Етнонаціональні відносини й національна політика, Детальна інформація

Ці відносини бувають трьох типів: рівноправні; відносини панування й підлеглості; прагнення до знищення інших суб'єктів. В етнонаціональних відносинах відбивається вся сукупність соціальних відносин. Визначальний вплив на них справляють економічні й політичні чинники, причому політичні аспекти частіше стають ключовими, вирішальними. Це зумовлено насамперед значенням держави як важливого чинника розвитку нації. Само життя засвідчує, що етнонаціональні відносини — це міцний сплав національного й політичного. Головними в етнонаціональних відносинах е питання: про рівноправність і підлеглість; про нерівність економічного і культурного розвитку; про міжнаціональну ворожнечу, розбрат, недовіру й підозру на національному ґрунті

Аналізуючи етнонаціональні відносини, необхідно розрізняти два аспекти: загальноісторичний і конкретно-історичний. Так, загальновідомо, що Жовтневий переворот 1917 p. сприяв розв'язанню багатьох аспектів національного питання в Російській імперії. Проте зроблений у 60-ті pp. висновок, нібито в СРСР повністю розв'язане національне питання, безперечно, був передчасним. Нещодавнє об'єднання Німеччини також ' вважають остаточним розв'язанням німецького національного питання. Таке твердження теж необгрунтоване з позицій загальноісторичного розвитку, оскільки його суть полягає в тому, щоби нація не лише самовизначилась, а й мала можливість рівномірного й вільного розвитку всіх її спільностей. Саме в цьому розумінні національне питання існуватиме завжди, бо під кутом зору діалектики не може бути повного й остаточного розв'язання національного питання в усіх аспектах і соціальних вимірах. «Абсолютної рівності бути не може, визнання рівності і є основою рівності, але рівноправність націй повинна забезпечуватися національною політикою». Цю незаперечну думку висловив О. Бауер (1882—1938) — лідер австрійської соціал-демократії та 2-го Інтернаціоналу. Отже, національне питання завжди має конкретно-історичний зміст, що охоплює сукупність національних проблем на даному етапі розвитку тієї чи іншої країни. А конкретні обставини завжди вимагають від держави проведення певної національної політики.

Національна політика - це науково обґрунтована система заходів, спрямована на реалізацію національних інтересів, розв'язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин.

У колишньому СРСР національна політика здійснювалася без належного глибокого аналізу суперечностей, без урахування матеріальних умов для їх розв'язання. Непослідовність і несвоєчасність розв'язання суперечностей, породжених розбіжністю інтересів у різних націй-етносів, призвела до краху Радянського Союзу як федеративної держави. Оскільки національна політика насамперед спрямована на передбачення й вирішення суперечностей у сфері етнонаціональних відносин, сучасні політологи й соціологи постійно здійснюють теоретичні дослідження (особливо в багатонаціональних державах), які дають змогу визначити (переважно на прикладі СРСР) основні сфери виникнення протиріч і конфліктів, пов'язаних із національними проблемами:

1. Відносини між центральними органами та республіками (землями, штатами, кантонами і т. д.). Наприклад, лише на останньому етапі існування СРСР законодавчі акти, ухвалені вищими органами Литви, Латвії, Естонії, Азербайджану та Вірменії, було скасовано чи визнано недійсними в Москві. А республіки ігнорували союзні постанови, документи. Подібна ситуація має місце у відносинах Квебеку з канадським центральним урядом, Північної Ірландії — з англійським.

2. Відносини між союзними (автономними) республіками (штатами, кантонами). У колишньому СРСР невирішеність національних проблем призвела до загострення взаємовідносин між Азербайджаном і Вірменією, Узбекистаном і Киргизстаном, Росією та Україною. Напруженість у відносинах Азербайджану та Вірменії переросла у справжню війну.

