Закарпатські русини: ще одна вигадана громада України?, Детальна інформація

Зростання впливу русинофілів значною мірою було зумовлене підтримкою з боку греко-католицької церкви. Авторитет і вплив греко-католиків як провідної конфесії зростав, а православ'я яке сповідувала переважна більшість українофілів та русофілів, підупало. За даними переписів 1921 і 1930 років, кількість православних не тільки не зросла, але в ряді районів, зокрема в містах, навіть скоротилася.

У виданнях греко-католицької церкви проповідувалися концепції русинофільства, розвитку русинів як окремої частини східного слов'янства, рання поява у них державності (князівство Лаборця), поширення християнства, письменності й культури з Великої Моравії та Болгарії, наявність елементів державності у формі різних автономій у складі Угорщини і Чехословаччини тощо.

На сторінках цих виданнь значно перебільшувалися зв'язки русинів з народами Західної та Східної Європи, а східні орієнтації недооцінювалися. Це сприяло формуванню ідеології русинофільства, точки зору, що русини хоч і мали тісні зв'язки із Сходом і Заходом, але формувалися як окремий етнос.

Солідних наукових досліджень, у яких би ідея окремішності знайшла обгрунтування, у 20-30-х роках не з'явилося, але русинофіли сильно проявили себе в етнографії, а особливо в образотворчому мистецтві. Проте русинська мова так і не була кодифікована як одна з слов'янських літературних мов.

Формуванню концепції русинофільства сприяло й те, що керівники міжнародної конференції в Парижі у 1918-1919 роках визнали русинів за окрему націю, прийняли в Лігу поневолених народів, а чехословацький уряд також кодифікував русинство як окремий етнос.

Становище кардинально змінилося в період угорської окупації 1939-1944 років. Офіційні власті всіляко підтримували проугорський рух, а український був оголошений антидержавним і суворо переслідувався.

Визволення Закарпаття в жовтні 1944 року створило якісно нову обстановку. На авансцену вийшли україністи, з ними співробітничали частково русофіли. Мета була одна: возз'єднати Закарпаття з Радянською Україною. Домінуючою була думка, що Закарпаття є Україною, а русини - українцями. Русофільський напрям не мав впливу. Лише окремі інтелигенти вимагали приєднання Закарпаття до Кримської області в складі Російської Федерації.

З’їзд Народних комітетів 26 листопада 1944 року, утворення і діяльність Народної Ради Закарпатської України проходили під знаком суцільної українізації. Поступово слово "русин" виходило з ужитку. Спочатку видавали тимчасові паспорти, в яких зазначалася національність "русин" , а в 1946-1947 роках іх замінили на на постійні, де національність у русинів стала українською.

Проблема русинства в умовах радянської влади не була розв'язана, а штучно придушена. Всі відразу стали говорити, що на Закарпатті завжди жили українці, що край завжди був українським. Все, пов'язане з русинством, із вивченням самобутності народу Закарпаття, відходило на задній план, а частиною інтелігенції навіть засуджувалося. Витлумачувалася одна думка: русини були відсталі, нічого не мали, все принесли брати зі Сходу.

За часів радянської влади Закарпаття дійсно відродилося. Незважаючи на репресії та роки застою, як економіка, так і культура Закарпаття прогресували в деяких аспектах швидше ніж в східних регіонах україни (приміром, культура села, міський побут і т. д.).

В умовах демократизації суспільства, що почалася в другій половині 80-х років, поряд з іншими громадськими течіями і рухами відродилосья русинофільство. Громадськість сприйняла це по-різному. Хтось побачив в ньому відродження історичної пам'яті, хтось - можливість узаконити етнічну відмінність закарпатців від населення інших регіонів України, а дехто, особливо з табору войовничих україністів, - загрозу державній незалежності України.

Розділ III. Ситуація в Закарпатті в умовах розбудови української держави.

В умовах розбудови української держави українофільська течія за допомогою державних інституцій, і особливо громадсько-культурних організацій, прагне перебрати на себе в Закарпатті асиміляторські функції. Діє вона при цьому без врахування специфічних особливостей краю, що значною мірою стримує природний процес добровільної поступової українізації місцевого населення і змушує його (принаймні певну частину) згадувати про сової відмінності від жителів інших регіонів України, звертатися до ідеї "карпаторусинства". В цьому плані і "політичне русинство", котре дійсно заслуговує на критику й засудження, є мабуть, не чим іншим, як антагоністичним, альтернативним дітищем "політичного українофільства", його націоналістично-радикальної течії, успадкувавши від останнього екстремістські методи дій та національну нетерпимість.

