Структура публіцистичного тексту: підходи до текстологічного аналізу, Детальна інформація

У вступі до повідомлення звичайно вказується мета повідомлення та даються вихідні дані про предмет мовлення. Початком можуть бути або запитання, або спонукальні речення, які виконують контактно-установну функцію. Осмислення вступної частини повинне стати відправним пунктом для осмислення наступних частин тексту. Причому ця композиційна частина тексту будується максимально лаконічно й узагальнено, з використанням атрибутивних словосполучень, поширених означень, підрядних означальних речень і т. д. (Васильев Ю. А.), що вимагає від реципієнта напруженої уваги.

Найважливішу інформацію містить основна частина, якій притаманні динамічність, розгорнутість і зв'язність. Смислова цілісність тексту при цьому проявляється у повторенні певної термінологічної лексики, часто з використанням переструктурування (наприклад, іменник повторюється у формі дієслова). Зв'язність мовлення проявляється, зокрема, і в семантиці речень (насамперед у межах надфразної єдності), з якої складаються всі композиційні частини тексту, у тому числі і висновки.

У висновках коротко підсумовуються основні положення викладеної інформації, у зв'язку з чим вона відрізняється від інших частин лаконічнішим змістовно-насиченим викладом.

Наступним елементом поверхневої структури тексту є абзац. Він має особливу структурно-семантичну організацію, що проявляється у таких елементах, як зачин, розробка й завершення. (Для публіцистичного тексту характернішим є двочастинний абзац, що складається з ключової або основної фрази, яка виражає головну думку абзацу, й коментуючої частини.)

Усі частини абзацу виконують одне завдання — утворюють темо-рематичний ланцюжок, реалізуючи таким чином мікротему даної частини тексту. При зміні мікротеми, що визначається смислом відрізка, темо-рематичний ланцюжок переривається, вказуючи на межі надфразної єдності.

Ознаки абзацу є орієнтирами для осмислення інформаційних повідомлень. Будучи надфразною одиницею тексту, надфразна єдність характеризується смисловою, комунікативною та структурною єдністю. Тому її елементи йдуть один за одним у порядку, що визначений смислом відрізка. Тобто одне речення може стати смисловим центром, а решта будуть тільки уточнювати, поглиблювати його. Водночас кожне речення є структурним і смисловим елементом тексту, тому що в ньому є "дане" й "нове", що необхідно виявити при осмисленні тексту.

Орієнтиром виділення "даного" і "нового" в реченні при сприйнятті усного повідомлення служать інтонаційні засоби. Наприклад, синтагма теми та її смисловий центр відзначаються тривалішою паузою, а для реми є характерним логічний наголос зі швидким пониженням теми після нього (Югинов В. И., 1980). Таким чином, інтонаційні засоби служать великою опорою в осмисленні повідомлення.

Відсутність у друкованому тексті експліцитно вираженої інтонації допускає різноманітну інтерпретацію ізольованих речень, і лише опора на контекст дозволяє достатньо аргументовано та несуперечливо розкрити намір автора.

Маркери "даного" і "нового" є й у письмовому повідомленні. Це, зокрема, порядок слів. Так, на початок речення звичайно виносяться суб'єкт, обставини або об'єкт, що служить вихідним пунктом, темою. Найважливішими у реченні є периферійні елементи, тому що саме вони, на нашу думку, співвідносяться з ремою висловлювання.

Виявлено, що функція останнього місця у реченні залежить від композиційно-тематичної частини, мікротексту. Так, для зачину — це номінація теми мікротексту, для середньої частини — розкриття теми мікротексту, а для кінцівки — підсумок теми мікротексту (Мосерева Н. А., 1986).

Таким чином, знання особливостей цих орієнтирів у реченні як опори найменшої одиниці поверхневої структури тексту має, як бачимо, велике значення. Проте, як відомо, ні речення, ні надфразні єдності, ні композиційні блоки не існують самі по собі. Тому осмислення кожного з них зокрема є недостатнім, необхідно виявити їхні взаємозв'язки.

Ці взаємозв'язки забезпечуються засобами, що допомагають реципієнтові осмислити відношення між елементами тексту, на основі яких стає виразною підпорядкованість одних елементів і домінантність інших. Дослідниками виділяється багато видів зв'язку за різними ознаками (за спрямованістю, інтенсивністю, ступенем вираженості тощо). Підкреслюється, що для публіцистичного стилю є характерним зв'язок, що емпліцитно виражається спеціальними засобами (лексичними та синтаксичними) логічність викладу.

