Філософія київського кола, Детальна інформація

В цілому ж, кожний в суспільстві, кожна соціальна група відповідно до своєї природи і «сродности» повинна зайняти свій власний ієрархічний щабель. Якщо такий порядок порушується, знищується, зникає або через «захланність і розперезаність низів», або через розклад нагорі, тоді спільнота стає частиною чужого, сильнішого державного організму, в якому засада кастовості зберігається, або повертає до форм примітивного устрою з тираном на чолі.

Без провідної касти, кермуючої верстви суспільність не існує, а існує стадо, тому що втрачається морфогенетич-на функція життя, формотворча функція того невидимого, тої творчої сили та життєвої енергії, яка формує речі і людські спільноти. Та знову цю животворчу, формотворчу функцію в суспільстві можуть виконувати не всі, а тільки люди особливого складу, особливої вдачі: аскети, подвижники, фанатики, що на противагу представникам субстрату, розлізливих, млявих, сентиментально-сльозли-вих і оспалих є сухими й вогненної душі формотворцями, палимі невгасним внутрішнім вогнем. Люди ці складають вищу провідну касту нації, тверду до себе, ворожої суспільності і до сил зовнішнього світу, власної суспільності. Вони прагнуть до сильної влади, здатної забезпечити незалежність нації, своє панування в суспільстві.

Провідна верхівка — це голова нації, що дає її силу і там, де не було влади, панування, там і не було свободи — було рабство, вік маси, вік юрби. Встановлення влади юрби, маси і привело до кризи не тільки Україну, а й Європу. Адже там, де «влада знижується до маси, замість піднесення її до себе, запобігаючи ласки вулиці, замість творити справедливість, де тратять віру в своє покликання правити країною й виконувати прерогативи влади — там купно ця влада гине під руїнами суспільства, зваленого цими відсередніми партикулярними безпардонними егоїзмами частин» (7'ом же. — С. 282).

З позиції ставлення до національного питання, національної ідеї загалом підходив Д. Донцов до оцінок діяльності й творчості українських письменників, політичних та громадських діячів. Він високо цінував полемістів XVI—XVII ст. І. Вишенського, Г. Сковороду, а особливо Л. Українку, О. Телігу, Є. . Маланюка, О. Ольжича.

Різко, досить часто незаслужено, нападав на М. Драгоманова, Б. Грінченка, М. Вороного, М. Рильського. Діставалось від нього і і В. Винниченку, М. Грушевському; це викликало негативну зворотну оцінку його творчості та діяльності. Що с-стосується впливу Д. Донцова на національний рух, то ссаме його погляди стали ідеологічною основою світоглядну та практики керівників Організації українських ревоолюціонерів-націоналістів С. Бандери, Р. Шухевича з їх [ потягом до авторитаризму. Радянський уряд вніс Д. Донццова до списку «міжнародних військових злочинців».

В.Липинський

Національне питання також перебувало в центрі уваги українського історика, соціолога, публіциста, ідеолога консервативно-монархічного » напрямку української соціально-політичної думки В’ячеслава Липинського. Його творчість привертає особливу увагу як з погляду практичної реалізації ідей державотворення, так і в контексті сучасного західноєвропейського неоконсерватизму.

Народився В. /Липинський 5 квітня 1882 р. в с. Затурцях на Волині в п польській шляхетській сім'ї. Під впливом духовно-політичнного клімату того часу ще учнем київської гімназії ввійшов & до складу української середньої шкільної громади, усвідомив себе українцем, став на шлях хлопоманства. Після закінчення Краківського (історія) та Женевського (агрономія) університетів поселився під Уманню в своєму родовому помісті (маєтку), працюючи над поверненням до укрраінства спольщеної шляхти. Обстоюючи ідеї хлопоманства, все ж таки прагнув до того, щоб шляхта, ставши в своїй політичній свідомості українською, залишилась недекл-ласованою і не втратила свого корпоративного стану.

Прибічник незалежності української держави, В. Липинський був одним з організаторів таємних підготовчих фондів для утворення за межами Російської імперії українського політичного центру, з якого в серпні 1914 р. у Львові утворився Союз визволення України і Головна Українська Рада. Під час першої світової війни служив у російській армії.