Слід також зазначити, що русинство в Закарпатті, як і в деяких інших країнах (Словаччині, Польщі, республіках колишньої Югославії) - не однорідне явище: є русини, які себе вважають частиною українського народу і визнають своєю батьківщиною Україну. Є й такі, що вважають себе представниками окремого слов’янського народу. Але і перші, і другі не протиставляють себе українцям. Тому твердження, що русинський рух в Закарпатті є "антиукраїнською провокацією", проявом "агресивної українофобії" чи "закарпатського сепаратизму" не мають під собою серйозних підстав. Ідеї культурно-етнічної самобутності і навіть автономії, особливо якщо врахувати, що Закарпаття практично ніколи в минулому в повній мірі не мало своєї адміністративної, культурно-національної, а тим більше державно-політичної визначеності, ніколи не мали і не мають нічого спільного з державним сепаратизмом (закарпатські русини-українці, до речі, завжди з повагою ставилися до основ державності). Інша річ, вважає степан віднянський, що в керівництві Товариства підкарпатських русинів дійсно є люди, що виношують ідеї перегляд кордонів України шляхом проголошення, зокрема, суверенної Підкарпатської Русі. Але представників цієї течії в русинізмі - одииці: вони навряд чи становлять серйозну небезпеку для нашої держави, позаяк не мають практично ніякого соціального чи політичного підгрунтя в краї і їх наміри є справою абсолютно безперспективною.

Особливістю політичної ситуації в Закарпатті є й те, що паралельно з відродженням русинського руху розпочався процес національного пробудження й інших національних груп.

На сьогодні в області діє дев"ять національно-культурних товариств (НКТ): Товариство української мови ім. Т. Шевченка "Просвіта", Товариство підкарпатських русинів, Карпатське угорське культурне товариство, Товариство румунів Закарпаття імені Г. Кожбука, Товариство німців "Відродження", Товариство російської культури "Русский дом", Товариство циган "Рома", Товариство словаків імені Л. Штура, Товариство євреїв "Мінора", 1991 року створено Лігу національностей Закарпаття.

Більшість НКТ, поставивши перед собою насамперед культурно-освітні завдання, зіграла позитивну роль в консолідації національних меншин і підтримала незалежність України. Однак штучні затримки у вирішенні культурно-національних проблем регіонального самоврядування, загострення політичної боротьби, звинувачення НКТ у націонал-сепаратизмі та й особисті амбіції окремих їх лідерів призвели фактично до вступу руху національних меншостей вже в етап національно-політичної боротьби. В деяких НКТ (угорському, німецькому, румунському) сформувалися національно-радикальні угрупування, які розпочали боротьбу за лідерство в організаціях, висувають жорсткі вимоги щодо задоволення потреб своїх нацменшостей, звертаються навіть до офіційних кіл сусідніх "материнських" держав з проханням допомогти у розвитку і збереженні індивідуальності і неповторності тієї чи іншої нації в Закарпатті.

На особливу увагу в цьому відношенні заслуговує діяльність керівників Товариства підкарпатських русинів, створеного 20 лютого 1990 року як культурно-освітнє товариство. Використовуючи прихильність значної частини місцевого українського населення до назви "русини", спираючись (щоправда, не завжди об(єктивно) на історичні традиції боротьби закарпатців за автономні права в складі різних держав і, не останню чергу, спровоковане агресивними і неаргументованими виступами преси проти "неорусинства", вони вдалися до радикальних дій. Це сприяло загостренню протистояння серед населення Закарпаття, де вперше в новітній час розпочався розподіл на "своїх, місцевих, корінних" і на "чужих, зайд, галичан", і виникає непорозуміння між закарпатськими русинами-українцями і українцями інших регіонів.

