Версальсько-Вашингтонська система, Детальна інформація

Реферат на тему:

Версальсько-Вашингтонська система

Версальсько-Вашингтонська система являла собою визначену форму політичної організації міжнародних відносин після війни 1914 — 1918 р. і була закріплена в договорах і угодах 1919 — 1922р. Як звичайно, основою системи міжнародних відносин, найважливішим внутрішнім фактором її розвитку був баланс сил, що розуміється як конкретно-історичне співвідношення питомої ваги і впливу вхідних у систему держав, і в першу чергу великих держав, що по суті були основними системоутворюючими елементами. Звичайно, середні і малі держави також впливали на загальний баланс сил у системі міжнародних відносин, але переважно на регіональному рівні. Існування кожної, у тому числі і Версальсько-Вашингтонської, системи продовжується доти, поки закріплене в ній співвідношення (баланс) сил між окремими країнами відповідає реаліям процесу історичного розвитку держав. Визначена стійкість, властивій системі міжнародних відносин, залежить від ступеня її рівноваги, що є часткою случаємо балансу сил, при якому він відповідає як мінімум балансу головних інтересів великих держав.

Однак у силу внутрішнього розвитку великих держав інтереси однієї чи декількох країн починають виходити за рамки сформованого балансу сил, у результаті чого стабільність системи порушується. У випадку, якщо не вдається модифікувати систему і прийти до нового консенсусу, система руйнується. Перехід від однієї системи до іншої, як правило, супроводжується війнами. Взаємини держав усередині системи міжнародних відносин визначаються в першу чергу їхнім відношенням до існуючого балансу. Деякі прагнуть до його закріплення, інші до трансформації, треті — до руйнування. У залежності від цієї держави і будують свої відносини один з одним як союзники, чи партнери ж як супротивники. Країни, що прагнуть до підтримки рівноваги системи, називають державами-балансирами. Вони виступають гарантами збереження системи міжнародних відносин, її адаптації до нових історичних реалій".

Оформлення нового світового порядку в Європі після Першої світової війни було ускладнено революцією в Росії і хаосом у Східній Європі. Виробленням Версальського договору займалися тільки переможці, що найчастіше переслідували різні цілі. Для Франції основне значення мало максимальне ослаблення Німеччини, що дозволяло закріпити французьку гегемонію в Європі й убезпечити її східні границі. Англія і США були більш зацікавлені в збереженні європейської рівноваги. Для цього було потрібно в більшому ступені враховувати інтереси Німеччини, що в умовах розпаду Австро-Угорщини, революції в Росії, загального національно-революційного підйому і діючої більшовицької пропаганди можна було використовувати як стабілізуючий фактор у Центральній і Східній Європі. У підсумку версальські домовленості були компромісом між цими крайніми позиціями за рахунок переможених, що визначило революційний підйом в Угорщині, становлення масових комуністичних партій і реваншистський вектор зовнішньої політики Німеччини. Англія і Франція намагалися використовувати нові держави, що виникли в Європі, як проти більшовицької революції, так і проти німецького реваншизму. Однак роль союзників Лондона і Парижа ніколи не була занадто висока і мала тенденцію до зниження.

Гарантією міцності Версальської системи могла б стати погоджена позиція Англії, Франції і США. Однак США з ряду причин самоусунулися від політичних проблем Європи, а Англія і Франція по-різному бачили перспективу європейської рівноваги. Німеччина, що стала об'єктом Версальського договору, і СРСР, що взагалі знаходився поза рамками нової системи міжнародних відносин, цілком природно стали її супротивниками. Тим самим Версальська система залишалася неврівноваженою і не універсальною, а її відносно високий ступінь конфліктності, незважаючи на широку пропаганду пацифізму, визначалася збереженням розподілу політичної карти Європи на переможців і переможених.

Врегулювання міжнародних відносин в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні проходило в більш спокійній обстановці. У ході конференції у Вашингтоні (12 листопада 1921 р. — 6 лютого 1922 р.) було встановлено нове співвідношення сил на Далекому Сході, в основі якого лежало партнерство великих держав на базі консенсусу по військово-морських проблемах, взаємних гарантій регіональних інтересів і загальних принципів політики в Китаї. Рівновага системи закріплювалася новою роллю Японії, що хоча і була змушена відмовитися від союзу з Англією й обмежити свої домагання в Китаї і Росії, але одержала гарантії військово-морської безпеки. Таким чином, Японія виявилася в ролі основного гаранта Вашингтонської системи міжнародних відносин. Однак гарантами від японського експансіонізму могли бути тільки далекосхідні держави в співробітництві зі США й Англією, але вони (СРСР і Китай) минулого або виключені із системи міжнародних відносин, або були її об'єктом. Тому, будучи більш рівноважною системою, ніж Версальська, вона залишалася неуніверсальної, оскільки виключила зі своїх суб'єктів СРСР і Китай.

