзистенціалізм як філософію квієтизму, бо він визначає людину по її ділах, та як песимістичне вчення, бо оптимістичніше, аніж покладання долі людини на її саму, нічого бути не може. Екзистенціалізм не намагається відбити людині охоту до дій, він стверджує, що вихід – лише в дії, надія і єдине, що позволяє людині жити – дія. Маємо справу з мораллю дії та рішучості.

Звинувачують екзистенціалістів і в тому, що вони замуровують людину в індивідуальній суб'єктивності. Але те, що суб'єктивність індивіда є відправним пунктом екзистенціалізму, зумовлене бажанням мати обгрунтоване та засноване на істині філософське вчення, а не цілий ряд оптимістичних, але ні на чому не заснованих теорій. У вихідній точці не може бути жодної іншої істини, окрім “Cogito ergo sum” – “Я мислю, отже, існую”. Це абсолютна істина свідомості, що усвідомлює саме себе. Поза картезіанським cogito усі предмети лише імовірні, а всі вчення про імовірність, що не спираються на істину, скидаються у небуття. Отже, для того, щоб існувала хоч якась істина, потрібна істина абсолютна.

Екзистенціалізм – єдина теорія, що не робить з людини об'єкт. Усі філософські теорії матеріалізму ведуть до розгляду людини, зокрема самого себе, як предмета. Екзистенціалісти ж хочуть створити царство людини як сукупність цінностей, відмінну від матеріального царства. Але суб'єктивність, що усвідомлюється як істина, не є суто індивідуаьною суб'єктивності, оскільки у cogito людина відкриває не тільки себе, а й інших людей. У протилежність філософії Канта та Декарта ми усвідомлюємо через “я мислю” себе перед іншими, і інші є такими самими достовірними для нас, як і ми самі. Людина здає собі справу в тому, що не може бути “якоюсь”, якщо інші не визнають її такою. Щоб отримати певну істину про себе, треба пройти через іншого. Інший необхідний для мого існування та мого самопізнання. Відкривається цілий світ, який називають інтерсуб'єктивністю. У цьому світі людина сама вирішує, ким вона є і ким є інші.

Сторінки 1   2  
Коментарі до даного документу
Додати коментар