Зміна політичної ситуації в Україні після перемоги Жовтневого збройного повстання 1917р. у Петрограді. ІІІ і ІV Універсали Центральної Ради, Детальна інформація



\x00AA

E

Pльникове. 26 грудня 1917р. влада УЦР у Катеринославі впала. До кінця грудня з Донбасу були витіснені каледінці. У другій декаді січня 1918 р. радянська влада була встановлена в Миколаєві, Одесі, Херсоні.

Узгодженими ударами з півночі і сходу більшовики розгорнули наступ на Київ. Використовуючи перевагу в чисельності й озброєнні, діючи рішуче й жорстоко, загони Муравйова швидко просувалися до столиці. Становище УЦР ставало критичним. Ні проголошення незалежності УНР (IV Універсал, 9 (22) січня 1918 р.), ні зміни у складі Генерального Секретаріату вже не могли її порятувати. В умовах деморалізованості, дезорганізованості регулярних частин УНР символом національної честі став подвиг кіькох сот київських студентів і гімназистів на чолі з сотником Мельченком, які 16 (29) січня неподалік станції Крути вступили у нерівний бій з переважаючими силами ворога й по-геройському загинули за українську ідею.

16 січня 1918 р. в столиці розпочався збройний виступ окремих частин міського гарнізону і робітників заводу "Арсенал", спрямований проти УЦР. 22 січня війська УНР під командуванням С.Петлюри та Є.Коновальця придушили повстання в Києві. Однак це вже не мало стратегічного значення.

Наступ більшовицьких військ продовжувався. 25 січня члени Малої Ради й Ради Народних Міністрів (таку назву дістав Генеральний Секретаріат після проголошення III Універсалу) залишили Київ, перебравшись спочатку до Житомира, а потім - до Сарн. Тепер врятувати УЦР від остаточного більшовицького розгрому могла лише допомога країн Четверного Союзу. 26 січня 1918 р. радянські війська ввійшли у Київ.

Причинами поразки військ УЦР слід вважати: ослаблення соціальної бази УЦР (повільність, нерішучість у здійсненні соціально-економічних перетворень відштовхнули селянство, в той час як більшість робітників підтримувала більшовиків); відсутність належної уваги до воєнної політики, збройного захисту державності, що виявилося у відсутності регулярної і централізованої армії; високий ступінь організованості та боєздатності більшовицьких військ, успішна тактика боротьби за владу; уміла соціальна демагогія Рад.

IV Універсал Центральної Ради та його історичне значення

Надзвичайних труднощів на початку століття зазнав український народ при спробі створення власної держави. Узгоджені дії російських радянських військ та місцевих більшовиків поставили національно-демократичну революцію перед загрозою поразки. Ситуацію ускладнювало існування на території УНР двох урядів, які однаково наполегливо заявляли про те, що вони українські та робітничо-селянські. Поряд з війною декретів між ними продовжувалась силова боротьба. Ініціатива при спробах роззброїти противника у військових операціях належала харківському уряду, і тому контрольована ним територія розширювалась. Коли війська Антонова-Овсієнка, який очолював наступ, наближались до міст, більшовицькі осередки на промислових підприємствах активізовувалися і нерідко, використовуючи червоногвардійські загони, піднімали збройні повстання.

Хоча тривалий час у середовищі української інтелігенції переважали автономістсько-федералістські погляди, надії на російську демократію, ситуація, що склалася, змусила керівництво Центральної Ради позбутися ілюзій щодо перетворення Росії на демократичну федеративну республіку. Байдужість багатьох до долі української державності, яка проявлялась під час наступу російських радянських військ, свідчила про слабкість національного руху і неспроможність керівництва повести за собою мільйонні маси населення. Більшовики Росії під федералістськими гаслами намагались здійснити свої імперські наміри. Ця істина поступово ставала очевидною дедалі більшому колу українських політиків. Формальне відокремлення від режиму більшовицької диктатури вставало першорядним завданням. До цього додавалась необхідність проводити самостійні мирні переговори з Німеччиною та її союзниками.

Зважаючи на ці обставини, а особливо на наступ більшовицьких військ на Київ, закритим засіданням Малої Ради, яке почалося 9 (22) січня 1918 р., було затверджено IV Універсал. Його текст було розроблено на основі проектів М.Грушевського, В.Винниченка, М.Шаповала.

У ніч на 12 (25) січня М.Грушевський оголосив IV Універсал. У ньому говорилося: "Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу. Зо всіма сусідніми державами, як то: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною та іншими ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя Самостійної Української Республіки". Проголошувалось також, що влада в Україні належатиме тільки її народові, від імені якого виступатимуть Українські Установчі Збори. До їх зібрання мала правити Українська Центральна Рада та її виконавчий орган, який отримав назву Рада Народних Міністрів.

Одним з найголовніших завдань, які потребували вирішення в найближчий час і знайшли своє відображення в Універсалі, було укладення миру з Німеччиною та її союзниками. Для цього в Брест була відправлена мирна делегація.

В день проголошення IV Універсалу Центральна Рада прийняла Закон про національно-територіальну автономію. Право на автономію автоматично визнавалося за трьома найбільшими національними групами - росіянами, євреями і поляками. Білоруси, німці, чехи, молдавани, татари, греки і болгари могли одержати це право за умови, якщо їхні петиції у цій справі зберуть щонайменше 10 тис. голосів.

Мир із Центральними державами і організація з їхньою допомогою оборони України стали реальним порятунком у ході війни з більшовиками. Лише проголошення незалежності, могло вивести країну на шлях самостійної міжнародної політики. Цій меті служив IV Універсал Центральної Ради.

