Національні інтереси України в контексті стратегій Росії і НАТО, Детальна інформація

f1Дослідження на тему:

Н?А?Ц?І?О?Н?А?Л?Ь?Н?І? І?Н?Т?Е?Р?Е?С?И? У?К?Р?А?Ї?Н?И?

В? К?О?Н?Т?Е?К?С?Т?І? С?Т?Р?А?Т?Е?Г?І?Й? Р?О?С?І?Ї? І? Н?А?Т?О?





Над усім українським рухом ХІХ ст. ще й досі тяжіє обвинувачення в «культурництві». Вважається, що ніби-то українські діячі тієї доби свідомо ігнорували політичну сферу і через це «політизація» українського національного руху відбулася надто пізно – аж у 90-і роки ХІХ ст. Така думка випливає із загалом зневажливого ставлення історіографів радянського періоду до сфери культури та її недооцінки. Історики звикли дивитися на суспільство крізь призму марксистської концепції суспільно-економічної формації, згідно з якою культура – це лише вузенька галузь надбудови, а сама по собі надбудова в порівнянні з базисом – другорядна частина цієї схеми /1/. В програмах історичних курсів увага зосереджувалася на економіці, соціальних конфліктах та війнах. Культура розглядалося в останню чергу, а на семінарські заняття, як правило, не виносилася. Ситуація ускладнюється незнанням українськими істориками іноземних мов, що значно утруднює доступ до інших, альтернативних марксистській, соціологічних схем, зокрема тих, що урівноважують культурну й політичну галузі та стверджують їхню взаємозалежність.

Кожний націоналізм акцентував увагу насамперед на національних ознаках своєї спільноти, а всі вони належать до культурної сфери. Звідси – тісне єднання культури з політикою. Врешті, ніхто ще не пробував оцінювати бісмарківський «Kulturkampf» як явище не політичне, а культурне. Тим більше не варто ігнорувати культурну спадщину представникам так званих «недержавних націй», оскільки інтелектуальними підставами існування політичних рухів цього типу були дослідження в галузі етнографії, лінгвістики і, звичайно, історії. Як вважає академік Іван Дзюба, «українські культурні рухи готували й інспірували рухи національно-політичні, були їхнім животворним духом»/2/. Знаменний факт, що усі чолові діячі українського національного руху другої половини ХІХст. в Наддніпрянщині були фаховими істориками. І насамперед українська історія була основою леґітимності українських національно-визвольних змагань.

Висвітлити вплив історіографії другої половини ХІХ ст. на формування теорії і практики українського національного руху – завдання цієї статті.

М?и?к?о?л?а? К?о?с?т?о?м?а?р?о?в?

Творчий шлях М. Костомарова Юрій Пінчук вдало охарактеризував наступною фразою: «від історії до політики і через неї до історії»/3/. Світогляд М. Костомарова формувався під впливом ідей французького просвітительства – його батько був завзятий прихильник Вольтера, Дідро і інших французьких енциклопедистів. У студентські роки М. Костомарова Харківський університет, де він навчався, вважався найбільшим центром шеллінґіанства в Російській імперії/4/. Характерна для романтичної німецької філософії ідея «народного духу» як основного історичного двигуна, очевидно, була сприйнята й М. Костомаровим Крім того, саме Харків був першою «столицею» українського національного відродження ХІХ ст. Значний вплив на М. Костомарова справила також творчість Адама Міцкевича, окремі поеми якого («Konrad Wallenrod» і «Dzіady») він знав напам’ять/5/. Треба згадати й загальну духовну атмосферу тієї доби початку ренесансу слов’янських ідентичностей і характерної для неї популярності ідеї всеслов’янської єдності та водночас багатоманітності.

Отже, М. Костомаров діяв в дусі часу, коли, із студентської лави виявляючи схильність до історичних досліджень, розпочав пошуки в минулому імперії того, чого там, на перший погляд, ніколи не було: традиції народоправства і народної ініціативи взагалі.