У рамках Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин усі великі держави переслідували власні цілі, що коливаються в діапазоні від повної зміни світового порядку до його значної трансформації.

Основною метою Англії було збереження ролі політичного центра світу і верховного арбітра в європейських справах, що вимагало відновлення в Європі "балансу сил". Європейська рівновага при непрямому британському контролі дозволило б Англії більш активно протистояти двом основним погрозам її положенню у світі, що виходив від СРСР і США. Створення "балансу сил" у Європі жадало від Англії ослаблення переважного впливу Франції за рахунок посилення позицій Німеччини, що вело до поступок Берліну. До консолідації Європи Англію також підштовхували відцентрові тенденції, що усе виразніше відчувалися в Британській імперії. Збереження положення Англії у світі в умовах зміни співвідношення сил великих держав вимагало контролю за процесом модернізації Версальсько-Вашингтонської системи. Відображенням цієї політики стало "умиротворення", що зводилося до ревізії існуючого світового порядку під контролем Англії. До кінця 30-х рр. до двох уже традиційних погроз англійським інтересам з боку СРСР і США додалася погроза з боку Німеччини, що поставило Англію перед проблемою вибору майбутнього партнера і ціни зближення з ним.

Основною метою Франції було збереження завойованих позицій на основі створення загальноєвропейської системи безпеки, що зустрічало опір інших великих держав. Поступки Франції в питанні про репарації і рівність прав Німеччини в озброєннях (1932 р.) і підписання Пакту чотирьох (1933 р.) вели до ослаблення її впливу в Європі. Переговори про Східний пакт із метою створення загальноєвропейської системи безпеки наштовхнулося на небажання інших великих держав і ряду французьких союзників співробітничати зі СРСР. У цих умовах договір зі СРСР став для французького керівництва засобом тиску на Англію і Німеччину. Криза 1935 — 1938 р. ще більше послабив позиції Франції в Європі і прив'язав її зовнішню політику до позиції Англії, що розглядалася як природного союзника проти Німеччини.

Протягом 20-х рр. Італія продовжувала зовнішньополітичну традицію союзу з Англією для посилення свого впливу на Балканах. Але реальне посилення позицій Італії в Східному Середземномор'я привело з 1928 р. до охолодження італо-англійських відносин. У 30-і рр. посилення Німеччини збільшувало зацікавленість Англії і Франції в співробітництві з Італією, що дозволило останньої домогтися від них ряду поступок в Африці. У ході кризи 1935 — 1938 р. Італія початку зближення з Німеччиною, поклавши в основу своєї зовнішньої політики балансування між Німеччиною, Англією і Францією для розширення впливу в Середземномор'я, що було цілком сумісне з трансформацією існуючої системи міжнародних відносин.

Основною зовнішньополітичною метою Японії було розширення зони впливу на Далекому Сході. В умовах громадянської війни в Китаї, активного радянського проникнення в Синь-цзян, Монголію і Північну Маньчжурію, радянсько-китайського конфлікту й англо-американського суперництва Японія зробила ставку на військово-політичне рішення далекосхідних проблем. Використання міжімперіалістичних протиріч у регіоні, антибільшовицька й антиколоніальна пропаганда, знаходження союзників у Європі дозволили Японії проводити експансіоністський курс і зберігати прийнятні відносини з іншими учасниками боротьби за вплив у регіоні. У цілому японське прагнення до посилення свого впливу обмежувалося Далеким Сходом і було цілком сумісне з трансформацією існуючої системи міжнародних відносин.