Після Лютневої революції 1917 р. В. Липинський організував у Полтаві свою українську військову частину, однак ця діяльність не знайшла підтримки в боку Генерального секретаріату військових справ. Розчарувавшись в діяльності українських революційних демократів, вважаючи їх незрілими до державного будівництва, в 1917 р. став одним з організаторів Української Демократичної Хліборобської партії, для якої розробив програму. Під час Гетьманщини — посол України у Відні, залишаючись на цій посаді до липня 1919 р. Після падіння УНР до 1926 р. жив в Австрії, де очолив створену ним політичну організацію орденського типу Український Союз хліборобів-державників, її політичний орган «Хліборобська Україна». В 1926—1927 рр. був завідуючим кафедрою історії української державності Українського наукового інституту в Берліні. Повернувшись в 1927 р. до Австрії, продовжував науково-публіцистичну та політичну діяльність. У 1930 р. внаслідок конфлікту з гетьманом Скоропадським проголосив розпуск УСХД, створив нову організацію — Братство українських клясократів-монархістів. Помер в санаторії біля Відня 14 червня 1931 р., похований в рідних Затурцях. Автор праць: «Україна на переломі 1657—1659...» (1920), «Листи до братів-хліборобів» (1919—1926), «Релігія і церква в історії України» (1925) та ін.

При всьому консерватизмі своїх поглядів В. Липинський є одним з найбільш оригінальних українських політичних письменників XX ст. Багато його ідей і теоретичних положень виявились цілком співзвучними духові нашого часу, хоча були висловлені ще в 20-ті роки. Противник будь-яких революцій і насильства, класових протистоянь у суспільстві, він послідовно обстоював ідею єдності, гармонізації суспільних відносин, примат творчих сил над руйнівними, збереження досягнутого над безупинним прогресом, який йде невідомо куди. Наведене стало підґрунтям до розв'язання В. Липинським національного питання, побудови незалежної суверенної Української держави. Саме ці теми стали центральними темами його творчості, при висвітленні яких він негативно ставився як до інтернаціоналізму, що обстоювався соціалістами, так і до націонал-соціалізму. ;

На противагу соціалістам, які, на його думку, ототожнювали поняття нації з пролетаріатом, партією, де «не-соціаліст» — не українець, та українському націоналізму, який ототожнював поняття нації з мовою, вірою, племенем, для якого українець є той, хто говорить українською мовою, сповідує певну віру (православну чи греко-римську), В. Липинський розглядав націю як єдність всіх мешканців даної Землі і всіх громадян даної Держави, об'єднання всіх племен, мов, вір Української землі, спаяних власною державою, єдиним духом. Відповідно до його уявлень нація — це насамперед єдність духовна, культурно-історична, для народження якої необхідне довге співжиття даного громадянства на даній території в одній власній державі. «Нація — єдність духовна — родиться завжди від держави — єдности територіально-політичної — а не навпаки» (Лцпинськиб В. Хам і Яфет // Сучас' ність. — 1992. — N96. — С. 65). Звідси можна зробити висновок, що без побудови власної державності всі розмови про незалежність, самостійність нації позбавлені будь-якого сенсу.

Нації В. Липинський поділяв на недержавні і поневолені. Недержавні нації — це ті, які не мають національної держави як реального втілення своєї самостійності. На територію громадянства недержавного чужоземна влада приходить завжди покликаною частиною цього громадянства.

Однак не знаходячи ніколи для себе підтримки інших його частин, тобто однодушної підтримки цілого місцевого громадянства, чужоземна влада спирається при побудові держави на свої метропольні сили і править таким громадянством—колонією зі своїх метропольних центрів. Тому недержавні нації до падіння своєї метропольної влади ніколи не можуть випрямитися, будувати свою державу.

Падіння метропольної влади повертається анархією і різаниною між людьми недержавної нації, новими закликами їх будь-якої чужоземної влади. Навпаки, нації поневолені завжди є націями державними, що придушені і позбавлені держави на якийсь час більш сильною державною нацією. Тому нація поневолена випростовується і відбудовує свою державу зразу, як тільки цей зовнішній чужоземний тиск ослабне. Нація поневолена не зв'язана органічно з чужоземною владою, відчуває поневолення цією владою, і вона має в собі, хоча і в поневоленому, придушеному стані, всі елементи, потрібні для будови держави.