3. Відносини всередині союзних республік. У СНД найбільшої гостроти суперечності у цих відносинах досягли в Азербайджані (Нагірний Карабах), у Таджикистані (громадянська війна), у Грузії (Південна Осетія, Абхазія), в Молдові (Придністров'я), в Росії (Чечня), в Україні (Крим). Подолання цих проблем можливе лише за умови забезпечення права всіх народів на вибір форми національної державності відповідно до реальних можливостей кожного етносу. Цим правом скористалися жителі Нагірного Карабаху і Південної Осетії, проголосувавши на референдумах за свою незалежність.

4. Проблеми національних груп у республіках (штатах), а також національностей, які не мають власних національно-державних утворень. Це стосується насамперед росіян, які проживають за межами Росії (25 млн). Гостро постала проблема російських німців (понад 2 млн), яких сталінський режим огульно звинуватив у пособництві фашистській Німеччині та застосував до них масові репресії, ліквідувавши національну автономію. Хоча звинувачення було знято 1964 p., проте в цілому проблема російських німців залишається нерозв'язаною. Триває масовий виїзд німців до ФРН. У складній національно-державній структурі Російської Федерації присутні також інші національні тертя: в Башкортостані — між башкирами й татарами; в Татарстані — між татарами й чувашами; в Дагестані — між аварцями, кумиками і лезгинами; в Північній Осетії — між осетинами та інгушами.

5. Проблеми розділених народів. Наприклад, азербайджанці (Азербайджан — Іран), таджики (Таджикистан — Афганістан); курди (Туреччина — Ірак — Іран); корейці (північні — південні) і т. д.

Всі ці суперечності можуть вирішуватися чи, навпаки, загострюватися, переростати в конфлікти у процесі проведення тієї чи іншої національної політики. Світова практика поки що виробила лише один — демократичний спосіб урегулювання міжнаціональних відносин, який, зокрема, передбачає: забезпечення вільного волевиявлення націй; реалізацію їхніх законних прав на життя, відносини з іншими націями, які прагнуть будувати свої стосунки на основі рівності. Йдеться про надання повної свободи націям для встановлення ними економічних, політичних, культурних та інших взаємовідносин з іншими націями, а отже, про право націй на самовизначення, яке тісно пов'язане з реалізацією прав людини. Права і свободи людини та право народів на самовизначення взаємозумовлені. Нині право нації на самовизначення — один із важливих принципів взаємовідносин між народами і націями. Навіть більше, самовизначення є загальновизнаною основоположною нормою міжнародного права, обов'язковою для всіх без винятку держав.

Це знайшло своє закріплення і в документах OOН (у другій статті Статуту чітко та однозначно записано про право націй на самовизначення). В цьому документі визначається правомірність боротьби народів за досягнення політичної незалежності та утворення своєї державності; свобода народу чи нації визначається без втручання ззовні в її політичний статус; підкреслюється необхідність не допускати збройного втручання у справи держав, що стали на шлях самостійного розвитку, а також не виявляти актів політичної, ідеологічної, економічної агресії.

Самовизначення народів, націй неможливе без розв'язання проблеми національно-територіального розмежування.|Як свідчить світовий досвід, вона належить до найскладніших і найгостріших проблем. Тож питання полягає в тому, як реалізувати це право, беручи до уваги історичні умови тієї чи іншої нації, прийнятні форми його реалізації. Політологи вважають, що право на самовизначення може бути реалізоване у двох формах, через які народи та нації висловлюють своє ставлення до використання цього права: відокремлення і возз'єднання.

Відокремлення — форма реалізації права на самовизначення, яка передбачає вихід нації зі складу багатонаціонального утворення під впливом волевиявлення народу.

Така нація може відокремитися від іншої нації (інших націй) і утворити свою незалежну державу; визначити форму і способи свого соціально-економічного розвитку, характер державно-політичного устрою згідно зі своїми історичними умовами; будувати основи й механізми внутрішньої та зовнішньої політики на вільних засадах без іноземного втручання; поважати права інших народів і міжнародного співтовариства. Цією формою за останні роки скористалися чимало народів, утворивши свої незалежні держави; це народи колишніх республік Радянського Союзу, СФРЮ, Чехо-Словаччини. Самостійною державою від серпня 1991 p. стала і Україна.