Для Німеччини основною зовнішньополітичною метою була ревізія Версальського договору, а в перспективі і глобальна зміна існуючої системи міжнародних відносин. Використовуючи протиріччя між іншими великими державами, Німеччини удалося до кінця 1932 р. усунути найбільш важкі наслідки поразки в Першій світовій війні. Нове німецьке керівництво успішне продовжило цю політичну лінію, узявши на озброєння "політику факту, що здійснився,". Криза 1935 — 1938 р. підсилив позиції Німеччини, що знайшла союзників і нові можливості для тиску на Англію і Францію. Використовуючи політику "умиротворення", свої досягнення в економіці, військовому будівництві, ідеї антибільшовизму, пацифізму і націоналізму, Німеччина змогла з початку 1938 р. перейти до ревізії територіальних установленні Версальського договору. У підсумку до кінця 30-х рр. Німеччина значно збільшила свій військово-економічний потенціал і вплив на міжнародній арені.

В роки революції і Громадянської війни Радянський Союз утратив завойовані Російською імперією позиції на міжнародній арені і території в Східній Європі. За рівнем свого впливу в Європі країна виявилася відкинутої на 200 років у минуле. Не випадково радянське керівництво взяло на озброєння концепцію "світової революції", що сполучала нову ідеологію і традиційні задачі зовнішньої політики по посиленню впливу країни у світі. Стратегічною метою зовнішньої політики країни стала глобальна перебудова системи міжнародних відносин, що робило основними супротивниками Англію, Францію і їхніх союзників. Зробивши ставку на неминучість виникнення нового міжімперіалістичного конфлікту, СРСР прагнув не допустити консолідації великих держав, справедливо сприймаючи це як головну погрозу своїм інтересам. Радянське керівництво уміло використовувало офіційні дипломатичні канали, нелегальні можливості Комінтерну, соціальну пропаганду, пацифістські ідеї, антифашизм, допомогу деяким жертвам агресорів для створення іміджу головного борця за світ і соціальний прогрес.

Основою зовнішньої політики Сполучених Штатів було прагнення зайняти замість Англії положення політичного центра світу, що вимагало повної перебудови системи міжнародних відносин на основі створення глобального балансу сил великих держав під егідою Вашингтона. Узявши на озброєння політику "ізоляціонізму", США поклали в основу своєї зовнішньополітичної діяльності економічну експансію", а економічне суперництво з Англією вело США до підтримки Німеччини і Японії, економічне посилення яких повинно було ускладнити становище Лондона і підштовхнути його до поступок Вашингтонові. У 30-і рр. при наявності складних внутрішніх проблем США успішно використовували традиції англійської політики "блискучої ізоляції" XIX в., що дозволяло їм зберігати волю рук, вичікуючи розвитку подій. Відповідно у відношенні країн Латинської Америки з кінця 20-х рр. починає проводитися політика "доброго сусіда", на Далекому Сході — політика "невизнання", а в Європі — політика "нейтралітету". Найбільшу небезпеку для США представляла англійська політика "умиротворення", реалізація якої привела б до збереження основ існуючої системи міжнародних відносин. Тоді як зривши цієї політики й ескалація кризи сприяли американським зовнішньополітичним цілям.

Говорячи про розвиток Версальсько-Вашингтонській системи в межвоенное двадцятиліття, слід зазначити наявність глобальних протиріч, що зробили першорядний вплив на політику великих держав. Формування післявоєнної системи міжнародних відносин проходило без врахування інтересів Німеччини і СРСР, що зробило їх її супротивниками, і в Європі склався політичний трикутник (Англія і Франція — Германия-СРСР), учасники якого прагнули досягти своїх зовнішньополітичних цілей, граючи на протиріччях суперників. Побоюючись радянсько-німецького зближення, Англія і Франція в середині 20-х рр. пішли на поступки Німеччини, що привело до деякого згладжування протиріч у Європі. Однак проблема СРСР, стремившегося повернути собі роль великої держави, так і залишилася невирішеної, і в 20-х рр. основним світовим протиріччям було зовнішнє стосовно системи міжнародних відносин протиріччя між СРСР і світовим порядком, що в основному улаштовував всі інші великі держави.

У 30-і рр. зміна балансу сил великих держав привело до того, що ряд держав зробили відверту ставку на насильницьку трансформацію Версальсько-Вашингтонської системи, принципи якої перестали відповідати їх інтересам. Периферійне положення цих країн у системі міжнародних відносин дозволяло їм використовувати основне протиріччя для поліпшення своїх позицій. До цього варто додати загальний ріст регіоналізма, прагнення усіх великих держав використовувати складності суперників для поліпшення власних позицій. Тим самим позначилася внутрішня криза системи міжнародних відносин, що неможливо бути усунути без досягнення нового балансу сил і інтересів. Однак досить переконливі стимули його досягнення були відсутні. Криза світової економіки збіглася з кризою Версальсько-Вашингтонської системи, і усі великі держави в тім чи іншому ступені стали на шлях гонки озброєнь, готуючись до нової боротьби за переділ світу. Просто одні робили ставку на грубу силу, а інші — на використання ситуації у своїх інтересах. Таким чином, у 30-х рр. зовнішнє протиріччя (СРСР — Версальсько-Вашингтонська система) було доповнено внутрісистемним, наслідком чого з'явилася криза і крах системи міжнародних відносин.

