Ієремія Вишневецький, Детальна інформація

Ієремія Вишневецький
Тип документу: Реферат
Сторінок: 2
Предмет: Історія України
Автор: фелікс
Розмір: 0
Скачувань: 1263
Однак один такий наїзд вартий окремої згадки. 14 вересня 1635 р. війська князя напали на володіння коронного стражника Самійла Лаща, скориставшись його від’їздом на сеймовий трибунал. (“Чтения в историческом обществе Нестора-летописца”, Акты “книг записей коронных Литовской метрики”,К., 1900, кн.14, док.28, ст.174-175). Ймовірно, це була відповідь на якийсь наїзд Лаща в землі Ієремії, або його кревних. За словами Я. Єрлича, які наводить М.Грушевський, С.Лащ і справді“з княжатами Вишневецькими… великі мав війни, насилав на їх маєтності, грабував, збирав, нищив" (М.Грушевський, “Історія України-Руси”, К., “Наукова думка”, 1993, т.8, ч.1, ст. 104). Молодий Ієремія виявився єдиним, хто зважився оружною рукою відповісти на безчинства коронного стражника, улюбленця й правої руки каштеляна краківського, гетьмана Станіслава Конецпольського ще за життя останнього. Злочини С.Лаща, якого 236 разів засуджували на баніцію і 37 разів позбавляли шляхетського звання, були настільки очевидні, що розгляд справи про цей наїзд І.Вишневецького (пізніше він відібрав у С.Лаща ще й канівське староство) неодноразово відкладалася сеймовим судом і врешті-решт була благополучно похована. Інші ж магнати, напр. київський воєвода Тишкевич, зважилися “відігратися” на Лащеві тільки після смерті його покровителя. Між іншим, Б.Хмельницький в листі до С.Лаща від 29 липня 1648 року (судячи з тексту листа, Лащ у якійсь не знаній нам ближче ситуації врятував Хмельницькому життя; отже між ними були якісь досить близькі стосунки), прагнучи схилити коронного стражника на свій бік, обіцяв йому віддати в маєтності всю Вишневеччину (“Документи Богдана Хмельницького”. Вид-во АН УРСР, К., 1961, док.19, ст. 59-61).

Вище вже згадувалися про гарантії православним та заснування в Срібному православного братства. На жаль, нічого не відомо про культурну діяльність князя, а щодо його освіти, то насамперед згадується військова, отримана в Голандії. Саме звідти Ієремія запозичив таку фортифікаційну новинку того часу як редут, застосовану пізніше під Берестечком. Однак, здається, питання культури не були чужі князю, якщо навіть йому було й не до меценатства. "Каталог стародруків, виданих на Україні" (Вид-во при Львівському держ.університеті, видавниче об’єднання “Вища школа”, 1981, п.230, 232, ст.54; п. 275, ст.60; п. 288, ст.61; п.353, ст. 68; п 373, ст. 70) згадує шість книг з присвятами князю Ієремії. Цілком можливо, що вони могли бути в його особистій бібліотеці. Серед їх авторів – Петро Могила, Кирило Ставровецький, Миколай Лавринович. Книги ці являли собою не лише панегірики, але й проповіді, прозові статті й вірші повчально-релігійного характеру. Десь за місяць до падіння Вишневеччини, 1 травня 1648 р. в Київській Лаврській друкарні вийшов текст вистави-декламації, виконавцями якої були слухачі класу риторики Києво-Могилянського колегіуму. Книга адресувалася князю Ієремії. І тут, гадається, було би доречно докладніше дослідити стосунки Їєремії з інтелектуальною елітою того часу, особливо, як згадувалося вище, з його дядьком П.Могилою.

* * * Це лише деякі моменти з колонізаційної діяльності князя І.Вишневецького, на котрі автор має честь звернути увагу аудиторії. І все ж таки “задніпровська держава” князя досить швидко зазнала краху. Чому? І тут, на жаль, доводиться обмежуватися лише власними припущеннями й міркуваннями. Мабуть насамперед тому, що Ієремія з самого початку залишався для цих країв чужим - зі своїми європейською освітою й вихованням, католицьким віросповіданням і мисленням “польськими державними категоріями”(Widacki, s.23). Хоча, як нам гадається в контексті викладеного вище, не таким-то вже й спольщеним був князь, як то прийнято й досі вважати. Але психологічний стереотип “ляха”, очевидно, спрацював на масову свідомість жителів Задніпров’я безвідмовно. А своїми діями (хоча цілком законними, з точки зору тодішнього права) під час придушення бунтів князь лише зміцнював його. Не останню роль могла зіграти агітація скинутого П.Могилою митрополита Ісайї Копинського. Цілком можливо, що саме Копинський, аби досадити П.Могилі капостями по відношенню до його племінника, через ченців заснованих батьками Ієремії монастирів підігрівав ворожість і підозрілість до князя серед населення краю (недаремно ж ченці дременули в Московщину після придушення повстання Остряниці!). І, очевидно, це вдалося, якщо згадати, що напередодні вибуху Хмельниччини Ієремія змушений був відібрати у підданих велику кількість самопалів. Можливо, зіграли роль суто економічні причини, зокрема наближення терміну закінчення “слобід” для новоосілих поселенців, котрі, втікши з Правобережжя досить давно, боялися повернення старих порядків. Але могли бути зацікавлені в краху князя і король, на якого князь дедалі менше зважав; і сенат, де молодий князь дедалі частіше “показував зуби”; і окремі магнати Речі Посполитої, котрі не лише недолюблювали князя Ієремію за гордовиту вдачу, а й заздрили його багатству, що виникло лише внаслідок його господарності на пустинному Задніпров’ї; і, зокрема, магнат Єжи Оссолінський, якому Ієремія ще замолоду добряче попсував крові в суперечці стосовно його, Оссолінського, князівського титула, випроханого у папи (Widacki, st.70); і отці-ієзуїти, чий вихованець явно не відзначався ентузіазмом у бороьбі з “схизмою”. Нарешті – просто люмпенізована голота, якої завжди і всюди вистачало, яка залюбки живилася з грабунків, убиваючи все, що, як сказав класик, паном звалось, - без розбору статі, віку й віросповідання.