Возз'єднання — форма реалізації права на самовизначення, яка передбачає, що один народ (нація) може об'єднатися з іншим народом (нацією).

Ця форма, як і перша, має природний, демократичний характер. Це — право на життя, щастя, братерство одного народу разом з іншим, яких об'єднують спільні звичаї, традиції, а іноді й спільні історія та релігія. Виходячи зі спільних інтересів, народи (нації) ухвалюють рішення про возз'єднання в рамках однієї держави. За формою державно-правові об'єднання народів можуть бути різними. Світовій практиці відомі три основні форми возз'єднання: унітарна держава, федеративна держава, конфедерація держав. Названі форми самовизначення можуть бути використані лише багаточисельними націями. Розв'язання цієї проблеми нечисленними народами значно ускладнюється. Складність полягає в забезпеченні державного утворення всіма необхідними атрибутами (національна бюрократія, сили безпеки і правопорядку, армія). Тому специфіка нечисленних народів передбачає розробку різноманітних комплексних програм, здатних забезпечити життя цих народів, не допустити їх знищення. Малочисельні народи мають повною мірою користуватися своїми національними правами, зберігати національну мову, традиції та історію. Одним з ефективних кроків у цьому напрямку є автономізація, тобто існування в загальнодержавній адміністративній структурі автономних районів і провінцій.

Політична автономія є могутнім стимулом для розвитку економіки, культури, національної самосвідомості малих народів. Та на шляху її активного впровадження існує чимало перешкод. Замість розв'язання гострих етнічних проблем висуваються всілякі міфи про окремі народи-етноси. В Туреччині, наприклад, уряд вважає, що курди — це ті ж турки, хіба що живуть у горах, а тому відірвалися від турецького загалу, розмовляють своїм діалектом. Тому курдів у Туреччині називають «гірськими турками» (їх 8,5 млн осіб, або майже 24% всього населення країни). В Ірані панує концепція, що всі люди— «діти Аллаха», а тому не існує різниці між іранцем (персом), арабом, курдом. Є, мовляв, одна нація — ісламська. І вона мусить перемогти на світовій арені. Цей курс чітко окреслився після перемоги ісламської революції в Ірані 1979 p.

Отже, історичний досвід свідчить, що реалізація народом свого права на самовизначення залишається одним із найбільш складних і актуальних завдань нашого часу [Національні відносини в сучасному світі підпорядковані дії двох взаємозалежних тенденцій: з одного боку, формування й розвитку націй, їхньої боротьби за рівноправність і самостійність, за створення держав; з іншого — на основі об'єктивного процесу інтернаціоналізації всіх аспектів суспільного життя відбувається злам національних кордонів, посилення зв'язків і взаємного співробітництва, інтеграційних процесів. Ігнорування цих тенденцій під час здійснення національної політики може не тільки призвести до загострення національного питання в окремих державах, а й спричинити непередбачувані наслідки в межах усього світового співтовариства.

ЛІТЕРАТУРА

Білинський А. Народ, нація, держава // Віче. — 1994. — № 9.

Бромлей Ю.В. Зтносоциальньїе процессьі: теория, история, современность. — М., 1987.

Варзар /.М. Політична етнологія як наука. — К., 1994.

Гилязитидинов Д.М., Галиче Г.Т., Толстых А.А. Национальные й межнациональные проблеми на современном зтапе.— Свердловск, 1991.

Дахин В. Независимость, свобода, суверенитет // Политика.— 1993. — № 5.

Жмир В. На шляху до себе (етно-соціологічна розвідка). — К,1995.

Забужко О. Філософія української ідеї: франківський період.(Європейський контекст). — К., 1993.

Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. — Дрогобич, 1992.

Картунов О., Маруховська О. Етнополітологія як наука і навчальна дисципліна // Політологічні читання. — 1994. — № 3.

Картунов О., Маруховська О. Головні віхи становлення зарубіжної етнополітичної думки // Політологічні читання. —1994. — № 4.

Касьянов Г. Український націоналізм: спроба переосмислення // Віче. — 1997. — № 1.