У результаті політична організація світу після Першої світової війни виявилася занадто уразливої в силу внутрішньо властивих Версальсько-Вашингтонській системі пороків. Катастрофа межвоенной системи міжнародних відносин пройшло кілька етапів. У 20-і роки можна виділити дві найбільших кризи Версальсько-Вашингтонскої системи, що привели до її модернізації в Європі (1923 — 1925 р.) і зміні співвідношення сил на Далекому Сході (1925 — 1929 р.). У 30-і роки криза 1931 — 1933р. поклав початок насильницької трансформації системи міжнародних відносин, а в ході кризи 1935 — 1938 р. позначилася її катастрофа.

Першою зовнішньою кризою Версальсько-Вашингтонської системи стали події 1923 — 1925 р.{40} у Європі і на Близьким Схід, зв'язані з установленням Версальської системи. До осені 1922 р. стало ясно, що Туреччина, спираючи на радянську підтримку, відстояла свою незалежність, і Севрский договір вимагає корінного перегляду. Нова угода вироблялася в ході Лозаннської конференції (20 листопада 1922 р. — 24 липня 1923р.), на якій, крім власне турецької проблеми, обговорювалося питання про режим Чорноморських проток. Боротьба Англії і СРСР по питанню про протоки привела до загострення їхніх відносин, і, побоюючись радянсько-турецького союзу, творці Версальської системи пішли на поступки Туреччини, що одержала сучасні границі, а питання режиму проток були вирішені без врахування радянських інтересів. 17 грудня 1925 р. СРСР уклав з Туреччиною договір про дружбу і нейтралітет, гарантувавши безпеку своїх південних границь, а 5 червня 1926 р. була остаточно встановлена турецько-іракська границя.

Тим часом численні тертя між Німеччиною і її переможцями з питань репараційних виплат і виконання в повному обсязі Версальського договору зрештою переросли в гостру кризу. Спроба Німеччини домогтися 5-літнього мораторію на сплату репарацій і одержати інвестиції для економічного відновлення не зустріли підтримки на Заході. Це привело до відмовлення Німеччини від сплати чергового репараційного внеску. У відповідь Франція і Бельгія 11 січня 1923р. окупували Рур, а німецьке керівництво проголосило політику "пасивного опору". Німеччина виявилася охоплена гострою кризою, оживилися сепаратистські, націоналістичні і соціальні рухи. Пропозиція Англії виробити діючий механізм стягування репарацій при фінансовому сприянні відновленню німецької економіки викликало заперечення з боку Франції, а спроби німецького керівництва залучити для рішення цих проблем США не увінчалися успіхом. СРСР засудив імперіалістичний розбій Франції і вирішив використовувати ситуацію в Німеччині для підготовки силами німецької компартії (КПН) революційного перевороту.

