Психоаналіз Зігмунда Фрейда та його послідовників, Детальна інформація

Психоаналіз як метод вивчення психології особистості

Психоаналіз як система наукових знань про світобачення, психологію, філософію.

Розглянувши основний психологічний сенс психоаналізу, у подальшому звертатимемося до нього як до системи світобачення.

К результаті творчої еволюції Зігмунд Фройд розглядає організацію психічного життя у вигляді моделі, що має своїми компонентами різні психічні інстанції, позначені як Воно (ід), Я (его) та над-Я (суперего).

Під воно «ід» розуміється найпримітивніша інстанція, що охоплює усе природнє, генетично первинне, підлегле принципу задоволення та не пов'язане ані з реальністю, ані з суспільством. Вона від початку іраціональна та аморальна. Її вимоги повинна задовільняти інстанція Я (его). Его слідує принципу реальності, виробляючи ряд механізмів, що дозволяють адаптуватися до середовища, впоратися з її вимогами. Его – посередник між стимулами, що йдуть як з того середовища, так і з глибин організму, і відповідними руховими рекаціями. До функцій его відноситься самозбереження організму, відкладення досвіду зовнішніх впливів у пам'яті, уникнення загрозливих впливів, контроль над вимогами інстинктів, що виходять з ід. Особливе значення надавалося над-Я (суперего), що служить джерелом моральних та релігійних почуттів, контролюючим та наказуючим агентом. Якщо ід передбачений генетично, а Я – продукт індивідуального досвіду, то суперего – продукт впливів, що йдуть від інших людей. Воно виникає у ранньому дитинстві – згідно з Фройдом, із комплексом Едипа – і лишається у наступні роки практично незмінним. Суперего утворюється завдяки механізму ідентифікації дитини з батьком, що служить для неї моделлю. Якщо его прийме рішення або здійснить дію, потрібну ід, але неприйнятну для суперего, то ід отримує покарання у вигляді сумління, почуття провини. Оскільки суперего отримує енергію від ід, воно діє часто жорстоко. Від напруження, що спричиене тиском різних сил, его рятується з допомогою різних «захисних механізмів» – витіснення, раціоналізації, регресії, сублімації тощо. Витіснення – усунення зі свідомості почуттів, думок та прагнень до дії. Переміщуючись в область безсвідомісного, вони продовжують мотивувати поведінку, справляють на неї тиск, переживаються у вигляді почуття тривожності. Регресія – зіслизання на більш примітивний рівень поведінки або мислення. Сублімація – один з механізмів, посередництвом якого заборонена сексуальна енергія, переміщуючись на несексуальні об'єкти, розряджається у вигляді діяльності, що прийнятна для індивіда та суспільства. Різновидом сублімації є творчість.

Вчення Фройда стало відоме передусім тим, що проникло у схованки безсвідомісного. Але, якщо обмежитися цією оцінкою, можна втратити інший важливий аспект: відкриття Фройдом складних, конфліктних відносин між свідомістю та несвідомими психічними процесами. Сама людина, вважав Фройд, не має перед собою прозороя, ясної картини складного усторю власного внутрішнього світу з усіма його течіями, бурями, вибухами, І тут на допомогу покликаний психоаналіз з його методом «вільних асоціацій». Слідуючи біологічному стилю мислення, Фройд виділяв два інстинкти, що рухають поведінкою: інстинкт самозбереження та сексуальний, що забезпечує збереження не індивіда, а всього виду. Цей другий інстинки був піднесений Фройдом у розряд психологічної догми і названий – «лібідо». Безсвідомісне трактувалося як сфера, насичена енергією лібідо, сліпого інстинкту, що не знає нічого, крім принципу задоволення, яке людина має, коли ця енергія розряджається. Пригнічений, витіснений сексуальний потяг розшифровувався Фройдом по вільних від контролю свідомості асоціаціям його пацієнтів. Таку розшифровку Фрейд назвав психоаналізом. Досліджуючи свої власні сни, Фройд прийшов до висновку, що «сценарій» снів при його очевидній неясності є ні чим іншим, як кодом потаємних бажань, які задовільняються в образах-символах сну.

Ідея про те, що на нашу повсякденну поведінку впливають неусвідомлювані мотиви, розглянута Фройдом у книзі «Психопатологія повсякденного життя» (1901). Різні помилкові дії, забування імен, обмовки, описки звичайно прийнято вважати випадковими, пояснювати їх слабкістю пам'яті. За Фройдом, у них прориваються прихованімотиви, бо нічого випадкового у психічних реакціях людини немає – все психічно обумовлено. В іншій праці, «Кмітливість та його відношення до безсвідомісного», жарти і каламбути інтерпретуються Фройдом як розрядка напруги, створеної тими обмеженнями, що їх накладають на свідомість індивіда різні соціальні норми.

