Взаємозв`язок між зовнішньою та внутрішньою політикою, Детальна інформація

відмінностей як елементів цілого. Тому нетолерантність означає ігнорування

\

істини соціального життя, суспільно-політичних реалій.

XX століття характеризують передумови постійної загрози цивілізаційних конфліктів, що виливаються у світові війни. Детонаторами таких конфліктів є класові, расові ідеї, теорії цивілізаційної несумісності. Вони виступають як наукові постулати, що створює видимість природного зародження нетерпимості на сучасному науковому грунті. Відмова від універсальних принципів рівності, людяності, толерантності утвердила на історичній арені ультраправі течії. Створення Організації Об'єднаних Націй одразу після війни стало протидією цій загрозі. ООН започатковано міжнародний юридичний захист прав людини, хоча вже у минулому столітті Женевська Конвенція 1894 р. вимагала мінімальної поваги до солдатів та визнання нейтральності медичного персоналу.

На підставі Хартії ООН (1945 р.) почалося юридичне закріплення визнаних у світі прав людини. У 1948 р. прийнято універсальну декларацію ООН, відповідно до якої готувалися угоди про громадянські, політичні, а також економічні, соціальні та культурні права, підтримані більшістю держав. У такий спосіб ООН та її структури формували критерії поведінки держави відносно конкретної особи. У цьому контексті проблема толерантності набуває нового смислу. Держави, котрі не виявляють терпимості до відмінностей поглядів та форм поведінки, що відповідають принципам міжнародних актів прав людини, ризикують опинитися у становищі духовного остракізму. А це, у свою чергу, підштовхує їх шукати спільну формулу толерантності.

Забуте нині "нове мислення" кінця 80-х років було практичним виявом і результатом поширення розуміння толерантності в умовах засилля тотальної нетолерантності. Разом із різкою зміною політичної ситуації у світі, відпала потреба й у м'яких перехідних формах від соціалізму до ринкової економіки. Універсальний принцип толерантності як терпимості до специфічних особливостей капіталізму і соціалізму перестав існувати. Змінюється і система людських відносин: висувається вимога "етнічної чистоти" нових держав, спалахують "гарячі точки", де застосовуються збройні сили, порушуються права людини. "Нове мислення" поступається місцем ліберальній демократії з притаманною їй місією вирішення світових конфліктів.

Загальний стан консенсусу нагадує перспективу безкласового суспільства, в основі якого закладено відсутність соціального антагонізму. В той же час перемога вільного ринку і ліберальної демократії ставлять під загрозу саму ідею свободи. Адже вільний індивід може обрати будь-який суспільний лад. Це відомий парадокс принципу свободи. Популярні у середовищі наукової інтелігенції принципи теорії Фукуями спростовуються сучасними дослідниками. Нестабільність політико-економічної ситуації майже в усіх колишніх республіках СРСР переконливо свідчить про те, що за певних обставин (відсутність досвіду управління, незрілість демократії, економічна криза) свобода легко набуває руйнівних форм.

Існує, однак, реальність, яка далеко не завжди корелюється з теоретичними конструкціями, а поняття консенсусу, толерантності, факторів внутрішньої та зовнішньої політики цілком відповідають своєму первинному змісту. Як конкретний приклад можна взяти дискусію навколо заборони смертної кари в Росії, Україні та інших державах колишнього Радянського Союзу. З одного боку, скасування смертної кари висувається як обов'язкова вимога, яка передує вступу до ЄС. З другого, - у різних країн і народів існує своє традиційне ставлення до цієї проблеми, що спирається на історію, релігію та інші чинники, на які ЄС не зважає. Але ЄС попереджає, що застосує серйозні санкції до тих держав, які цієї вимоги не дотримаються.