Відносячи Україну до недержавних націй, розглядаючи недержавність як хворобу українського народу, яка розвивається до смертельності всілякими екстериторіальними віросповіданнями (тобто опорою на культурно-ідеологічні, а не на політико-територіальні основи), інтернаціоналізмом чи націоналізмом, В. Липинський зазначав, що причинами цієї хвороби є не зовнішні, а внутрішні органічні чинники, «без усунення яких ніякі найбільш сприятливі зовнішні умови, ніякі найвірніші союзники, ніякі, навіть найкращі, зовнішні «орієнтації» абсолютно нічого не поможуть» (ЛцпинськиД В. Народи поневолені і народи бездержавні // Том же. — С. 84).

Звертаючись до історії України, вчений показував, що головними причинами недержавності українського суспільства є абсолютний брак любові до своєї громади, натомість любов тільки до себе, свого «я»; повна відсутність творчої синівської покори, натомість зарозумілість глупої пихи, нічим не обуздане хамство; відсутність консервативних сил, здатних подолати сили руйнівні; відмова від старих традицій.

Однією з причин недержавності України, українського хамства Липинський вбачав в отаманстві, де «замість характеру — рев і доколінний шлик; замість сталої ідеї — щодня інший настрій; зброєю — демагогія і брехня; мотивом — злоба, зажерливість і пиха; тактикою — зрада, а суттю — порожнеча, пуста поза» (Лилинськии Д. Хам і Яфет // Том же. — С. 69).

Державу В. Липинський розглядав як джерело єдності нації, а її складовими вважав Владу, Територію, Громадянство, без яких жодна держава існувати не може, оскільки для цього потрібна організована сила, яка підтримує владу в ім'я добра цілої землі-території і цілого громадянства.

Влада в державі повинна бути законною, статичною і загальною, а її право правити державою має опиратися на дещо вище, старше і святіше, ніж вона сама. Вона не може випливати також тільки з того, що вона «хоче» правити і має «гін» до влади. «Боже помазання, яке вона в покорі приймає, і закон батьків (традиція), який вона з любов'ю продовжує, — на думку вченого, — вище в старше — ось що лягло в тій чи іншій формі в основу народження всіх державних влад цілого світу» (Лилинськии В. Хам і Яфет // Сучасність. — 1992. — № 6. — С. 66).

Територія, Земля, Батьківщина — невід'ємні від держави. Остання, з погляду В. Липинського, народжується в хвилину, коли всі мешканці певної території стають як один в її оборону під проводом посідаючої до цього законне право Влади, проти мешканців чужої землі, чужої території, чужої держави. Саме територіальна, краєва свідомість, а не свідомість племенно-культурно-віроспо-відно-національна лежить в основі всіх держав світу.

Особливе місце у формуванні державності В. Липинський відводив Громадянству. «Громадянство, — наголошував він, — це організація. Від слова: органічність, природність, те, що в природі єсть» (Том же). Відносно держави це: Церква — Христова, Богом установлена, організація природної віри; Армія — організація природної потреби оборони; Родина — організація природної потреби продовження роду; Клас — організація природної потреби знання і краси (інтелігентський клас) і природної потреби хліба (продуктивні класи).

Важливим чинником організації, Громадянства, за В. Ли-пинським, є авторитет. Коли є загальновизнані, громадські (церковний, воєнний, родинний, класовий) авторитети, на які може спиратися Влада, народжується на території Громадянства його власна Держава. «Без організації і без авторитетів, — слушно зауважує В. Липинський, — немає Громадянства, а є розпорошена, взаємно себе не знаюча і ненавидяча юрба рабів. Такою юрбою мусить правити з чужої Землі, з Метрополії, чуже організоване Громадянство, чужа Держава, не те, щоб ця юрба сама себе весь час не різала» (Том же). Тільки тоді, коли виникає Держава, Влада, Авторитет, коли місцевий росіянин, поляк, українець відчують себе рідними братами і рідними синами рідної Землі, народжується реальна, а не літературна нація.