До таких дій належать, зокрема, прийняття у вересні 1990 року "Декларації Товариства закарпатських русинів про повернення Закарпатській області статусу автономної республіки". Суть "декларації" зводилася до того, що голослівно заперечується правильність і законність усіх законодавчих актів Верховних рад СРСР і УРСР 1945 –1946 рр. про возз(єднання закарпатської України з Радянською Україною і єдино законни і чинним сьогодні визнається Мюнхенсьек рішення (популярно "мюнхенська змова") Німеччини, Італії, Франції й Англії від 29-30 вересня 1938 року, про розчленування Чехословацької Республіки і створення внаслідок цього 8 жовтня 1938 року автономної Підкарпатської Русі у складі тієї ж Чехословаччини. Загалом же Карпатоукраїнська держава 1938-1939 років для ідеологів політичного русинства не існувала, вони вважали. що її створили галичани і українські емігранти. Галичофобія і українофобія стали наріжним каменем в ідеології і практичній роботі політичного русинства. Керівників Товариства підкарпатських русинів підтримали представники інших національно-культурних товариств Закарпаття (спеціальну декларацію прийнято в січні 1991 року). За словами одного з керівників Товариства угорської культури Закарпаття Д. Кевера, треба виходити зтого, що "не вчені, не політики мають визначати хто до якої нації належить. Це може визначати лише той, хто має на це право - сама людина, сам суб(єкт. Якщо є певна кількість людей, які визнають себе русинами, ми свято визнаємо за ними це право... Якщо... політикани не визнають права русинів, то можливо, черга дійде і до нас (угорців)".Із "Декларацією про автономний статус Закарпаття" виступило також 17 липня 1991 року Товариство угорської культури Закарпаття, яке зібралося у с. Вилок на відзначення традиційного свята пам(яті Ференца Ракаці II. Цей інтерфронт по-закарпатськи і шоу з автономією закінчилися тим, що лідери Товариства підкарпатсьикх русинів влітку 1993 р. підпільно створили й проголосили свій уряд – "Временное правительство Подкарпатской Руси", до якого крім громадян України ввійшли також громадяни Словаччини й Угорщини. Олекса Мишанич заявляє, що "місцеве москвоцентристське керівництво області напрочуд добре порозумілося з новим "временным правительством", співпрацює зним і навіть виділило для Прем(єр-Міністра автомашину марки "Таврія". Різні "декларації", "заяви", "протести", "звернення" лідерів Товариства Підкарпатських Русинів, прем(єра та міністрів "Временного правительства Подкарпатской Руси" до папи римського, генерального секретаря ООН, Президентів Клінтона, Гавела, Ковача, Генца, Єльцина, Кравчука, Кучми та інших заполонили сторінки газети "Подкарпатська Русь". Проти України висуваютьяс несусвітні звинувачення, вимоги і претензії: повернути Закарпаттю статус автономної республіки, визнати закарпатців окремим народом – русинами, відмовитися від української літературної мови, створити кілька окремих русинських мов тощо.

На першому етапі своєї діяльності "Общество Подкарпатских Русинов" хилилося до Чехо-Словаччини, виношувало задум про повернення історії на рівень 1938 р. Після тривалої дискусії в пресі газета "Закарпатська Правда" від 28 грудня 1990 р. відзначила, що кінцевою метою цього товариства є "повернення колишньої Підкарпатської Русі, тобто нинішньої Закарпатської області УРСР до складу Чехословаччини". Голова Республіканської партії Чехо-Словаччини доктор Мирослав Сладек, перебуваючи на Закарпатті у березні 1992 р., заявив: "Це не Україна, а частина Чехо-Словацької Республіки". Після розпаду Чехо-Словаччини ця орієнтація відійшла на другий план. Та все ж у Словаччині діють сили на підтримку політичного русинаства на Закарпатті. Громадянин Словаччини Тібор Ондик єміністром закордонних справ "Временного правительства Подкарпатской Руси", а прем(єр і міністри цього "правительства" користуються послугами послугами братиславського і кошицького телебачення і радіо для роздування антиукраїнської пропаганди. У грудні 1994 р. Тібор Ондик офіційно звернувся до Президента Російської Федерації Б.М.Єльцина із заявою скаувати договір між СРСР і Чехословаччиною від 29 червня 1945 р. про возз(єднання Закарпаття з Україною. Органи Закарпатської області цього "документа" не помітили.

На думку О. Мишанича, за чеською, словацькою і угорською ширмами ховаються справжні і більш потужні сили, зацікавлені не стільки у відновленні Підкарпатської Русі і створенні нового, четвертого східнослов(янського народу, скільки у розвалі всієї України і в перекроюванні політичної карти Європи.

Розділ IV.Особливості Закарпатської області, які мають вплив при вирішенні проблем у цьому регіоні.

