/  
 ДОКУМЕНТІВ 
20298
    КАТЕГОРІЙ 
30
Про проект  Рекламодавцям  Зворотній зв`язок  Контакт 

Культура і суспільство, Детальна інформація

Тема: Культура і суспільство
Тип документу: Реферат
Предмет: Культура
Автор: фелікс
Розмір: 0
Скачувань: 1333
Скачати "Реферат на тему Культура і суспільство"
Сторінки 1   2   3   4   5  
Грошам, не заперечуваним традицією й використовуваним як засіб торгівлі й посередник в обмінних операціях, не надавали великого символічного значення. Етична система традиційної культури відводила їм дуже скромне місце, вважаючи неприпустимим приділяти грошам надто багато уваги. Якщо ти маєш гроші, цс не вважалося чимось негожим, але й мірилом правильності життєвого шляху, його успішності вони аж ніяк не були.

Для сучасної культури гроші — це абстракція, посередник між людьми і речами, еквівалент, "міра всіх речей". Потреба сучасності в такого роду єдиній мірі була реалізована через надання грошам функції універсальної одиниці вимірювання для найрізнорідніших явищ із площини матеріального, соціального й навіть духовного існування людини. (Глибокий аналіз цієї проблеми дає, зокрема, Зіммель у "Філософії грошей".) Для появи в системі світобачення традиційної людини такої універсальної шкали, якою стала грошова одиниця, мали відбутися фундаментальні зміни в системі переживань та способів осмислення, на яких грунтований світ людини традиції. Перш ніж міг з'явитися такий загальний еквівалент, людина мала звільнити у своєму внутрішньому образно-смисловому просторі місце для його розміщення. Якщо говорити мовою соціально-психологічннх понять, мав минути етап відчуженості людини від матеріального світу, природи, іншої людини, від світу духовних сутностей, емпірично не спостережуваних, але цупко вмонтованих у структуру життєво значимих уявлень. Усе це мало дістати статус зовнішнього, окремішнього — або відокремленого — від людини, щоб стала принципово можливою операція заміщення, підміни грошовим еквівалентом. Заміщення передусім не в матеріальному, а в психологічному просторі. Для людини, зануреної у світ традиції, це неможливо. Все, що її оточує — це не просто речі.

Кожна культура — це той специфічний спосіб навіть не опису й осмислення, а насамперед переживання світу, на якому грунтовані всі наступні складові культурного універсуму. Центральним переживанням людини традиційної культури є інтегрованість, внутрішня спорідненість із навколишнім світом, із землею, речами, з домом, родом, духами, що населяють цю землю, цей дім. Відносини ці інтимні й глибокі, чіткої межі між людиною й таким довкіллям не існує, й, у певному сенсі, все є продовження самої людини.

Саме тут приховані корені принципово іншого розуміння власності, породжуваного такою культурною установкою. Консервативне, традиційне ставлення до власності грунтоване на тісному, інтимному зв'язку між річчю та її господарем, і навіть акт купівлі-продажу в полі традиційної культури — це аж ніяк не абсолютне переміщення власності від одного хазяїна до іншого. Зміна власника відбуваєтеся лишень у площині юридичного привласнення, але не в психологічному просторі інтимних внутрішніх зв'язків і відносин [3, с. 34]. Родовий маєток, навіть будучії проданим, не перестає бути родовим для старого господаря й купівля його вводить нового власника у фізичне, але не в символічне володіння.

Ще цікавішим, з нашої сучасної точки зору, є породжуване традиційним світосприйняттям ставлення до скарбів, золота, коштовностей. Традиція напрочуд далека від властивого нам ототожнення їх із грошима й узвичаєним сприйняттям їх як попередників грошової одиниці, котрі буцімто тільки з історичних і прагматичних причин вийшли з повсякденного обігу. Скарби, золото, коштовності були пов'язані з успіхом набагато більше, ніж гроші. Але співвідношення це було дуже специфічним і передбачало уявлення про містичного посередника між власником скарбу та його успіхом. Так, у норманів вважалося, що "у скарбі, яким володіє людина, зосереджені його успіх і щастя" [З]. Суттєво, що скарби тут не є засобом для досягнення успіху, не є носієм потенційної можливості щастя як еквівалент, що дає змогу стати власником багатьох речей, які звичайно асоціюють з уявленням про щастя. Це не засіб успіху, а самий концентрований, втілений успіх, що зв'язує власника з тією містичною силою, здатною вести його бажаним шляхом. (Згадаймо відомі казки про "чарівних помічників" — золоту рибку, сірого вовка, лампу Аладіна.) Ця сила, як і забезпечуваний нею успіх, залишатиметься з людиною доти, поки скарб, що принаджує та привертає її до власника, не опиниться в іншого хазяїна. От чому скарби найчастіше ховали так, що їх не міг би дістати й самий хазяїн — на дні моря або в болоті. Функціональне призначення їх зовсім не передбачало використання коштовностей як одиниці обміну, і функцію свою вони могли виконувати саме за протилежних обставин — максимального запобігання самої можливості, що вони потраплять до рук іншої людини. Безпосередній, інтимний зв'язок утворювався між людиною та належним їй скарбом, той ставав частиною її життя, її успіхом, долею, запорукою сили та невразливості.