Комплекс засобів вираження когезії, що визначається комунікативно-прагматичними чинниками, здійснюється лексичними, синтаксико-граматичними, символо-графічними та логіко-семантичними засобами.

Значну роль в осмисленні й усного, і письмового повідомлення, тобто у виявленні його комунікативної стратегії, відіграють лексичні засоби, що допомагають не лише стежити за логікою розгортання думки, а й утримувати інформацію в оперативній пам'яті (Крушнина Л. И., 1982). До них належать сполучники, сполучні прислівники, вставні слова, дейктичні слова, прийменники й дієслова, які поділяються на проспективні, дейктичні, протиставні, відсильні й резюмуючі. Так, якщо проспективні елементи забезпечують контактність та координацію фрагментів текстів з одночасною орієнтацією на наступну інформацію (розглянемо, почнемо тощо), то дейктичні конституенти (цей, кожен і т.д.) вказують на окремі сторони предмета при детальному його розгляді. Протиставні сполучники (але, зате, проте, однак) порівнюють кванти фактуальної інформації, вводять, обгрунтовують що-небудь, передують основній думці автора.

Функцію поетапного оформлення теми виконують т.зв. відсильні конституанти, а факт змістової інформації узагальнюється резюмуючими словами, що свідчать про завершення тієї чи іншої мікротеми.

Особливим видом сполучних засобів, що регламентують комунікативну спрямованість тексту шляхом виявлення особливостей композиційного й логічного розвитку, ставлення автора та способів розгляду проблеми є скріпи (Голуева А. И., 1985). Вони розкривають композиційну структуру тексту, особливості логічного розвитку, оцінку автором інформації, способи розгляду питань.

Скріпи вживаються і на рівні речень, і на рівні надфразних єдностей, де вказують на послідовність висловлювань, виділяючи інформаційно важливі частини та додаткову інформацію.

Незалежно від форми подання тексту, лексичні засоби зв'язку виконують однакові функції в його оформленні та відіграють однакову роль в осмисленні письмового й усного повідомлень. Те ж саме можна сказати й про синтаксико-граматичні засоби зв'язку, що проявилися в єдиній часовій системі, синтаксичному паралелізмі й порядку слів.

Попри те, що розглянуті структурні одиниці є тільки орієнтирами поверхневої структури тексту, вони мають важливе значення для осмислення повідомлення і тому повинні зайняти відповідне місце у публіцистичних текстах.

Виділення відносно різнопланових елементів тексту як об'єкта дослідження зумовлено їхньою функціональною спільністю в системі мовних засобів тексту. Це дозволяє сформулювати тезу про доцільність виявлення й опису текстоутворюючих одиниць як комплексу засобів, що забезпечують і регулюють процес осмислення тексту при зоровому сприйнятті. Тому їх використання позитивно вплине на формування механізму розуміння тексту.

Отже, текст — це не хаотичне нагромадження одиниць різних мовних рівнів, а впорядкована система, в якій усе взаємопов'язано та взаємообумовлено. Текст сьогодні визнається комунікативною одиницею вищого ієрархічного рівня, що дозволяє вписати його в загальну схему мовної структури як продукт мовленнєвої діяльності в усій складності граматичних і семантичних відношень (і співвідношень) компонентів мови та мовлення. Саме такий підхід до тексту при його творенні, аналізі чи редагуванні дає змогу фахівцеві (лінгвісту, журналісту, редактору) охопити всі аспекти, всі рівні тексту і, осмисливши, його як цілісне складне утворення, визначити шляхи його оптимізації.



Література

1. Див.: Солганик В.М. Относительно концепции глубинной структуры // Вопросы языка. — 1978. — №5; Тураева З. Я. Художественный текст и пространственно-временные предложения // Семантико-стилистические исследования текста и предложений. — М., 1980.

2. Смирнов А.А. Проблемы психологии памяти. — М., 1956. — С.199.

3. Див.: Федин К.А. Собр. соч. — М., 1973. — Т.9. — С.351; Кольцов М. Писатель в газете. — М., 1961. — С.36.

4. Див.: Беневоленская Т.А. Композиция газетного очерка. — М., 1986. — С.26—27.