Інтерес до історичної науки йому прищепив професор Михайло Лунін – випускник Дерптського університету, де він захистив дисертацію з філософії. Під його впливом, переглянувши величезну кількість книжок, молодий Костомаров задався питанням: «Чому це в усіх історіях товкмачать про видатних державних діячів, іноді про закони й установи, але ніби легковажать життям народної маси? Бідний мужик, хлібороб, трудівник немовби не існує в історії, чому історія не говорить нам нічого про його побут, про його духовне життя, про його почуття, способи проявів його радощів і суму? Швидко я прийшов до переконання, що історію треба вивчати не тільки за мертвими літописами і записками, а й у живому народі. . . Але з чого почати? Звичайно, з вивчення свого руського народу; а оскільки я жив тоді в Малоросії, то слід розпочати з його малоруської гілки»/6/.

Майже одразу М. Костомаров прийшов до переконання, що історія України («Южной Руси») зовсім інша, ніж історія Росії («Северной Руси»). Разом із знаннями про етнічну самобутність українців це дало йому підстави зробити висновок про окремішність української народності.

Взагалі, М. Костомаров був свято переконаний у тому, що історик має бути одночасно етнографом і навпаки (цій проблемі він присвятив спеціальну працю – лекцію «Про відношення руської історії і етнографії», прочитану ним у Географічному товаристві у 1863 р. )/7/.

У центрі творчої спадщини М. Костомарова – три програмно-історіософічні статті, написані під час апогею чергової російської «відлиги», у 1861р. , – «Думки про федеративне начало в стародавній Русі», «Дві руські народності» і «Риси народної південно-руської історії». Історію Російської імперії він інтерпретував як одвічну боротьбу двох тенденцій: демократичної федеративно-вічевої і деспотичної монархічно-централізаційної. На його думку, носієм демократично-федеративного напрямку була українська народність, а деспотично-централізаційного – російська. Крім того, досконало знаючи східнослов’янську етнографію, він проаналізував і довів цілковиту протилежність двох національно-психологічних типів: російського і українського. Ці відкриття спонукали його до висновку про те, що російське самодержавство – це «продукт монгольського поневолення, засвоєний московськими князями і пересаджений на східнослов’янський ґрунт для внутрішнього вжитку, так би сказати, він . . . проголосив се централістичне самодержавіє за явище глибоко противне народньому життю – «слов’янському духові» – говорячи тодішньою термінологією – таким, що з ним не можна було говорити, ні толерувати». «Відмежовуючись від практичної політики, він настоював на тім, що коли б східнослов’янське життя було полишене свому природному розвиткові, воно неодмінно вилилося б в форму свобідної федерації земель. Монгольське завоювання збило його з сього нормального шляху, прищепивши принцип азійського деспотизму, а західноєвропейські взірці оформили цей московський деспотизм на європейський кшталт. Історик не договорював, що нормальне життя мало бути відновлене тільки поворотом від централізму і абсолютизму знову до самоврядування і федерації, але се читалося всіма між рядками»/8/.

М. Костомаров вперше в модерній українській історії сформулював реальні історично-політичні орієнтири, що стали підставою постання українського національного руху: проселянське спрямування, впровадження в імперії республіканської форми правління та перетворення її на федерацію (Шевченко дав лише чуттєвий, радше інтуїтивний, образ цих ідеалів). Стаття «Дві руські народності» сприймалася сучасниками як програмний документ, М. Драгоманов назвав її «азбукою українського націоналізму»/9/.

Твори М. Костомарова мали феноменальну популярність. Цьому сприяв легкий і захоплюючий авторський стиль, що зближував їх з белетристикою (це давало підстави деяким критикам заперечувати науковість його праць).

М. Костомаров – єдиний з плеяди видатних українських істориків, котрий водночас трактується як класик російської історіографії, один із засновників народницького її напрямку. Як вважав М. Грушевський, «Костомаров був одним з предтеч великої східноєвропейської революції. Він стелив їй дорогу не менше, ніж Монтеск’є або Руссо великій французькій»/10/. Слід зауважити, що в часи недавнього історичного буму, пов’язаного з епохою «перебудови», його твори в Росії перевидавалися частіше, ніж в Україні.