Джерелом єдності держави, нації, наголошував В. Липинський, має бути не зовнішня, а внутрішня творча сила, яка не може бути об'єднана ненавистю до чого-небудь поза собою, оскільки об'єднані нею, наприклад, комуністи чи фашисти. ВонгГ не може об'єднатись і ненавистю до свого Хама, тому що Хама вона мусить виховувати, а не убивати. Вона не може об'єднуватись ненавистю до Москви чи до Польщі, «бо ненависть до Москви зажене її в Польщу, ненависть до Польщі зажене її в Москву, а ненависть одночасно до обох — в петлю самогубця або в дім для божевільних» (Гам же. — С. 74). Щодо наслідування, то ним мусить бути не націоналістичний фашист і не соціалістичний комуніст, а давнього, з часів могутності, старого типу англійський слуга державний.

Ідеал української державності В. Липинський вбачав в династичному правлінні гетьманського типу — гетьманщину, принципом організації якої є «клясократія», тобто розуміння кожним класом свого місця і призначення за наявності провідного класу (еліти), що міцно спирається на визнання авторитету своєї Землі, пов'язаного з ним (клас Хліборобів), об'єднання всіх класів почуттям спільності, а не злобним вишукуванням в оці ближнього пилинки, тобто шляхетність і благородство. Це має бути такий лад, який спирався б на співробітництво всіх класів, рівновагу між прогресом і консерватизмом, обмеження Верховної Гетьманської влади законом, який стоїть над Гетьманом так само, як над всіма — Клясократією з правовою, що законом обмежена і законом обмежується Українською Трудовою Монархією.

Виступаючи за побудову Української держави та незалежність України, В. Липинський був націоналістом в кращому розумінні цього слова. Критично ставлячись до націоналізму, а особливо до його надміру радикальних форм, він вважав, що націоналізм буває двояким: дер-жавнотворчим і державноруйнуючим, називаючи перший патріотизмом, а другий — шовінізмом.

Державнотворчий націоналізм, з погляду В. Липинського, є націоналізмом територіальним і політичним, таким, що сприяє державному життю певної нації, прикладом чого може бути англійський націоналізм. Щодо України, то він має спиратись на любов до своїх земляків, а не на ненависть до них за те, що вони не українські націоналісти, для нього мусить бути ближчий український москвофіл чи польонофіл, ніж чужинець, який допомагає визволитись від Москви чи від Польщі. Всі свої почуття і весь свій розум такий націоналізм спрямовує на те, щоб створити з ними разом на українській землі спільну окрему державу, а не на те, щоб поза межами України найти союзника, який би допоміг знищити місцевих москвофілів і польонофілів.

На відміну від державнотворчого державноруйнуючий націоналізм є містечково-територіальним, віросповідним, що державне життя роз'єднує, як націоналізм єврейський, польський, український. Такий націоналізм завжди знаходить спільну мову з чужоземцями проти своїх власних земляків, як це робили галицькі шовіністи, що їздили до Варшави просити допомоги проти місцевих галицьких поляків.

Будучи націоналізмом на моду лавочників (єврейське гасло «свій до свого») і на моді живучих од вівтарів «національної віри інтелігентів», він знаходить репрезентаторів серед людей озлоблених і егоцентричних (закоханих у собі), які своєю безсилою злобою все творче, життєздатне на Україні від України відганятимуть (див.: ЛшіинськиД Д. Націоналізм, патріотизм і шовінізм // Сучасність. 1992. — № 6. — С. 77). В. Липинський постійно закликав бути патріотом, а не шовіністом. Для нього бути патріотом означало бажати всіма силами своєї душі створення людського, державного й політичного співжиття людей, що живуть на українській землі, а не мріяти про топлення в Дніпрі більшості своїх земляків; шукати задоволення не в тому, «щоб бути Українцем», а в тому, щоб було честю носити ім'я Українця; вимагати гарних і добрих учинків від себе, як від Українця, а не перш за все ненавидіти інших тому, що вони «не-Українці»; виховувати в собі насамперед громадянські, політичні, державотворчі риси: віру в Бога і послух Його законам, тобто духовні вартості, вірність, твердість, сильновольність, дисципліну, пошану до своєї традиційної влади.

Бути шовіністом означає прикривати свою духовну пустоту (безрелігійність) і своє політичне руйництво: зрадництво, хитрість, безвольність, отаманію, самозакоханість, кар'єризм, декласованість — фанатичними вигуками про «неньку Україну», про «рідну мову», про «ми Українці», про клятих «Московинів і Ляхів» та ін. (Гам же. — С. 77—78). Він попереджував, що такий «націоналізм» призведе тільки до «руїни» України.