Членство будь-якої європейської держави в ЄС обов'язково впливає на економічну, екологічну, культурну чи іншу стабільність на континенті. У такий спосіб внутрішня проблема тієї чи іншої держави стає (незалежно від її бажання) фактором міжнародної політики. І вже зверху починає тиснути на

внутрішню політику, спричинюючи інколи й конфліктну ситуацію. Досвід США, де у багатьох штатах смертну кару застосовують не тільки широко, але й вигадливо, переконує, що проблема узаконення вищої міри покарання існує і є досить непростою. Цікаво, що вперше дискусію з цього питання розпочав старогрецький історик Фукідід, який жив дві тисячі років до нашої ери.

Якщо ознайомимося з політологічними, соціально-психологічними та етно-психологічними поглядами і теоріями з приводу існування сучасного світопорядку, то переконаємося, що вони поділяються на дрібніші одиниці, кожна з яких має своє самостійне життя і конкретний вплив у своєму середовищі.

Консенсус взаємодіє з толерантністю, толерантність - з нетерпимістю, або несвободою. Категорія несвободи стикається з біологізованими (соціал-дарвінізм) поняттями природної свободи і природного рабства, котрі притаманні багатьом народам, які, на думку авторів цих теорій, начебто не входять до кола світової етнічної еліти. Виникає міф''євроцентризму", який, у свою чергу, починає тиснути на "елітарні народи", "підтягуючи" їх до рівня західної цивілізації. Практичне втілення подібних поглядів спостерігаємо в культурі, освіті, духовних цінностях держав посткомуністичного простору .

Адекватна і передбачувана внутрішня політика сьогодні - необхідна умова встановлення стабільного міжнародного порядку. Нинішній історичний період кардинально відрізняється від часів "холодної війни". У сучасній міжнародній політиці переважають, в основному, прагматичні цілі, які позбавлені ідеологічного забарвлення.

Проведення міжнародної політики, яка спиралася б на апеляції до певних суспільних класів, як це практикувалося за радянських часів, сьогодні неможливе. Немає і харизматичної інтернаціональної ідеї, яка б об'єднувала певні класи суспільства на наднаціональному рівні.

Гасло "Пролетарі усіх країн, єднайтеся!" відійшло до історії. Його замінили усвідомлення необхідності інтенсивного економічного розвитку, цінності об'єктивних економічних показників, прагматичний, матеріальний підхід до суспільних процесів. Розмірковування про роль особистості в історії поступилися місцем прогресивним думкам німецького соціолога Макса Вебера, що викладені у класичній роботі "Протестантська етика та дух капіталізму"".

^ Вебер М. Избранное. Образ общества. -М.: Б. й., 1994. — 200 с.

"ЗВ'ЯЗКИ" ДЖЕЙМСА РОСЕНО

Помітну роль у вивченні взаємовпливів внутрішньої та зовнішньої політики відіграли роботи американського дослідника Джеймса Росено, який увів поняття 1іп^а§е (зв'язок) для визначення точок збігу двох систем -внутрішньої та міжнародної^. Для нього "зв'язок" - основна одиниця аналізу. Джеймс Росено визначає "зв'язок" як будь-яку послідовність вчинків і дій, що мають місце в одній системі, викликають певну реакцію на них іншої системи. Він також виділяє початкову і кінцеву стадії "зв'язку" і називає їх, застосовуючи економіко-розрахункову термінологію, відповідно іприі: (вхід) та оиіриі (вихід). Кожна з цих стадій, у свою чергу, класифікується залежно від того, де спостерігається це явище - у національній чи міжнародній системі. Тобто результат, або "виходи", внутрішньої політики розглядається як послідовність вчинків і дій, що виникає у самій внутрішній системі, але продовжується чи завершується у своєму оточенні - міжнародній системі. "Входи" міжнародної системи, або "оточення", як пише Джеймс Росено, - це послідовність вчинків і дій, що відбуваються у зовнішньому середовищі навколо внутрішньої системи, але імпульсом для яких слугують події у внутрішній системі. Таким чином "виходи", або результат, у міжнародній системі - це послідовність вчинків та дій, які розпочинаються у зовнішньому середовищі навколо внутрішньої системи і тривають або закінчуються в ній. "Входи" внутрішньої системи - це послідовність вчинків і дій, що відбуваються у внутрішній системі, але імпульсом для них слугують події зовнішньої системи. Звичайною мовою "виходи" означають зовнішню політику, яка може бути прямою чи непрямою. Якщо зовнішня політика формується як результат осмисленої внутрішньої політики і відповідає її цілям, то це пряма внутрішня політика. Коли зовнішня політика формується переважно під впливом

