Гейне (Генріх Heine), Детальна інформація

h

h

h

ра, очевидно, готувалися прийняти такі міри, що Г. рахував розсудливим виїхати на час у Лондон. Після повернення відтіля він прожив трохи часу знову в Гамбурзі, де випустив, під загальним заголовком «Книги Пісень», повне зібрання написаних і надрукованих їм до того часу віршів. Унаслідок соромливих грошових обставин, а також бажаючи спробувати свої сили як політичного письменника , Г. прийняв пропозицію редагувати в Мюнхені газету «Politische Annalen» і переїхав туди наприкінці 1827 р. Редакторство його продовжувалося усього півроку, знайшовши непридатність його для такої справи, і він відправився подорожувати по Італії, після повернення відкіля в Берлін випустив у світло 3 т. «Пута. Карт.» («Подорож від Мюнхена до Генуї» і «Лузькі води»), що негайно ж було заборонено у Пруссії. У видах особистої безпеки Г. виїхав з Берліна, оселився на час у Гамбурзі, для поправлення здоров'я їздив у Гельголанд, і тут одержав звістку про липневу революцію 1830 р. Зіставлення надій, викликаних цією подією, із сучасною німецькою дійсністю послужило для нього приводом для випуску «Доповнення до Шляхових Картин» і дуже різкої статті «Кальдорт про Дворянство» і підсилило давнє бажання його переїхати в Париж. Сюди прибув він у травні 1831 р. і прийнявся за кореспонденції з Парижа в «Allgemeine Zeitung». Вони створили йому дуже дивне положення щодо різних політичних партій: позбавлений необхідних для щирого публіциста властивостей, він безупинно давав привід обвинувачувати його в хиткості політичних переконань. На настійну вимогу австрійської дипломатії, Котта припинив друкування корреспонд., але Г. видав усе колись надруковане, окремою книгою: «Французькі Справи», постачивши її такою різкою передмовою, що назавжди знищило для нього можливість повернення на батьківщину. За цим пішли роботи в іншому роді, що писалися по-французькому для паризьких журналів і потім переводилися автором на німецьку мову: «Романтична Школа», «До історії релігії і філософії в Німеччині», «Про Німеччину» і ін.; продуктивність же поетична убожіла і майже єдиним плодом її за цей період був збірник цинічно почуттєвих віршів: «Паризькі Жінки». Гоніння, що підсилилося, «Молодої Німеччини», що обрала своїми вождями Берні і Гейне, важко обрушилося на останнього у матеріальному і моральному відношенні . Нестаток, що він випробував, збільшився ще більше завдяки його зв'язку, а потім і шлюбу з Євгенією Світу (Матильда), жінкою дуже бестолковою; помітно погіршилося і здоров'я поета, з'явилися лиховісні нервові припадки. Під впливом цих обставин написані їм книга «Про Берн» — дуже непорядний у деяких відносинах памфлет; поема. «Атта Троль» (1842), що різко осміювала однобічні крайності тодішньої німецької політичної поезії; «Нові Вірші» (1844), відбиті вже похмурим песимізмом, і поема «Зимова Казка», у якій з нещадним, часто навіть з цинічною дотепністю затаврована суміш, що панувала тоді в Німеччині, середньовічного феодального порядку і «квасного» патріотизму. Зрозуміло, що вона була піддана строгій забороні у всіх містах Пруссії, причому начальству всіх прикордонних міст було запропоновано заарештувати автора, де б він ні з'явився. Жорстоким ударом для Г. з'явилося і те, що померлий дядько його Соломон заповідав йому всього 8 тис. фр., а єдиний спадкоємець старого, Карл, відмовився виплачувати, ту пенсію, що покійний словесно зобов'язався видавати поету в усі продовження його життя, а дружині його — у половинному розмірі після його смерті, але про це в заповіті не було згадано. Це зіткнення хоча і закінчилося тим, що Карл погодився виплачувати пенсію, одержавши від поета письмове зобов'язання за себе і своїх спадкоємців ніколи не випускати до друку жодної рядка, образливої для сімейства Г., відзначившись на здоров'ї поета, відкривши собою останній і страшний період його життя. Стара хвороба пішла уперед велетенськими кроками; у травні 1848 р., він, напівсліпий, напівкульгавий, востаннє вийшов з будинку на прогулянку, і з тих пір уже до самої смерті залишився прикутим до своєї «матрасної могилі», як називав він ті 12 матрасів, на яких лежав. Жахливі страждання, не заважали йому зберегти дивну міць духу, надзвичайну ясність і міцність мислення, що виразилася в декількох прозаїчних добутках («Боги у вигнанні», «Стихійні парфуми», «Визнання» і ін.), а головне — у віршах, що склали цикли «Романсеро», «Лазар» і «Останні вірші», що сам автор назвав «Жалобою, виходящою, як би з труни». Песимізм і розпач дійшли тут до останньої межі. До цього ж часу відноситься і закінчення його «Мемуарів», з яких була надрукована, після смерті вдови, тільки частина, незначна в кількісному і не особливо важлива в якісному відношенні. Оточений доглядом дружини, зігрітий, незадовго до смерті раптово вспихнула в ньому любов до Камілли Сельден, що він обезсмертив у декількох віршах під ім'ям «мушки», продовжуючи, разом з тим, випробувати нестерпні фізичні страждання, поет болісно доживав останні дни. Ще 13 лютого 1856 р. він писав (свої мемуари); 16-го, після обіду, сказав: «папір й олівець», але то були останні його слова, почалася болісна агонія, і 17 лютого Г. не стало. Він похований на Монмартрскому цвинтарі; над могилою дружина його поставила пам’ятник. на плиті якого вирізані всього два слова: «Henri Heine».



Список використонаї літератури :

Статья известного российского поэта и переводчика П. И. Вейнберга «Гейне» из «Энциклопедического словаря Брокгауза и Ефрона» (1890 –1907). Статья приведена с сохранением орфографии и пунктуации оригинала.

ГЕЙНЕ (Heine) Генріх (1797-1856), німецький поет і публіцист.