Князь Ієремія Вишневецький опинився таким чином у ситуації “один проти всіх”. Про катастрофу своєї задніпрянської столиці він дізнався вже в Житомирі – 15-тисячна орда “вовгурівців” зруйнувала Лубни, вирізавши майже все населення міста. Вже в 60-х роках ХІХ ст., писав К.Бочкарьов (“Очерки…”, ст.17-18), переказ про загибель Лубен підтвердився тим, що біля в’їзду на вал знайшли глибокі ями, суцільно заповнені людськими кістками. Вакханалія тривала – в липні 1648 р. і в лютому 1649 р. озброєні люмпени піддали грабунку Густинський і Мгарський монастирі (“Документи Богдана Хмельницького”. Вид-во АН УРСР, К., 1961, док.16, ст.56-57; док.51, ст. 107-108).

Через 10 років після Лубенської різанини відновилася якась подобизна самоуправи в краю – першь п’ять полковників Лубенського полку, що змінювали один одного буквально через рік, не вміли навіть читати й писати. К.Бочкарьов наводить їх характеристику, дану літописцем Григорієм Грабянкою, котрий писав, що всі вони були “з гультяйського запорозького наставлення, которыє, з голоти ставши на началах,…имели всегда на мысли разграбление” (“Очерки…”, ст.18). В компіляції у Самійла Величка зустрічаємо зведення: коли в 1658 році війська московського князя Ромодановського грабували Мгарський монастир, перший полковник Лубенського полку Павло Швець і його адміністрація “забрали що могли зі свого добра і пішли геть з Лубен, розсипавшись світ за очі і полишивши в Лубнах самих убогих” (“Літопис” Самійла Величка, т.1, ст.235, К., “Дніпро”,1991), після чого безборонне місто спустошували московити. Тож не дивно, що за часи правління таких “народних обранців” Лубни ще не раз ставали жертвою московських і татарських нападів, а також “розборок” як претендентів на гетьманську булаву, так і окремих полковників.

І, мабуть, трагедією, а не виною князя Ієремії Вишневецького є те, що він нерідко перетворювався на патологічного садиста в запалі помсти за свій зруйнований світ. Так, Ієремії вдалося знайти й посадити на палю призвідця Лубенської різанини Лисенка-Вовгура; він витяг на собі практично безнадійно оборону Збаража від козацько-татарських військ; добряче пошарпав підрозділи Максима Кривоноса; нарешті князь зіграв одну з основних ролей зі своїми трьома гусарськими і дев’ятьма козацькими хоругвами в битві під Берестечком (Widacki, st.250). Однак задніпровських маєтностей так і не повернув, померши в таборі під Паволоччю 22 серпня 1651 р. за нез’ясованих і досі обставин. “На фоне народной дикости и шляхетской распущенности 17 ст. резко выделяется героическая личность Иеремии, - писав К.Бочкарьов у своїх “Очерках…” (ст.37), - и безвременно погибший противник Хмельницкого еще ожидает своего историка, который , “не ведая ни жалости, ни гнева”, очистил бы его имя и от патриотических клевет, и от преувеличенных католических панегириков”.

Автор сподівається, що йому бодай дещо вдалося зробити в цьому плані в своєму короткому абрисі. Він також вбачає в появі у вересні 1999 р. копіі єдиного, як припускають вчені, прижиттєвого портрету князя Ієремії Вишневецького (оригінал – в Київському Музеї національної історії, копія – в Дніпропетровському історичному музеї) на виставці, присвяченій 1100-річчю Полтави, перший крок до історичної реабілітації Ієремії Михайловича, князя Корибута-Вишневецького.

The online video editor trusted by teams to make professional video in minutes