Реконструкція київського житла ХІ-ХІII століть, Детальна інформація

Це питома риса середньовічного фахверкового будівництва, її призначення - максимально використати площу всередині міських фортифікацій. Виносячи горішні поверхи по вуличному фасаду за межі цоколя, будівельники істотно збільшували внутрішню площу коштом вулиці, не заважаючи при цьому рухові пішоходів і вершників. Можемо припустити, що і для Київської Русі (зокрема Києва) застосування консольних конструкцій не було чужим.

Імовірність цього підтверджують знов-таки мініатюри Радзивіллівського літопису. Так, на малюнку повернення Мстислава Ізяславича 1152 року після перемоги над половцями видно дуже цікаву фахверкову споруду з характерним консольним виносом. На іншій мініатюрі (арк.230) зображена досить складна будівля з кількома консолями.

Дах.

Житлові будинки в Київській Русі покривали нетривкими матеріалами, що в землі не зберігаються. Черепиця, незважаючи на значний візантійський вплив, не закріпилася тут. Під час розкопів часом трапляються череп'яні уламки, але так рідко, що доводиться говорити радше про виняток, аніж про традицію. Лише найвизначніші будівлі мали дорогу металеву (оливо) покрівлю.

Спираючись на етнографічну традицію, можна припустити, що основними покрівельними матеріалами в середньовічній Русі були солома, очерет і дерево (ґонт). Соломою покривали переважно селянські хати; у місті вона менш підходила, передусім з міркувань пожежної безпеки, а ще тому, що для давніх міщан хліборобство було лише другорядною справою, тож своєї соломи вони мали обмаль. Очерету по берегах швидкоплинного Дніпра росло не густо. Залишалося дерево, яке мало в нас, можна сказати, універсальне застосування. Отож ґонт був найчастіше уживаним у місті покрівельним матеріалом. На мініатюрах часто бачимо дахи, густо покреслені лусочками прямокутної форми. То не черепиця, а дерев'яні дощечки - ґонтини.

Матеріал покриття визначав конструкцію і кут нахилу покрівлі. Ґонт потребує досить крутого схилу, щоб забезпечувалося швидке і повне стікання дощової води та сповзання снігу. Саме такі ґонтові покриття на замкових вежах, дерев'яних церквах та інших будівлях пізніших часів.

Високий гребінь у поєднанні з шириною будівлі визначав наявність великого горища, яке, поза сумнівом, використовувалося мешканцями здебільшого з господарською метою, а часом - і як житло. Ці приміщення мали слухові віконця або, як часто бачимо на мініатюрах, і звичайні вікна.

Опалення.

Через досить суворе підсоння Києва проблема опалення належала до найважливіших. Кожна оселя і кожний її поверх мали свою піч. Конструкція і розміри давньоруських печей добре відомі археологам. Довжина череня звичайно становила 0,6-1,0 м, хоч були і більші, переважно в печах виробничого призначення.

Усі печі мали, комин. У піднебінні залишався круглий отвір для виходу диму, крізь який він витягувався у димар. Рештки димарів іноді щастить виявити під час археологічних розкопів, наприклад - у Вщижі (дослідження Б.Рибакова). Добре видно два димарі над гребенем будинку на одній з мініатюр Радзивіллівського літопису.

Етнографічний матеріал уможливлює реконструкцію найпростішого і, очевидно, найпоширенішого димоходу. То був комин - плетений з лози канал, обмазаний глиною. Дим виходив у встановлений над піччю ковпак і підносився вгору тягою гарячого повітря. У сучасній українській хаті такий пристрій використовують для сушіння й вудження продуктів. Втрата тепла в процесі опалення надолужувалася приступністю й дешевиною палива.

Очевидно, глиняні печі ставили на всіх ярусах будинку - одну над одною і сполучали одним спільним димовивідним каналом. Кожний поверх, як правило, мав одну піч, розміщену так, щоб одночасно обігрівати кілька приміщень.

Освітлення.

Віконне скло за доби Київської Русі вже було. Як встановили археологи, шибка мала круглу форму поперечником близько 20-30 см. З таких кружалець на рамі складалося вікно. А що скло за тих часів було дуже дороге, то особливо великих вікон бути не могло - вони налічували чотири, шість, дев'ять, щонайбільше, мабуть, дванадцять шибок. Розкіш мати скляні вікна могли дозволити собі лише найбагатші родини. Звичайний міщанин мусив шукати якогось замінника, здатного хоч якось пропускати світло. Найпопулярнішим з давніх-давен до порівняно недавніх часів був бичачий міхур. Після належної обробки його натягували на дерев'яну обичайку (як сито), котру вставляли в раму з круглими отворами. Не виключено, що кругла форма тогочасних шибок пояснюється давньою традицією використання міхура як матеріалу, що пропускає світло.

Сполучення між поверхами.

У пропонованій реконструкції вжито кручені сходи; ця конструкція найбільш економна й довершена з погляду використання внутрішньої площі. Якоюсь мірою обгрунтуванням вибраного варіанту може бути традиція у сфері мурованого будівництва. Ранні пам'ятки мали кручені сходи (Софія Київська, Ірининська церква, собор Спаса в Чернігові, церква Спаса на Берестові, Михайлівський Золотоверхий собор, Михайлівський собор у Видубицькому монастирі тощо). Прямі сходи з'явилися згодом.