Схема психосоціального розвитку особистості від раннього дитинства до стадії, коли виникає природній потяг до особи протилежної статі, розглядається Фройдом у «Трьох нарисах з теорії сексуальності» (1905). Однією з провідних версій Фройда є Едипів комплекс, як незмінна формула ставлення хлопчика до батьків: хлопчик відчуває потяг до матері, сприймаючи батька як суперника, що викликає ненависть та страх.

У період першої світової війни Фройд вносить корективи до своєї схеми інстинктів. Поряд з сексуальним у психіці людини присутній інстинкт прагнення до смерті («Танатос» як антипод Еросу), за Фройдом, той інстинкт включає в себе і інстинкт самозбереження. Під іменем «Танатос» малося на увазі не тільки особливе тяжіння до смерті, а й до знищення інших,прагнення до агресії, яка підносилася до рангу відомого, закладеного в самій природі людини біологічного потягу.



ОСОБЛИВОСТІ ПОГЛЯДІВ ПОСЛІДОВНИКІВ З. ФРОЙДА

Фройда оточувало дуже багато учнів. Найсамобутнішими з них були К. Г. Юнґ (1875-1961) та А. Адлер (1870-1937), що створили свої власні напрями. Перший назвав свою психологію аналітичною, другий – індивідуальної. Їхні імена у психоаналізі були надзвичайно тісно взаємопов'язані. За виразом Юнґа, послідовники Фройда вчилися у свого «батька» не тому, чому він вчив, а тому, що він робив. Незадоволеність психоаналітичними методами та необхідність перегляду ряду постулатів ортодоксального фройдизму призвели його найближчих послідовників до особистого розриву із Фройдом, але не до розриву з психоаналізом.

Першим новим, що запровадив Юнґ, було поняття про «колективне безсвідомісне». Якщо, за Фройдом, до безсвідомісної психіки індивіда можуть ввійти явища, витіснені з свідомості, то Юнґ вважав її насиченою формами, які в жодному разі не можуть бути індивідуально набутими, але є дарунком далеких предків. Аналіз дозволяє «намацати» той дар, утворений декількома потаємними психічними структурами, які Юнґ називав архетипами. Архетипи діють у людині інстинктивно. В своїй знаменній праці «Архетип та символ» Юнг наступним чином пояснює сутність цього поняття: «Під архетипами я розумію колективні за своєю природою форми та зразки, що зустрічаються практично по всій землі як складові елементи міфів і в той самий час є автохтонними індивідуальними продуктами безсвідомісного походження. Архетипічні мотиви беруть свій початок від архетипічних образів у людському розумі, які передаються не тільки посередництвом традиії та міграції, а також і з допомогою спадковості. Ця гіпотеза необхідна, позаяк найскладніші архетипічні зразки можуть спонтанно відтворюватися без жодної традиції. Прообраз або архетип є сформульованим підсумком величезного технічого досвіду незліченого ряду предків. Це, так би мовити, психічний залишок незлічениз переживань одного і того самого типу.»

Поняття архетипів Юнґ пояснює на основі вчення про колективне безсвідомісне, він проводить чітке розмежування між індивідуальним та колективним безсвідомісним. Індивідуальне безсвідомісне відображає особистий досвід окремої людини і складається з переживань, які колись були свідомим, але втратили свій свідомий характер в силу забуття або тамування. Колектине безсвідомісне – це загальнолюдський досвід, що характерний для всіх рас і народів. Воно являє собою приховані сліди пам'яті людського минулого, а також долюдського тваринного стану. Воно зафіксоване у міфології, народному епосі, релігійних віруваннях і проявляєтья, тобто виходить на поверхню, у сучасних людей через сновидіння. Тому для Юнґа головним показником дії безсвідомісного є сни та його психоаналітична діяльність.

Стведжуючи, що теорія сексуальності надзвичайно важлива для нього і в особистісному, і в філософському сенсі, Юнг одначе заперечує її, як єдине вираження психічної цілісності особистості, і наводить багаточисельні приклади «неврозів, в яких проблема сексуальності грала підлеглу роль, а на передній план виходили інші фактори, наприклад, проблема соціальної адаптації, тиск трагічних обставин життя, міркувань престижу тощо.

Адлер, модифікуючи вихідну доктрину психоаналізу, виділив у якості фактору розвитку особистості почуття неповноцінності, що породжуване, зокрема, тілесними дефектами. Якщо Фройд у поясненні мотивів поведінк особистості зосереджував свою увагу на виявленні причини дій людини, то А. Адлер вважав, що для цього необхідно знати кінцеву мету його прагнень, «безсвідомісний життєвий план», з допомогою якого він старається подолати напругу життя і свою невпевненість. Згідно з ученням Адлера, індивід через тілесні дефекти ( недосконалість людської природи) відчуває почуття неповноцінності або малоцінності. Прагнучи подолати це почуття та самоствердитися серед інших, він актуалізує свої творчі потенції. Цю актуалізацію Адлер, використовуючи поняттєвий аппарат психоаналізу, називає компенсацією або надкомпенсацією. Надкомпенсація – це особлива соціальна форма реакції на почуття неповноцінності. У «комплексі неповноцінності» Адлер бачить джерело неврозів.



