Гетьман нереєстрових козаків Тарас Федорович (Трясило), Детальна інформація

Зрештою, згідно із статтями Переяславської угоди від 29 травня 1630 р. повстанці визнали свою провину, але відмовлялися видати властям Т. Федоровича. Залишався в силі Куруківський договір. 300 запорожців, виписаних із реєстру в лютому 1630 р., поновлювалися у правах. Старшим реєстрового війська коронний гетьман призначив Тимоша Орендаренка.

Отже, угода відбивала інтереси, насамперед, реєстрового козацтва. Указом короля реєстр збільшився з 6 до 8 тис. козаків. Багато селян-учасників повстання не бажали повертатися у кріпосну залежність. Вони відмовлялися виконувати феодальні повинності, створювали нові загони месників. Окремі стихійні виступи мали місце на Чернігівщині, Київщині, Брацлавщині. Збільшився потік втікачів на Запорожжя, що викликало чутки про плани Конецпольського організувати новий похід на Подніпров'я. Сигізмунд ІІІ звернувся на сеймі до сенаторів із закликом схвалити додаткові асигнування на зміцнення жовнірських гарнізонів Україні, що було покладено в основу відповідної постанови.

Прибуття польських частин на територію Київського воєводства взимку 1631 р. викликало піднесення народного руху, підтримане запорожцями. До Ніжина, де зібралося близько 2 тис. чол. із Січі підійшов загін під проводом Івана Балилівця. Протягом двох місяців вони протистояли коронному війську, яке силою намагалося захопити місто. В цей же час Тарас Федорович знову розсилає із Запором жя заклики для продовження боротьби за козацькі вольності. На початок червня на них відгукнулося близько 15 тис. козаків.

Все це стало відомо коронному гетьману, який зумів через своїх агентів обіцянками й підкупами реєстрової старшини відмовити перебуваючих на державній службі від підтримки запорожців. На посаду старшого реєстру Конецпольський замість Орендаренка призначив лояльного щодо уряду Речі Посполитої Івана Кулагу. Через суперечності в рядах козацтва справа до повстання не дійшла. Нереєстрове козацтво змушене було відійти на Запорожжя, а шляхті вдалося розсіяти дрібні селянські загони.

У складних політичних обставинах Тарас Федорович не втрачав надії на продовження збройної боротьби. Довідавшись про приїзд в Україну московських послів, він у другій половині вересня з'являється у Каневі, де вже перебував Г. Гладкий з царською грамотою. В ній містилася пропозиція до запорожців перейти на службу до московського царя. Старший реєстру Іван Кулага затримав депутацію і надіслав листа до Конецпольського. Звернення зумовлювалися тим, що разом з московитами прибули і посланці шведського' короля, з яким Річ Посполита перебувала в стані війни.

Шведський король Густав-Адольф і раніше робив спроби встановити контакти з українськими козаками, походи яких на Чорне море ускладнювали польсько-турецькі відносини, відповідно уряд Речі Посполитої не міг зосередити на тривалий час військові сили на території Прибалтики. Вісті з України про повстання козацтва під проводом Тараса Федоровича активізували зовнішньополітичні зусилля скандінавського монарха. Влітку 1631 р. за його дорученням таємний радник Яків Руссель організовує нове посольство до запорожців. Ця нелегка місія випала на долю французів на шведській службі капітана П'єра Ладмірала і. хорунжого Жана де Грева. Через територію Московської держави вони і прибули в Україну, де мали вступити в переговори із запорожцями і пообіцяти допомогу у справі захисту їхніх вольностей та релігійних свобод.

В очікуванні відповіді від Конецпольського Іван Кулага скликав козацьку раду, щоб вислухати на ній посланців. Бурхливе обговорення пропозицій тривало протягом кількох днів. Тим часом Кулага одержав листа від коронного гетьмана з наказом заарештувати П. Ладмірала і Ж. де Грева і передати до рук польських властей. Старший реєстру ретельно виконав завдання, і невдовзі шведські посланці опинилися у Варшаві. А членів московської депутації відправили додому. Так невдало завершилася спроба Швеції і Московської держави встановити контакти із запорожцями, Однак ця подія не минула марно для козацтва – вона стала підтвердженням його сили і визнання європейським світом.

Якщо в попередні роки боротьба за "вольності" не сягала далі намагання закріпити за певною групою козаків права й привілеї, то вже на Корсунській раді восени 1632 р. було заявлено про намір поширити козацькі порядки на територію Лівобережжя. Нереєстрове козацтво на чолі із своїм ватажком Тарасом Федоровичем стає основною силою, яка намагається перенести традиції Запорожжя в інші райони з відповідною адміністрацією і судочинством.

Наприкінці 1632 р. розпочалася польсько-московська війна, названа пізніше Смоленською. Уряд Речі Посполитої великі надії покладав на українське козацтво, і тому не випадково серед ватажків загонів бачимо Тимоша Орендаренка, Якова Острянина, Тараса Федоровича. Як це траплялося й раніше, за послуги урядові козаки не отримали повної плати, незважаючи на відхід до Речі Посполитої за умовами Поляновського договору 1634 р. .значних територій. Наступного року на Канівській раді Тарас Федорович знову закликав козаків до повстання. Старшині й цього разу вдалося відвернути антиурядовий виступ, що спонукало козацького ватажка до дій іншого характеру. Бєлгородський воєвода А. Тургенєв сповіщав у червні про від'їзд до Москви Тараса Федоровича з метою добитися для козаків дозволу поселитися на південних околицях держави. Однак у офіційних царських колах, які спиралися на Поляновський договір, це прохання не знайшло підтримки. З Москви Федорович від'їжджає на Дон, оскільки з донцями в запорожців завжди були товариські стосунки і козаки неодноразово приходили на допомогу один одному.

Перебуваючи на Дону, Федорович, очевидно, мав відомості про події в Україні. Адже після зруйнування Кодацької фортеці гетьман Іван Сулима закликав на допомогу до боротьби проти коронного війська і донських побратимів. Посольство на Дон мало також конкретне завдання запросити на Запорожжя і Федоровича як досвідченого полководця. Невідомо, чим закінчилися переговори, але якщо й приходили з Дону на допомогу Сулимі, то вже після його полону.

На жаль, не збереглися документальні свідчення про дальшу долю Тараса Федоровича. Цілком можливо, що він  брав участь у наступному великому повстанні в Україні 1637–1638 рр. або ж, як немало запорожців, залишився на Дону. В усякому разі літописне твердження про те, що і після 1630 р. Федорович перебував серед козацьких ватажків «со славою девять лет й скончался спокойно», близьке до істини.

В особі Тараса Федоровича ми бачимо представника нової генерації козацьких ватажків. Він не лише усвідомив необхідність боротьби проти польсько-шляхетського панування в Україні, але й як керівник великого народного повстання ставив реальні плани реалізації задуманого. Головну рушійну силу корінних перетворень Федорович вбачав у козацтві, яке протягом десятиліть виробило на Запорожжі основи української державності.