Як вважало чимало дослідників (М. Грушевський, Д. Дорошенко, М. Драгоманов) М. Костомаров був особою з подвійною російсько-українською національною ідентичністю. Врешті, його батько був росіянин, а мати – українка. Протягом усього свого життя М. Костомаров твердив, що почуття власної окремішності не перешкоджає українцям почуватися лояльними стосовно великоруської народності й державності. За це М. Драгоманов охрестив його «справжнім общеруссом», котрий водночас «не переставав бути українським автономістом свого роду»/11/.

Особливо непослідовним був М. Костомаров у визначенні співвідношення: література українська – література російська. Одним з перших він розпочав писати літературні твори українською, в свої молоді роки навіть перекладав українською мовою Шекспіра і інших світових класиків (літературна спадщина М. Костомарова не менш об’ємна, ніж історична/12/). Але вже на початку 60-х років, обґрунтовуючи необхідність україномовної літератури, він написав: «Смішно було б, коли б хто-небудь переклав на південноруську мову «Космос» Ґумбольта чи Римську історію Моммзена: для творів такого роду час ще не настав»/13/. А на початку 80-х років він вже пропагував гасло «малоруська література для хатнього вжитку»/14/. Непослідовність М. Костомарова спонукала Григорія Грабовича до такого висновку: «І факт залишається фактом, що історик і письменник, який більше, ніж будь-хто в Росії третьої чверті ХІХ ст. , репрезентував і захищав українську справу, був також тим, хто, попри всі практичні наміри, прирікав її на неминучу вторинність. У певному сенсі він служив водночас маяком і перешкодою на шляху національного відродження, джерелом світла і деформуючим началом для національної перспективи»/15/.

Сам М. Костомаров виправдовував свій національний дуалізм, по-перше, спільним корінням «двох руських народностей», а по-друге, ніде дітись, «вища верства общества в Малоросії» вважає російську мову («книжный русский язык») своїм «інтелігентним язиком»/16/.

Та попри все, творча спадщина М. Костомарова поряд із творчістю Т. Шевченка була тим безпосереднім інтелектуальним підґрунтям, яке стало підставою існування перших організаційних осередків українського національного руху – «громад».

В?о?л?о?д?и?м?и?р? А?н?т?о?н?о?в?и?ч?

В. Антонович обрав українську національну ідентичність у зрілому віці. Як і в випадку з М. Костомаровим, його українофільство мало передусім соціальне підґрунтя, як це він сам говорить, «притулюючи слабі знання про українство до загальної демократичної теорії, я одкрив сам собою українство»/17/. В. Антонович прийшов в український рух з польського середовища, котре аж до повстання 1863 р. перебувало під переважаючим впливом еґалітаристських ідей французького просвітительства. Захоплення цією ідеологією мало за наслідок явища «балагульства», а згодом «хлопоманства». «Хлопоманом» був і В. Антонович. Більше того, він дуже швидко вибився в керівники цього руху і став найавторитетнішим лідером польської молоді в Києві. Спостереження за народним життям, однак, спонукали його до висновку про етнічну окремішність автохтонного населення України. Разом із колом однодумців В. Антонович приймає рішення повністю злитися з ним, прийняти його мову й культуру. Тому він розриває з польським патріотичним середовищем і входить до тільки-но створеної «громади».

Вже в свої студентські роки В. Антонович надавав великої ваги історичній науці, розраховуючи знайти в ній відповіді на актуальні проблеми сучасності. В зв’язку з цим він облишив навчання на медичному факультеті і перевівся на історично-філологічний факультет/18/.

Історична спадщина В. Антоновича не мала такого яскраво вираженого політичного спрямування (за невеликим винятком друкованих у Галичині творів, а також курсів, читаних нелегально гурткам втаємничених осіб, в основному вони не збереглися), як спадщина його попередника М. Костомарова. Далі розвиваючи народницьку схему останнього, з-поміж усіх українських істориків В. Антонович був чи не найортодоксальнішим позитивістом. Чимало його сучасників закидали йому, що він, мовляв, даремно витрачає стільки енергії на заняття, з їхньої точки зору, нічого не вартими археологією чи нумізматикою (В. Антонович – «батько» української археології). Та в дійсності такі оцінки надто поверхові. В. Антонович розглядав історію як одне з основних джерел української національної ідентичності і шукав ці джерела навіть у таких «дріб’язкових» галузях як археологія чи нумізматика. Взагалі, окрім П. Куліша, ніхто з тодішніх українських діячів не надавав такого великого значення культурі, як він.