КПН розгорнула активну пропаганду, змусивши інші робітники організації орієнтуватися на неї з побоювання утратити вплив у масах. Це оживило сепаратистські настрої місцевих еліт, що боялися революції і політичний хаос. В умовах наростання політичної кризи 27 вересня 1923 р. у Німеччині був уведений надзвичайний стан і заявлений про відмовлення від політики "пасивного опору". Спираючи на рейхсвер, німецьке керівництво початок наводити порядок. 11 — 16 жовтня в порушення конституції були усунуті робочі уряди Саксонії і Тюрінгії. КПН не зважилася на загострення обстановки, і "німецький Жовтень" не відбувся. Лише в Гамбурзі, куди не встигли повідомити про скасування виступу, 23 — 25 жовтня відбулися вуличні зіткнення робітників з військами і поліцією. На заході Німеччини 21 жовтня при негласній підтримці Франції була проголошена Рейнська республіка, але це ефемерне політичне утворення так і не стало реальністю. У Баварії сепаратистські настрої зблякли на тлі путчу НСДАП 8 — 9 листопада, що став останнім великим зіткненням влади з політичними рухами в Німеччині. На початку 1924 р. політична ситуація в країні нормалізувалася, і 28 лютого надзвичайний стан був скасований. - Загострення політичної обстановки в Німеччині вплинуло на позицію Англії і США, що стали рішучіше виступати за компромісне рішення проблеми репарацій. У листопаду 1923 р. почала роботу комісія експертів по виробленню плану економічної угоди і Німеччина одержало перші англо-американські кредити, а в грудні 1923 р. був підписаний американо-німецький торговий договір. Тим самим США почали активне впровадження на німецький ринок, а Франція, виявившись у політичній ізоляції і зштовхнувши з поруч економічних труднощів, пішла на поступки. На Лондонській конференції (16 липня — 16 серпня 1924р.) був прийнятий план Дауеса, що вступив у силу з 1 вересня 1924 р. Ще з грудня 1922 р. Німеччина пропонувала гарантувати свої західні границі, а з вересня 1924 р. стала вимагати місця в Раді Ліги Націй. В грудні 1924 р. почалися переговори з цих питань завершилися виробленням у ході конференції 5 — 16 жовтня 1925 р. і підписанням 1 грудня Локарнських угод. Включення Німеччини в Раду Ліги Націй, відкладена до вересня 1926 р., дало Берліну привід укласти 24 квітня 1926 р. договір про нейтралітет зі СРСР.

У підсумку Версальська система був модернізований з урахуванням реальної ситуації на Близькій Схід і в Європі. Німеччини удалося використовувати протиріччя як між західними великими державами, так і між Заходом і СРСР для початку ревізії Версальського договору й інтеграції в існуючу систему міжнародних відносин, що не заважало розвитку секретного військового співробітництва з Москвою. Англії удалося повернути собі роль загальноєвропейського арбітра, обмежити домагання Франції і зміцнити свої позиції у відношенні США. Франція, позбавивши можливості однобічних санкцій, була змушена обмежити свої домагання до Німеччини, її східноєвропейські союзники не одержали гарантій своїх границь, що трохи послабило французький вплив у регіоні. Радянському керівництву не удалося улаштувати в Німеччині революційний переворот, а побоювання у відношенні консолідації Європи на антирадянській основі були трохи зм'якшені дипломатичним визнанням СРСР із боку Англії, Італії і Франції і висновком договору 1926р., що розглядався як гарантію неучасті, Німеччини в можливих антирадянських акціях Англії і Франції. США розширили своя економічна присутність у центрі Європи, одержавши новий важіль впливу. Італія, мінімально порушена кризою, змогла зберегти свої володіння в Егейському морі і, завдяки конфлікту з Грецією в серпні 1923 р., врегулювати спірні проблеми у відносинах з Югославією. Події 1923 — 1925р. продемонстрували малу ефективність Ліги Націй як міжнародного органа і її залежність від політики великих держав.

u

ue

\xFF00\x5600кі війська були виведені з Північного Сахаліну, а за СРСР була визнана сфера впливу в Північній Маньчжурії. Тим самим СРСР створив передумови для більш активного втручання в китайські справи в процесі протистояння Вашингтонській системі міжнародних відносин.

30 травня 1925 р. у ході страйку в Шанхаї на японському підприємстві англійська поліція застосувала проти страйкарів зброя, що привело до вибуху збурювання в країні. Почався \43\ широкий антиімперіалістичний рух, що вдарив насамперед по позиціях Англії в Китаї. США і Японія постаралися надати ініціативу придушення руху Англії, поволі зміцнюючи свій вплив у регіоні. СРСР також використовував події, що почалися, для розширення свого впливу в Китаї, ще в січні 1924 р. сприявши створенню в Гуаньчжоу союзу китайської компартії (КПК) і Гоміндану (ГМД), що зміг відбити спробу заколоту місцевих мілітаристів і сформувати Народно-революційну армію (НРА). На півночі Китаю йшла боротьба за Пекін між армією генерала Фен Юйсяня, підтриманого СРСР, і військами Чжан Цзолина, якого підтримувала Японія.