^ЬМа^е РоIИіс5/'Е(і. Ьу }ат&5 Коаепаи. - Не^ YоЛ : ТЬе Ргеє Ргеаа, 1968. - Р. 45.

14

зовнішнього середовища, то це непряма зовнішня політика. Джеймс Росено підкреслює, що його міркування мають емпіричний характер і можуть змінюватися разом із світовою політичною системою".

Наприкінці 90-х років, у період масової комп'ютеризації, "входи" і "виходи" політики Джеймса Росено поступилися місцем гуманітарній термінології. Але принцип аналізу міжнародних подій під кутом зору внутрішньої політики і навпаки залишається актуальним і сьогодні. Причому найбільшу зацікавленість викликають, як правило, не поодинокі події, а явища, що повторюються. На особливу увагу заслуговують, наприклад, президентські та парламентські вибори, що відбуваються майже в усіх країнах на національному рівні, тобто у внутрішніх системах. Хоча це явище національного характеру має однакове або близьке значення для формування внутрішньої політики будь-якої країни, воно по-різному впливає на зовнішню політику держав та її політичне оточення. Не можна, скажімо, порівняти політичні наслідки президентських виборів у США, і Болгарії. Водночас для Балканського регіону болгарські події можуть мати більшу вагу, тому що внутрішньополітична ситуація цієї країни - один із вирішальних факторів політичної ситуації регіону в цілому.

Як бачимо, реальний вплив певного внутрішньополітичного явища у тій чи іншій країні залежить від багатьох специфічних для цієї країни обставин -передусім геополітичних та економічних. У конкретний історичний період ці обставини визначають рівні зовнішньополітичних відносин.

У внутрішній політиці розрізняють два рівні відносин: регіональний (події та процеси відбуваються у межах однієї країни, суб'єкти діють на рівні окремого регіону) та національний (події та процеси загальнодержавного значення, дії суб'єктів регіональних політико-адміністративних утворень виходять за рамки регіону). У міжнародній політиці розрізняють відносини двох рівнів - регіональний (суб'єкти - суверенні держави) та глобальний (суб'єкти - певні регіони світу).

Зважаючи на тісний міжрівневий взаємозв'язок, який утворився у міжнародній політиці, сучасні дослідники піддають критиці традиційні підходи до аналізу міжнародних подій. У спрощеному вигляді, якщо предметом дослідження є внутрішня політика відносно свого міжнародного оточення,

^ЬМа^е РоШісз/ Е<3. Ьу .Гатеа Кокепаи. - Не^ УоЛ : ТЬе Ргее Ргеак, 1968. - Р. 45.

15

вона виступає як ситуація змінна, а її міжнародне оточення - як ситуація -константна. І навпаки, якщо досліджуються явища міжнародної політики, то вона, звичайно, є змінною ситуацією, у той час як суб'єкти, що її формують, виступають константними^.

Суверенні держави розглядаються як монолітні одиниці, і те, що відбувається всередині цих одиниць, має другорядне значення відносно їхнього оточення. Внаслідок цього аналізуються лише поверхові явища та структури, що їх зумовлюють.

Така методологія задовольняла класичні дослідження монополярних, біполярних та мультиполярних міжнародних систем. Але виявлення глибинних процесів формування зовнішньої політики потребує інших принципів, вимагає застосування аналізу особливостей внутрішньої політики суб'єктів та їхнього впливу на процеси вищого рівня ієрархії.