З превеликим невдоволенням В. Антонович спостерігав, як його сучасники захоплюються культурними проявами російського лібералізму. На його думку, саме в перевазі культурної спадщини росіян над українською культурою слід шукати пояснення швидкому поступові російщення України. Вихід він вбачав у переорієнтації на незмірно вищі, з його точки зору, західноєвропейські культурні зразки. Проте такий заклик В. Антоновича («Лист подорожнього») зрозуміння в основному не знаходив, а лівиця (М. Драгоманов і його прихильники) розцінювали його як прояв ксенофобії/19/.

Протягом усього свого життя В. Антонович провадив активну громадсько-політичну діяльність. В роки своєї молодості він був завзятим радикалом, за що засуджувався шляхтою і навіть обвинувачувався в комуністичній пропаганді. Проте практиковане ним «ходіння в народ» спонукало його до висновку, що селянська маса в основному не готова до сприйняття еґалітаристських ідей. Поступово він еволюціонізував в напрямку до консерватизму і повного заперечення позитивного балансу революційних доктрин. Наприкінці 70-х років наукові зацікавлення зблизили його з багатьма польськими істориками (передусім з Олександром Яблоновським і Валеріяном Калінкою), котрі пропагували тверезіший і критичніший підхід до історичного минулого Польщі й України, ніж це робили їх попередники романтики. Крім цього, після подорожі по Італії у 1880 р. у нього виникає думка про перетворення Галичини на «український П’ємонт», тобто про перенесення центру українського політичного й культурного життя з Києва до Львова. Ця думка викликала співчуття також серед його польських колег. Врешті, цій ідеї сприяла й політична кон’юнктура 80-х років, коли галицькі поляки й народовці, налякані значною популярністю москвофільських ідей у Галичині (що засвідчив львівський судовий процес 1882 р. над провідними москвофільськими діячами), тяжіють до порозуміння. Ідея польсько-української угоди в Галичині була реалізована в 1890 р. (так звана «нова ера»). Акція виявилася короткотривалою, проте позначилася важливими здобутками для українців у національно-культурній сфері (відкриття у Львівському університеті кафедри історії України та призначення її керівником М. Грушевського, офіційне визнання австрійським урядом українського фонетичного правопису, що був заборонений у Росії, реформа Товариства ім. Т. Шевченка, створення нових гімназій і ін.). Внаслідок усього цього Львів перетворився на всеукраїнський культурний центр, а вже перетворення його й на політичну столицю України стало питанням часу/20/.

Неабиякі громадські й наукові здібності притягували до В. Антоновича молодь. Вчений виховав цілу плеяду своїх послідовників у науці, це був перший український історик, якому вдалося створити свою школу.

Проте, незважаючи на визначальний вплив на український національний рух, повного зрозуміння серед своїх сучасників за життя він не мав. Для більшості українських діячів тієї доби, що були споріднені з російським культурним середовищем, він був «слишком поляк» (вислів його сучасника видатного історика-народника Олександра Лазаревського)/21/. Приблизно те ж, хоча із зміною акцентів, мав на увазі галицько-польський політик Антоній Хамєц (товариш молодих літ В. Антоновича, колишній «хлопоман»), коли про його конфлікт з М. Драгомановим сказав: «Антонович – то українець, прищеплений на полякові, а Драгоманов – на москалеві». Чи не єдиний сучасник, з яким його погляди повністю збігалися у 80–90 роках (австрофільство, повна байдужість до російської цивілізаційної спадщини, ба й відраза до неї, небажання орієнтуватися на порозуміння як з царатом, так і з російськими лібералами й соціалістами та особливо негативне ставлення до останніх, покладання великих надій на Галичину), був письменник Олександр Кониський. Власне, ці двоє лідерів київської «Старої Громади» ініціювали політику «нової ери» в Галичині.