Тим часом у Китаї в липні 1926 р. НРА початку Північний похід, і до березня 1927 р. південна частина країни аж до Янцзы була підлегла уряду Гуаньчжоу. 22 — 23 березня 1927р. війська НРА вступили в Нанкін і Шанхай, що різко загострило відносини з Англією і США, що почала обстріли міста і почала переговорів з Чан Кайши про підтримку у випадку антикомуністичного перевороту. Тим часом СРСР вирішив підштовхнути події за рахунок усунення Чан Кайши і посилення впливу КПК. У Пекіні 6 квітня 1927р. частини Чжан Цзолина напали на радянське консульство і захопили документи про арешт, що передбачався, Чан Кайши, що негайно були передані йому. 12 квітня Чан Кайши здійснив антикомуністичний переворот, розірвав союз із КПК і почав репресії проти її членів.

Із середини 1925 р. англо-радянські відносини стали погіршуватися, тому що англійське керівництво вважало, що саме СРСР спровокував хвилювання в Китаї. У 1926 р. в умовах згортання соціальних програм в Англії почалися масові страйки, що різко загострило внутрішню ситуацію в країні. СРСР не тільки використовував ці події для розширення пропаганди, але і підтримував деякі профспілки матеріально, що вело до ще більшого охолодження англо-радянських відносин. 12 травня 1927 р. у Лондоні був зроблений наліт на радянське торгпредство, де були виявлені документи про допомогу СРСР страйкарям, і 27 травня Англія розірвала дипломатичні відносини зі СРСР. У той же день японське керівництво послало в Шандунь війська для прикриття свого ставленика Чжан Цзолина в Пекіні від НРА. Одночасно перед Токіо встало питання про визначення своєї зовнішньополітичної лінії в обстановці, що створилася, і в ході Східних конференцій червня — серпня 1927 р. японське керівництво вирішило підсилити експансію в Китаї. На початку вересня 1927 р. японські війська були виведені із Шандуня, а Чан Кайши зробив візит у Японію, намагаючись врегулювати відносини з цією країною в умовах початку громадянської війни на півдні Китаю. Візит закінчився без особливих результатів, і нанкінське керівництво стало орієнтуватися на США, що використовували цю можливість для посилення своїх позицій у Китаї.

Після висновку в березні-квітні 1928р. американо-нанкінських угод про майбутні договори, НРА початку похід на Пекін. Японія знову використовувала війська в Шандуне, але не змогла удержати Чжан Цзолина від висновку його військ з Пекіна. Більш того, багаторічний японський ставленик у Маньчжурії був запідозрений у намірі домовитися з Чан Кайши і США й убитий під час повернення в Мукден. Відкрите втручання Японії привело до росту антияпонського руху в Китаї. 5 червня 1928р. НРА зайняла Пекін, 25 липня уряд Чан Кайши було визнано США, а 20 грудня Англією. 29 грудня 1928 р. син і спадкоємець Чжан Цзолина Чжан Сюэлян визнав владу ГМД над Маньчжурією. У цих умовах Японія, побоюючись погіршити відносини зі США й Англією, у травні 1929 р. вивела свої війська із Шандуня і 3 червня 1929р. разом з Німеччиною й Італією визнала новий уряд у Китаї.

Консолідація Китаю дала можливість нанкінському уряду домагатися скасування привілеїв іноземних держав. У 1928 — 1929р. Китаєві удалося збільшити мита з 5 до 7,5% і повернути 20 з 33 концесій. Прагнучи послабити радянський вплив у Маньчжурії, китайське керівництво в березні 1929р. спробувало домогтися виконання радянсько-китайської угоди про паритетне керування КВЖД. Відмовлення СРСР викликав спробу Китаю вирішити це питання силою. 27 травня 1929 р. був зроблений наліт на радянське консульство в Харбіні, де були виявлені документи про зв'язки СРСР із КПК і Фэн Юйсянем, що находились в опозиції до Чан Кайши, а 10 — 11 липня КВЖД була зайнята китайськими військами. Переговори сторін через непоступливість СРСР не дали результатів, що поряд із прикордонними інцидентами вело до ескалації конфлікту. Англія, Франція і США призвали сторони до рішення проблем у рамках пакту Бриана-Келлога, але не визнали самовільних учинків китайської сторони, побоюючись створення прецеденту. Японія і Німеччина заявили про своє невтручання. У жовтні-листопаду 1929 м Червона Армія вторглася у Маньчжурію і розгромила війська Чжан Сюэляна. Фэн Юйсянь підняв заколот, скувавши війська Чан Кайши і не дозволивши використовувати їх у Маньчжурії. Переговори сторін за посередництвом Німеччини привели 22 грудня 1929 р. до врегулювання конфлікту на базі відновлення статус-кво.