Імунітети і привілеї консульських посадових осіб, Детальна інформація

— відмова консула вислати гонорар за підготовлену на його прохання публікацію (1970 р., США).

Але були випадки, коли суди виносили рішення і вироки у відношенні консулів, розглядаючи їхні дії, які були здійсненні не при виконанні своїх службових обов'язків:

— несплата боргу за обслуговування (1912 р., Франція);

— розголошення консулом причин відмови у видачі візи, що принесло шкоду репутації (1927 р., Франція);

— вбивство місцевого жителя в результаті хуліганських дій консула (1957 р., Японія);

— оренда особистого житла (1963, 1965, 1967 р., Франція);

— незаконний експорт військових літаків (1965 р., США);

— незаконний ввіз наркотиків (1979 р., США);

навмисне вбивство дружини (1980 р., Греція).

Наведені прецеденти показують, що особа, що користається службовим імунітетом, у випадку здійснення карного злочину, як правило, залучається до кримінальної відповідальності в державі перебування, тобто здійснення злочину майже завжди розглядається як дія, що виходить за межі службових обов'язків. Узагальнивши практику залучення до кримінальної відповідальності консульських посадових осіб, французький юрист Ш. Руссо відзначав, що "у випадку здійснення злочину імунітет від карної юрисдикції не діє, таким чином, консул може бути арештований і, будучи засуджений, повинний у принципі відбути покарання. Складнішю є справа у випадку здійснення провин і інших порушень".

Невирішеним є питання і про те, хто правомірний визначати, була чи не була конкретна особа в процесі здійснення правопорушення під час виконання службових обов'язків: держава перебування чи направляюча держава? Більшість закордонних авторів вважає, що цими уповноваженнями повинен бути наділений суд країни перебування.

За компетенцію суду скеровуючої держави в цьому питанні у свій час виступали переважно радянські автори.

В іноземних державах питання про те, був чи не був носій функціонального імунітету під час виконання службових обов'язків, нерідко зважується судовими органами країни перебування. А в США компетенція суду у вирішенні цього питання закріплена в законі.

Випадки залучення до кримінальної відповідальності осіб, що користуються службовим імунітетом, були присутні наприкінці 1947 р. і на початку 1948 р. Були арештовані за обвинуваченням у шпигунстві і засуджені до тривалих термінів позбавлення волі-це секретар, шофер і кур'єр турецького консульства в м. Батумі.

В інших випадках при здійсненні консульською посадовою особою злочину Міністерство закордонних справ завжди зверталося до відповідної консульської установи дипломатичного представництва з запитом була чи не була дана особа в момент здійснення правопорушення під час виконання службових обов'язків. Природно, у всіх випадках, іноді навіть усупереч здоровому глузду, відповідали позитивно, і питання про можливу кримінальну відповідальність знімалося. Таким чином, консульська посадова особа недоторканна при виконанні своїх функціональних обов'язків, і держава перебування зобов'язана відноситися до неї з належною повагою і приймати всі належні міри для попередження будь-яких зазіхань на її особистість, волю чи гідність (ст. 40). У п. 1 ст. 41 Віденської конвенції 1963 р. говоряться: "Консульські посадові особи не підлягають ні арешту, ні попередньому ув’язненню, інакше на підставі постанов компетентної судової влади у випадку здійснення тяжких злочинів". Пункт 2 говорить:

"За винятком випадків, зазначених у п. 1 дійсної статті, консульські посадові особи не можуть бути ув'язнені. А також не підлягають ніяким іншим формам обмежень власної волі, інакше щодо виконання судових постанов, що вступили в законну силу".

Якщо на консульську посадову особу заведена кримінальна справа, місцева влада держави перебування зобов'язана негайно повідомити про це голову консульської установи (ст. 42). У них є право викликати консула в компетентні органи, але при цьому йому виявляється повага, і держава перебування не повинна створювати йому перешкод у виконанні консульських функцій (ст. 41, п. 3).

Говорячи про консульські іммунітети і привілеї, слід зазначити, що дану проблему неможливо розглядати на основі тільки Віденської конвенції 1963 р., тому що в двосторонніх консульських конвенціях зустрічається широка розмаїтність. Наприклад, існує, щонайменше, 11 варіантів вирішення питання про недоторканість особи консульської посадової особи, понад 15 варіантів вирішення питання про їхній імунітет від юрисдикції і т.д.