Такого кшталту інтимність спостерігалася насамперед у ставленні людини до землі, що робило власника земельних угідь не стільки необмеженим хазяїном, як це передбачає римське право, скільки носієм відповідальності за належні йому наділи. Влада, володіння згідно з традиційним світосприйняттям — це обов'язок і відповідальність, відзначені особливою модальністю через нероздільність володаря і володіння. Земля й особистість хазяїна — речі взаємопов'язані й у багатьох розуміннях взаємозумовлені, аж до переживання тотожності землі й тіла її власника, сприйняття її як продовження цього тіла. Відторгнення землі трактувалося як мало не фізичне знищення її хазяїна [4]. Цей особливий зміст особистісно-ідентифікаційних практик надавав характерну для традиції забарвленість відносинам людини та її довкілля (як природного, так і соціального), внеможливлюючи характерну для пізніших часів суб'єкт-об'єктну дистанційованість.

Як зазначає Л.Іонін — дилема "бути чи мати" виникає вже за Нового часу. "У традиційному суспільстві, традиційній свідомості вона не виглядає дилемою — "бути" і "мати" значною мірою означають одне й те саме. Буття й володіння якщо не збігалися, то перебували в тісних відносинах, що виражалося в характерному для того часу збігові назви маєтку і прізвища хазяїна" [2, с. 36].

Фундаментальною підставою для формування картини світу традиційної людини є виокремлення двох нерівних складових в інтегральному уявленні про простір людського існування. У будь-якій моделі традиційного світобачення спостерігається принциповий поділ на профанну й сакральну сфери, нри незмірне вищому статусові останньої. Справжнє, істинне життя співвідноситься зі сферою сакрального, тоді як профанне життя, що забезпечує тілесне існування, сприймається як необхідне, але не варте особливої уваги. Профанне життя є лише засобом, а не ціллю, і має бути таким, щоб сприяти досягненню того, що й становить сутність традиційного уявлення про успіх, — спасіння душі, істинного спасіння, життя вічного. Православна й католицька традиції, наприклад, виходили з того, що спасіння гідний той, хто виявляє ревність у відправі таїнств та обрядів, додержанні постів, хто вершить добрі справи, відвідує храм і щедрий у пожертвуваннях. Світське життя та його перебіг дуже віддаленим чином стосувалися життя сакрального й тому не могли істотно вплинути на успішність життєвого шляху людини.

Особливий зміст у системі традиційної культури мають свято й усе, що з ним пов'язане. Свято для людини традиції — це єднання зі світом сакрального, і характер його здійснення, міра успішності святкового дійства безпосередньо увідиовідню-валися прогнозам щодо успішності подальшого життя і винуватців святкування, і його учасників. Сліди подібних уявлень простежуються і в нашому ставленні до свята, яке ще за радянських часів чітко фіксувала культура анекдоту, яка була, мабуть, найадекватнішою й найбільш вільною як на той час системою соціального самоопису. Анекдоти, що побутували тоді, вказували на дивний для іноземних гостей парадокс радянського життя — у магазинах нічого немає, проте на святкових столах з'являється геть усе. Звичай приберігати усе найкраще для свята має дуже давні корені й пов'язаний саме з уявленням про невід'ємність святкового, сакрального від життєвого успіху. І йдеться тут менш за все про демонстративність, хоча таке тлумачення першою чергою напрошується за умов втрати старих смислів. Прагнення до найкращої облаштованості свята було продиктоване насамперед розумінням його як акту єднання з вищою силою, що обіцяє — у разі вдалого святкування, застілля, ігор, ритуалів, змагань — заступництво цієї сили і сприятливий вплив на подальший плин життя. Не здійснений, не відправлений святковий ритуал міг означати розрив із сакральними силами, а отже — припинення істинного буття.