ФРОЙД І НЕОФРОЙДИЗМ

Якщо ми розглядаємо психоаналіз як систему наукових знань про світобачення, психологію та філософію, то фройдизм – це загальна назва різниз шкіл і напрямів, що прагнуть застосувати психологічне вчення Зігмунда Фройда для пояснення явищ, що відносяться до людини, суспільства та культури. І Адлер, і Юнґ є представниками фройдизму. Наприкінці 30-х років виник неофройдизм, що об'єднав психоаналіз З. Фройда з соціологічними теоріями. Піддавши критиці ряд положень класичного психоаналізу у тлумаченні внутріпсихічних процесів, але залишивши найважливіші його концепції (ірраціональні мотиви людської діяльності, що від початку притаманні кожному індивіду), представники неофройдизму перенесли центр ваги на дослідження міжособових стосунків. Це зроблено з метою відповісти на питання про людстве існування, про те, як людина повинна жити і що повинна робити. Причиною неврозів у людини вони вважають тривогу, що зароджується ще в дитини при зіткненні з від початку ворожим для нього світом та підсилюється за браку уваги до неї. Пізніше такою причиною стає неспроможність для індивіда досягти гармонії із соціальною структурою сучасного суспільства, яке формує в людини почуття самотності, відірваності від оточуючих, відчуження. Саме суспільство розглядається як джерело всезагального відчуження та визнається ворожим до головних тенденцій розвитку особистості та трансформації її життєвих цінностей та ідеалів. Через вилікування індивіда може і повинне статися вилікування всього суспільства. До найвідоміших представників неофрейдизму відносяться Карен Хорні (1885-1954), Еріх Фромм (1900-1980), В. Райх (1897-1957), Г. Маркузе (1898 – 1979) тощо.

Провідним представником неофройдизму був Е. Фромм. Значну роль у формуванні поглядів Фромма зіграло те, що у 1929-32 рр. він був співробітником Інституту соціальних досліджень у Франкфурті-на Майні, де в ті роки складалася Франкфуртська школа (М. Хоркхаймер, Т. Адорно, Г. Маркузе). Фромм приймає інтерпретацію марксизму, яка склалася в цій школі, прагнучи синтезувати ідеї “молодого Маркса” з психоаналізом та іншими сучасними філософськими течіями (екзистенціалізмом, філософською антропологією тощо). Він вважав, що в особистості немає нічого від народження. Всі її психічні прояви – це наслідок зануреності особистості у різні соціальні середовища. Одначе, на відміну від марксизму, Фромм виводить характер формування того чи іншого типу особистості не з прямого впливу соціального середовища, а з неоднозначності людського існування: “екзистенціального” та “історичного”.

На творчість К. Хорні, одного з лідерів неофрейдизму, справила серйозний вплив ситуація соціальних струсів, у які ввійшов світ у період другої світової війни. Як і інші послідовники Фройда, вона надавала важливе значення безсвідомісним процесам і психічному життю особистості. Своєрідність Хорні проявилося в тому, що осноним заохочуючим моментом вона вважала прагнення до безпеки, що постійно народжується зі стану страху індивіда. Почуття тривоги та страху, які Хорні вважала базовими для поведінки індивідів, на її думку, супроводжують людину ціле життя. Воно моєе бути викликане браком поваги, ворожою атмосферою та примусовим придушенням бажань посередництвом влади та авторитету. Хорні доводить, що всі конфлікти, що виникають у дитинстві, породжуються відносинами дитини та батьків. Саме через характер тих стосунків у дитини виникає базове почуття тривоги. Невроз – це реакція на тривоги, а описані Фройдом збочення та агресивні тенденції є не причиною, а результатом неврозу.

Ідеї неофройдизму, незважаючи на свої психологічні концепції, мали величезний вплив на суспільне життя, етику, культуру. Погляди неофройдистів отримали особливо широке розповсюдження в середині 60-х років у часи виступів “нових лівих”, котрі з ентузіазмом сприйняли ідеї Райха про “сексуальну революцію”, Маркузе про “одномірну” людину та необхідність “великої відмови” як від капіталізму, так і соціалізму, викривленого тоталітарною системою влади.



СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

З. Фрейд. "Я и Оно". Хрестоматия по истории психологии, М., 1980.

З. Фрейд. "Психология бессознательного". Сборник произведений. Составитель М. Г. Ярошевский. М., 1989.

З. Фрейд. "Лекции по введению в психоанализ". М., 1997.

З. Фрейд. "Основные психологические теории в психоанализе". I., 1923.

Введение в философию: учебник для вузов. Часть 1 (под ред. Фролова). I., 1989.

Краткий очерк истории философии (под ред. М. Иовчука и др.). I., 1981.