У конвенціях з більшості західних країн недоторканість особи має обмежений характер: консульська посадова особа може бути арештоване й взята під варту в порядку попереднього висновку у випадку здійснення тяжкого злочину, а за інші злочини може бути позбавлена волі тільки на підставі вироку суду, що вступив у силу, (Італія, Франція, Швеція, Норвегія).

Цілий ряд конвенцій, підписаних Україною з іншими країнами, які надають іммунітети консульським посадовим особам, поширюються і на членів їхніх родин, що проживають разом з ними і не є громадянами держави перебування. Хоча в інших конвенціях консульські іммунітети на членів родин не поширюють.

Розглядаючи статус недоторканності консульських посадових осіб, слід зазначити, що у Віденській конвенції 1963 р. нічого не сказано про правове положення їхнього житла і приватної резиденції голови консульської установи. Деякі країни пішли по цьому ж шляху (Австрія, Литва, Білорусія та ін.). Це говорить про те, що відносно до відповідних документів резиденції голів консульств і житло консульських посадових осіб цих країн не наділені імунітетом недоторканності.

Але більшість конвенцій, так чи інакше, регулюють це питання. Наприклад, статусом недоторканності наділяються житлові приміщення тільки голови консульства (Швеції — ст. 13, п. 2; Норвегії — ст. 10, п. 2) чи резиденція голови консульської установи (США — ст. 17, п. 1; Франції — ст. 21, п. 1; Італії — ст. 24, п. 2). Що стосується поширення імунітету недоторканності на житлові приміщення всіх консульських посадових осіб, то це відбито в консульських конвенціях Росії з Польщею (ст. 15, п. 2), Великобританією (ст. 14, п. 2), Японією (ст. 15), і іншими країнами. Своєрідно трактується статус недоторканності житлових приміщень консульських посадових осіб Фінляндії і ФРН. Так, у Конвенції Росії з Фінляндією сказано: "... у житлових приміщеннях консульських посадових осіб влада країни перебування не може починати будь-яких примусових мір без згоди консула" (ст. 14, п. 4). У зв'язку з цим виникає питання: а входити можна? Якщо так, то, при яких обставинах? На цей рахунок ніяких заборон і роз'яснень у документі немає.

Ще більш цікаве формулювання дане в Конвенції Росії з ФРН: "... у житлових особистих приміщеннях консула влада держави перебування не буде здійснювати ніяких мір примусового характеру". Таке формулювання більш схоже на джентльменську угоду і не несе у собі ніяких заборон. Подібна угода не створює прямих юридичних зобов'язань для сторін і зв'язує їх лише морально.

Крім цих проблем конвенції регулюють питання придбання житлових приміщень для консульських посадових осіб. З цього приводу в них говориться, що держава, що представляється, має право від свого імені чи через будь-яку уповноважену нею фізичну чи юридичну особу відповідно до законів і правил держави перебування і за згодою цієї держави придбати у власність, одержувати у користування, орендувати чи вступати у володіння в будь-якій іншій формі:

а) резиденцією голови консульської установи, а також житловими приміщеннями для будь-якої консульської посадової особи, що не є громадянином держави перебування чи не має постійного місця проживання в цій державі;

б) земельною ділянкою, призначеною для будівництва житлових приміщень. Держава, що представляється, може також поліпшувати житлові приміщення чи земельні ділянкі.

Більш того, у конвенціях сказано, що ці статті і положення не слід тлумачити, як звільняючі акредитовану державу від відповідальності за недотримання законів і правил країни перебування.

Неоднозначно в конвенціях тлумачиться проблема привілеїв, якими наділені житлові приміщення. Так, відповідно до конвенцій Росії з Білорусією і Литвою від усіх державних, районних чи муніципальних податків і зборів звільняється (крім консульських приміщень) лише резиденція голови консульства (ст. 15). Тоді як Конвенція Росії з Польщею говорить про звільнення від усіх видів податків, зборів і пошлин житлових приміщень усіх консульських посадових осіб (ст. 17). Це ще раз підтверджує наявні розходження в іммунітетах і привілеях, наданих консульським посадовим особам різних країн.

Консульські конвенції, говорячи про імунітет від юрисдикції країни перебування, допускають і цілий ряд вилучень з іммунітетів. Імунітети не поширюються на наступні цивільні позови:

1), що випливають з пов'язаного з працівником консульської установи договору, по якому він не виступав прямо чи побічно як представник акредитуючої держави;