Соціологія такого світосприйняття в нашому суспільстві локалізує його в соціальному просторі ближче до села як з огляду на місце проживання, так і щодо соціалізаційних ознак (причому з дедалі більшою виразністю із зростанням вікових показників). Практичну тривкість та дієвість традиційного світосприйняття ми могли спостерігати — ще до недавніх пір досить часто — на феномені "дідусів" та "бабусь", котрих повивозили з села до міста їхні раціонально, в сучасному розумінні, налаштовані діти. Те, що в уявленнях уже урбанізованого покоління було "городом", "земельною ділянкою", для старих становило частину тіла й душі. Хоча статистика захворювань і смертності в цій категорії міських жителів у зіставленні з контрольною групою ровесників, що залишилися в селах, точно невідома, художня література до цього феномена зверталася неодноразово (пригадаємо, наприклад, "Прощание с Матерой" Распутіна). Зважаючи на такі особливості ментальності традиційної людини, неважко завбачити зростання захворюваності й утрату волі до життя в тих, хто вимушено або ж добровільно відірвався від своєї землі.

Самий акт переселення як такого і розриву з рідними місцями, рідною хатою у традиційному мисленні ототожнювався зі смертю й новим народженням, потребував особливого ритуального оформлення, як і будь-яка ініціація. Тут історія надає нам найяскравіший фактичний матеріал, пов'язаний із долями жителів чорнобильської зони, насильницьким виселенням їх і несанкціонованим, але наполегливим і масовим поверненням на свої забруднені радіацією, та все ж таки рідні землі. З жодної раціональної точки зору, що не враховує світ смислів та уявлень сільського жителя, неможливо пояснити той результат, про який повідомляє 10.Са-єнко — індекс соціального самопочуття (розрахований за методикою Є.Головахи й Н.Паніної) для "самоселів" виявляється вище, ніж для їхніх земляків, котрі виїхали у чистіші зони, й навіть тих, хто постійно проживає у незабруднених районах [5]. Своя земля, хоча й забруднена, не може бути відчужена без того, щоб це не завдало непоправної психологічної травми хазяїнові. Те, що з погляду сучасного способу мислення може сприйматися як недоречна, з огляду на загрозу для життя та здоров'я, ностальгічно-патріотична поезія, в аналізованому культурному контексті є суто прагматика — надто важливим для психічного та фізичного здоров'я людини є контакт зі своєю землею, домом, могилами предків.

Наголос у системі уявлень про успіх на індивідуальній чи колективній складовій є теж культурно зумовленим і дуже істотним моментом. Можна з упевненістю стверджувати, що поділ між традиційним і сучасним розумінням успіху лежить саме в царині домінування індивідуального або колективного первня. Для традиційного мислення родовий, колективний успіх незрівнянно вагоміший за успіх індивідуальний. Останній просто розчинявся в першому, оскільки рід, родина були основними соціальними одиницями й основними поняттями.

Підтверджуючи думку, можна навести цікавий приклад. У своїй славнозвісній книжці "Протестантська етика і дух капіталізму" Макс Вебер наводить велику цитату з Бенджаміна Франкліна, де той, звертаючись до молоді, закликає заробляти гроші, заощаджувати їх та примножувати, оскільки в цьому полягає головна чеснота американця. Гроші — основа поваги й самоповаги та головна міра успіху в реорганізованому за таким принципом світові. Невипадково сакралізація Америка — це протестантська етика. Уявімо якби сприйняв ці слова, скажімо французький дворянин XVII ст.? Тому важливо відзначити, що рівень культури певної епохи — це рівень освіченості та культурності взагалі певної особистості, яка живе в цю епоху.

Звернувшися до наших українських реалій і повертаючись до тих емпіричних спостережень, про які йшлося на початку, можна констатувати, що ми зараз перебуваємо під дією подібних культурних впливів, і це закономірно в ситуації нехай невивірених і незбалансованих, але все ж таки спроб перевести економіку па капіталістичні форми відносин. Плюсові й мінусові моменти такого культурного наступу зараз передчасно оцінювати, але, скажімо, Рільке свого часу дуже болісно реагував на такого роду культурну експансію, що захлеснула Європу. "Ще для наших дідів був "дім", була "криниця", знайома вежа, ба й навіть власний одяг. Все це було безмежно більшим, безмежно ближчим. Майже кожна річ була тим джерелом, із якого черпалося щось людське, де зберігалося як у сховищі дещо людське. І от з Америки до нас надходять байдужі, порожні речі, речі-примари, сурогати життя...". Напевно, тут виражене переживання зустрічі традиції із модерном, те, з чим стикаємося зараз і ми.