Прийняття Універсалу стало визначною подією в житті українського народу. Тривалий шлях боротьби завершився логічним результатом: проголошенням незалежності. Хоча в той час не вдалося відстояти самостійну українську державу і добра нагода відродження і закріплення своєї державності зазнала краху, але ідея самостійної соборної України жила в умах кращих представників українського народу, надихала їх на боротьбу за незалежну Україну. Саме в цьому полягає головне історичне значення IV Універсалу Центральної Ради.

Берестейський мирний договір УНР з державами німецько-австрійського блоку.

Питання виходу з війни було одним з головних на початику української революції. Для лідерів національно-визвольного руху підписання миру означало підтримку народу, а зволікання - втрату популярності.

Ініціатива у проведенні мирних переговорів належала більшовикам, які на 2-му Всеросійському з'їзді Рад проголосили Декрет про мир. Раднарком звернувся до всіх воюючих сторін з пропозицією розпочати мирні переговори. На Декрет про мир відгукнулись лише Німеччина та її союзники. Переговори розпочались у Брест-Литовську. Перемир'я було укладено 2(15) грудня 1917 р.

Керівники Центральної Ради, не бажаючи бути заручниками російсько-німецької змови, вирішили втрутитись у переговорний процес. У Бресті відбулася неофіційна зустріч української делегації з представниками Німеччини та Австро-Угорщини. 11 (24) грудня Генеральний Секретаріат звернувся з нотою до всіх воюючих і нейтральних країн. У ній говорилось, що УНР до утворення федеративного російського уряду буде здійснювати міжнародні відносини самостійно. Вказуючи на те, що влада Раднаркому не поширюється на Україну, Генеральний Секретаріат заявляв, що угода, яку хоче укласти Росія зі своїми противниками, буде чинною в Україні лише тоді, коли її ухвалить і підпише уряд УНР. У відповідь делегація УНР була запрошена до участі у переговорах. Напередодні від'їзду делегації, яку очолив Всеволод Толубович (згодом О.Севрюк), її докладно інструктував М.Грушевський.

Делегація повинна була домагатися включення до складу УНР Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини, Підляшшя, а у разі відмови - утворення з цих земель у складі Австро-Угорщини окремого коронного краю з широкими правами автономії.

Переговори розпочались 28 грудня 1917р. (10 січня 1918р.). Російську делегацію очолював Л.Троцький, який змушений був визнати українську делегацію. Наприкінці січня у переговорах було оголошено перерву. Раднарком вирішив скористатися цією перервою для встановлення контролю над Україною. До складу російської делегації було включено представників радянської "УНР". Але повноважність цієї делегації не була визнана представниками Четверного союзу. До того ж, виконуючий обов'язки голови делегації УНР О.Севрюк ознайомив делегації з текстом IV Універсалу УЦР і зажадав визнання УНР незалежною державою.

9 лютого 1918 р. договір УНР із Центральними державами було укладено. За договором, УНР зобов'язалася поставити до Німеччини та Австро-Угорщини 60 млн. пудів хліба, 2750 тис. пудів м'яса, 400 млн. яєць та іншої сільгосппродукції і сировини. Делегації Німеччини та Австро-Угорщини погодились на приєднання до УНР Холмщини та Підляшшя і утворення на західноукраїнських землях окремого коронного краю.

Після підписання миру делегація УНР оголосила, що УЦР перебуває у важкому становищі і вимагає негайної допомоги.

У лютому війська Четверного союзу перейшли у наступ. На Україні попереду їх просувались українські частини. 3 березня 1918р. РСФРР підписала у Брест-Литовському мир з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною. Росія зобов'язувалась визнати право українського народу на самовизначення, законність влади Центральної Ради на території України, мирний договір держав австро-німецького блоку з УНР, укласти з нею мир, вивести з її території формування Червоної гвардії припинити будь-яку агітацію і пропаганду проти уряду і громадських установ УНР.

У цій ситуації керівництво радянської "УНР" опинилось у скрутному становищі. У своєму розпорядженні Народний Секретаріат мав близько 25 тис. червоноармійців. Для оборони Києва було зібрано ледь 3 тис. чол. Чинити опір 450-тисячній німецько-австрійській армії було недоцільно.

1 березня 1918 р. радянські війська залишили Київ. 7 березня сюди повернулась УЦР. Протягом березня-квітня радянські війська були витіснені з України. Але це ще не значило, що повернення Центральної Ради з німецькими військами 2 березня всі палко вітали.

Її політика викликала розчарування майже в усіх верствах населення України. Неукраїнці засуджували розрив зв'язків між Україною та Росією, незаможні селяни не отримали очікуваної землі, у заможних селян і великих землевласників націоналізація їхніх володінь викликала лють, а всі разом засуджували Центральну Раду за введення в країну жорстоких німців. Зі свого ж боку німці теж втрачали терпець до молодих і мало спроможних політиків, які переважали в Центральній Раді. Вони швидко пересвідчилися, що вона не мала практично ніякого адміністративного апарату для збору тих мільйонів тонн продуктів, що їх так відчайдушне потребували голодні німецькі та австрійські міста. Безперервні кризи, сутички й дебати між соціалістичними партіями у Центральній Раді переконали німців у тому, що «молоді українські утопісти» неспроможні правити. Тому 28 квітня, якраз коли Центральна Рада складала конституцію Української держави, до зали ввійшов німецький загін і розпустив збори. Наступного дня Центральна Рада впала - без усякої спроби захищатися.

Висновки