На відміну від інших західних областей, які в цілому є моноетнічними, Закарпатська область вирізняється багатоетнічністю. Крім того, автохтонне населення області зберігає не тільки загальноукраїнську самосвідомість, а й місцеву русинську. Особливість українців-русинів у тому, що вони тривалий ча були відірвані від свого національного ядра, а потрапивши у 1945 р. до складу України зазнали тяжких економічних, соіальних, культурних утисків. Причому нав(язування закараптському населенню тоталітарного радянського способу життя здійснювалося через українізацію, яка офіційно проголошувалося як наближення закарпатських українців до основного масиву національної культури. Однак через насильницький характер українізації вона нерідко викликала внутрішній опір і прагнення зберігти локальну ідентичність. На перекрученнях радянської національної політики намагалися зіграти деякі місцеві політики.

Сьогодні принаймні представники чотирьох національностей Закарпаття підпадають під міжнародне право інституту захисту національних меншин: угорці - 155 711 чоловік (12,5 відсотка населення області), росіяни - 49 458 (4 відсотки), румуни - 28 458 (2,4 відсотка), цигани - 12 131 (1 відсоток). На це претендують також словаки (0,6 відсотка), німці (0,3 відсотка), євреї (0,2 відсотка).

Наявність таких національних меншин (груп), що живуть до того ж компактно на території невеликої області і підтримують тісні зв(язки з країнами основного проживання своєї нації - Угорщиною, Румунією, Словаччиною - зумовлює необхідність застосувати до цього регіону особливий підхід. Звичайно, немає підстав для утворення політичної, адміністративно-територіальної або національно-культурної автономії з усієї території Закарпаття, позаяк за даними останнього перепису населання, 78,4 відсотка мешканців області становлять українці.Але ситуація може змінитися, якщо відповідно до "Закону України про національні меншини в Україні" (стаття 11)і прийнятої 22 червня 1992 року сесією Закарпатської обласної ради постанови про право населення відновлення і зміну своєї національності за своїм бажанням, вагома частина з 977 тисяч українців Закарпаття залише в паспорті національність "русин". Тоді не тільки відтвориться історична назва автохтонного населення краю, але й з(явиться нова слов(янська нація, яка хоч і не вважається у нас національною меншиною (в Словаччині і Югославії її як таку визнають: наприклад, за даними перепису населення в ЧСФР у 1991 році 20654 громадян записалися українцями і 18648 - русинами), але, маючи свою історичну, етнічну територію, може претендувати на здійснення свого права на самовизначення.

Чи станеться оформлення русинської меншини в Закарпатті? Навряд, адже на сьогодні всього кілька десятків закарпатців змінило свою національність на "русинів", хоча прихильність, особливо серед міського (національно змішаного), населення, до цієї самоназви є досить відчутною. Але так чи інакше в краї зміцнюється впевненість про необхідність надання Закарпаттю статусу особливої території в складі України, який максимально врахував би специфічні національні, етнічні, географічні, економічні та історичні обставини його розвитку. 1 грудня 1991 року, разом з підтримкою Акту про незалежність України, 78 відсотків закарпатців одночасно висловились за самоврядування в складі незалежної України. На жаль, у Києві тоді залишили це поза увагою. Зволікання ж з прийняттям Закону про національні меншини, Конституції України, реалізацією законодавчо-адміністративних заходів по втіленню в життя місцевого самоврядування призвели до посилення суспільно-політичної напруги в області, вкрай політизували рухи національних меншин.

Державна національна політика стосовно Закарпаття повинна, на думку С. Віднянського, враховувати такі особливості регіону:

- економічні:

після розпаду централізованої планової економіки, в якій область була жорстко прив"язана до внутрішніх партнерів і виконувала роль додатку до всесоюзних концертів-монополістів; сьогодні економікаи зареістровані учасниками зовнішньоекономічних зв"язків, діють декілька СП з іноземними партнерами, кілька комерційних банків в тому числі такий авторитетний як "Лісбанк", біржі, одна з яких - лісова - загально державного значення. Найбільш перспективний напрямок розвитку економіки області, на думку її керівників і населення, - утворення зони спільного підприємництва або вільної економічної зони, яка, крім всього, сприяла б значному скороченню незайнятості населення, підвищенню його добробуту адже закарпатці звикли порівнювати свій життєвий рівень не з мешканцями інших регіонів України, а з сусідами на Заході (першим кроком на шляху до реалізації співробітництва між Україною, Польщею та Угорщиною було створення у люттому 1993 р. Асоціації "Карпатський Єврорегіон");

- військово-політичні: