Легенди і повір`я українського народу, Детальна інформація

Легенди та повір’я – споріднені жанри народної прози, які відрізняються від казок насамперед посиланням на вірогідність зображуваного. Основу легенди і повір’я становить вигадка і фантазія. На відміну від казкової фантастики у легендарну вигадку та фантастику вірили як у можливу. Фантастика і вимисел легенди були тими чинниками, за допомогою яких неясне ставало зрозумілим, неможливе – досяжним. Із поглибленням знань про навколишню природу, з проникненням науки в усі сфери суспільного життя грунт, який живив вірування легенди, зникає. Це не означає, що легенди зникають цілком із нашого життя. Ми захоплюємось грою фантазії наших предків, легенди яких зафіксовані в численних фольклорних збірниках, трансформовані в художній літературі, різних видах мистецтв, викликають у нас естетичні переживання, сприймаються як художня цінність. Продовжують створюватися нові легенди, оскільки людину на даному етапі розвитку науки оточує ще немало дивовижного, непоясненого ще наукою, недостатньо аргументованого. Візьмемо хоча б численні розповіді про літаючі тарілки, про різні випадки, пояснити які часом просто важко.

Легенди сягають найдавнішої доби людської історії, власне, вони виникли і вдосконалювалися разом з мовою. Протягом тисячоліть легенди і повір’я у складі всієї жанрової системи фольклору були чи не єдиним засобом узагальнення і передачі наступним поколінням життєвих, історичних географічних та інших знань. Поява писемності дала можливість зафіксувати значну частину текстів цього жанру. І таким чином легенди дійшли до нас. Ці зафіксовані на письмі народні легенди складають початок історичного літопису кожного народу. Згадати хоча б Геродотову "Історію", початкові розділи "Повісті минулих літ".

Слово "легенда" – книжне. У давнину легендами називали писемні твори з релігійними сюжетами або книги про життя святих. Книги ці призначалися для обов'язкового прочитання ченцями, служителями культу. Легендами називали ще написи на монетах, фортечних брамах, географічних картах, малюнках. Переписувачі житій святих вносили в канонічні тексти свої зміни, використовуючи при цьому елементи усної оповідної традиції. Так виникла апокрифічна література, твори якої разом з багатьма сюжетами церковних-книг почали проникати в народний побут, змішуючись тут з усними легендами та переказами язичницької міфології.

В залежності від походження предмета зображення легенди поділяються на міфологічні (з перевагою персонажів християнської чи язичницької міфології), апокрифічні, антропоморфічні, історико-географічні, соціально-утопічні, соціально-побутові, топонімічні. Легенди, в яких основою є сюжети й персонажі християнської міфології, проникли в народний побут завдяки запровадженню культових книг. Побудовані на давній усній традиції, сюжети й мотиви цих книг у побуті змішувалися з місцевою оповідною традицією з язичницькою міфологією, набуваючи місцевого стильового забарвлення, трактування в стилі народної етики і естетики. До фонду легенд кожного слов'янського народу потрапило чимало міжнародних мотивів та сюжетів, пристосованих до місцевої оповідної традиції. Щодо історико-героїчних, топонімічних, соціально-побутових легенд, вони становлять собою суто національне утворення, хоча й до їх тканини могли потрапляти окремі мандрівні мотиви. Наприклад, легенди про народних героїв Максима Залізняка, Устима Кармалюка, Олексу Довбуша та ін., у яких немало мандрівних мотивів, зокрема, про чудесне народження героїв, про спосіб одержання надзвичайної сили, чарівної зброї, про їхню смерть.

На відміну від казок, легенди та повір’я в меншій мірі зберігають стабільність форми, характерні зачини й закінчення, закономірності розгортання сюжету. Рівень їх художньої довершеності великою мірою належить від розвитку місцевої традиції, від майстерності оповідача, від його життєвого та художнього досвіду.

Знедолений, безправний, покривджений соціально і національне народ хоч в уяві наділяв своїх героїв такими якостями, до яких прагнув гам Реальна постать учорашнього селянина, вівчара хлібороба - людини загалом звичайної, що стала на шлях нерівної боротьби за соціальну й національну справедливість, за певних обставин стає постаттю легендарною.

Легенди становлять початок подальшого розвиті к\ художньої літератури, інших мистецтв. Можна стверджувати, що нема письменника, який би не звертався до народних легенд за образами, за стилем відображення життя, за характерним світобаченням творців і носіїв цього жанру народної творчості.

Наприклад, в усіх народів світу існує повір'я, що той хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку

та пристановища, бо він загублений для свого народу.

V

X

|

‚

^

`

\x9007\x08EE

Cдяться діти, що стають вовкулаками.

Вовкулака – це завжди понурий, завжди чимось незадоволений чоловік; в день святого Юрія він перекидається вовком, бігає разом з іншими звірами по лісі і має лише опасок на своїй довгій кудлатій шиї; а в день зимового Миколи він знову перекидається чоловіком. Вовкулака, бувши в людській постаті, де церкви не ходить, з людьми не вітається і звичаїв людських не знає.

Усна народна творчість також може служити класичним прикладом єдності між усіма українськими землями. Ця спільність мови та звичаїв завжди була тими вузлами, які зв'язували наш народ, коли він був штучно поділений державними кордонами. Не випадково в Україні існує повір'я, що духи всіх дітей — живих і мертвих, забутих і без вісти пропалих — на Святий Вечір злітаються до своїх матерів на таємну вечерю, і ніякі віддалі, кордони, кам'яні мури і залізні брами цьому перешкодити не можуть.

Легенди та повір’я – це зразки історичної пам'яті народу – зафіксовані уже в перших писемних пам'ятках, літописах, історичних хроніках. Автори цих писемних джерел повністю спираються на усну творчість, зараховуючи численні легенди та повір’я до вірогідних історичних свідчень. Так, завдяки "Повісті минулих літ" до нашого часу дійшли давньоруські легенди та повір’я про заснування Києва, про боротьбу з войовничими сусідами (печенігами та хозарами), про найдавніших київських князів, про походження окремих давньоруських міст, про окремих героїв ч народу. Ці твори засвідчують не лише високий рівень художнього мислення їх творців і носіїв, а й прояви політичного осмислення важливих моментів суспільного життя.

У важкі часи протидії стихіям природи й боротьби з іноземними загарбниками народ підносить у своїй творчості такі риси як сила, кмітливість, хоробрість. Не лише в казках, а у легендах та переказах діють богатирі, велетні, витязі, лицарі – характерними Всі вони або з роду велетнів, що доброзичливо ставляться до простих трудівників, захищають їх інтереси, або ж із середовища народу-трудівника, подібно до Кожум'яки, Головатого та Пинті. Велетні, богатирі, герої надзвичайної фізичної сили створені фольклорними традиціями на певній стадії їх розвитку всіх без винятку народів. У тій чи іншій модифікації, характерних виявах вони збереглися в живій усній традиції до нашого часу. Власне, процес народного героя, процес ідеалізації конкретної історичної постаті неодмінно передбачає наділення його винятковою фізичною силою. Герої-богатирі ведуть боротьбу з ворогами наділеними також фізичною силою, однак далекими від краси: із зміями, одноокими страхіттями, песиголовцями, людоїдами Наприклад, золотоординські ватаги очолює людожер Буняка у якого все не таке, як у людей: величезна голова, повіки такі важкі, що їх слуги піднімають вилами, а печінка звисає, оголена, за спиною.

Народні герої, наділені незвичайною фізичною силою, витязі, лицарі-воїни очолюють народну боротьбу пізнішого періоду, часів турецько-татарських нападів на Україну, польсько-шляхетської експансії на землі Вітчизни. Йдеться про запорожців, гайдамаків та опришків. У найдавнішому циклі легенд та притч про запорожців та народних месників ще відчувається відгомін богатирського епосу, який змальовував своїх героїв велетенського зросту, надзвичайної фізичної сили, невтомних у бою. Запорожці, як і гайдамаки та опришки, володіють чарами, якими користуються при явній перевазі ворожих сил, вони мають чарівну зброю, дзеркала, в які бачать за тисячу верств, уміють відкривати будь-які замки, долати будь-які перешкоди, розмовляють багатьма (частіше – двадцятьма) мовами та ін. Наділяючи своїх героїв-захисників Вітчизни, борців за соціальну справедливість надприродними якостями, люди цим самим виявляють своє ставлення до них, до історії загалом. Уславлюючи своїх героїв, народ таким чином висловлює свою одвічну мрію про соціальну справедливість, про перемогу добра над злом, правди над кривдою.

Зафіксовані у численних фольклорних збірниках, трансформовані в художній практиці письменників, художників, кіномитців, народні легенди та повір’я продовжують своє життя. Як витвір художнього генія українського та всіх східнослов'янських народів, увібравши чимало елементів з культур сусідніх та більш віддалених географічне та історично народів, легенди та повір’я по праву посідають почесне місце у вселюдській скарбниці духовної культури.

PAGE

PAGE 3

DATE \@ "dd.MM.yyyy" 23.05.2004

Реферат

учениці 6-г класу

середньої школи № 180