Наприкінці своєї книги Вебер не міг не порушити питання про майбутнє культури, просякнутої духом капіталізму, про те, що ж має посісти спорожніле місце аскези, або інакше кажучи — зниклої сакральності в моделі світу. "Чи з'являться в результаті цієї грандіозної еволюції нові пророки, чи станеться відродження з новою силою старих ідеалів... Тоді стосовно останніх людей цієї культури будуть справедливі слова: "Бездушні фахівці, безсердечні сластолюбці — ці нікчеми уявили собі, ніби вони досягли ще незнаного ніким ступеня людського розвитку". Сумніви щодо слушності для людства такого еволюційного розвитку останнім часом лунають дедалі гучніше серед прихильників альтернативної модерну культурної течії, що дістала назву постмодерну.

Таким чином, традиційність (іншими словами — культурність) це те на що спирається людина не тільки у своїй соціальній діяльності, але й у повсякденному житті. У попередніх розділах було показано, яку важливу роль відіграє культура в соціалізації особистості, а зараз стає зрозумілим і той факт, що саме культурна традиція є чинником соціалізації, тобто, генеза культури — це генеза, перш за все внутрішнього світу людини, це рівень культури людини.

ВИСНОВКИ

1. Поняття культури — одне з найважливіших у соціології. Культура визначає, як саме живуть члени суспільства або груп, що складають суспільство. Вона включає в себе мистецтво, літературу та живопис, але її обрії набагато ширші. Іншими складниками культури є, наприклад, те, як люди вдягаються, їхні звичаї, те, як вони організовують свою працю, які релігійні церемонії здійснюють.

2. Культура складає велику частку того, що робить нас людьми. Проте як людські створіння ми маємо також спільну біологічну «спадщину». Людський рід з'явився внаслідок тривалого процесу біологічної еволюції. Люди як живі істоти належать до груп вищих ссавців, до приматів, із якими вони мають чимало спільних фізіологічних характеристик.

Люди не наділені інстинктами в сприйнятті складних моделей незнаної поведінки. Набір простих рефлексів у поєднанні з низкою органічних потреб — ось природжені характеристики людського індивіда.

Форми поведінки, що можуть бути виявлені в усіх або практично в усіх культурах, називаються культурними універсаліями. Мова, заборона інцесту, інституція шлюбу, родина, релігія і власність — головні типи культурних універсалій, але з огляду змісту цих загальних категорій в різних суспільствах існує чимало варіацій у цінностях та моделях поведінки.

Ми засвоюємо характеристики своєї культури через процес соціалізації. Соціалізація — це процес, у якому, через контакт із іншими людьми, безпорадне немовля поступово перетворюється на здатне усвідомлювати себе й наділене знаннями людське створіння, обізнане з особливостями даної культури.

Праці Зіґмунда Фройда побудовані на припущенні, що мала дитина перетворюється на самостійне створіння лише тоді, коли вона навчається зрівноважувати вимоги середовища з наполегливими жаданнями, що виникають несвідомо. Наша спроможність самоусвідомлюватися побудована на болючому приборканні несвідомих спонук.

Згідно з поглядами Дж. Г. Міда, дитина досягає розуміння того, що вона є окремою дійовою особою, спостерігаючи, як інші поводяться з нею певним чином у певний спосіб. На пізнішому етапі, беручи участь у організованих іграх, вивчаючи правила гри, дитина починає розуміти «узагальненого іншого», тобто засвоює загальні цінності та культурні стандарти.

Культурна спадщина це фундамент не тільки народу, але й в більшій мірі, власне, людей які соціалізувалися в даному етносі. Культура індивідуальності визначає подальшу долю її носія, власне вона є невіддільною від людини та призначена для культурного репродукування людини та людиною. Саме ця органічна єдність культури та свідомості людини дає змогу говорити про соціально значущу особистість.

Література

1. ИонинЛ.Г. Оспования социокультурного анализа. — М., 1995.

2. Иомт Л.Г. Консервативная геополитика й прогрессивная глобалистика // Социологические исследованпя. — 1998. — № 10.

3. ГуревичАЯ. Категории средневековой культуры. —М., 1972. — С. 198.

4. Ма-ихейм К. Диагноз нашего времени. — М., 1993. — С. 608.

Сторінки 1   2   3   4   5  
Коментарі до даного документу
Додати коментар