Суть політичної концепції В.Липинського, Детальна інформація

“Листи до братів-хліборобів” є найважливішою працею у творчості В’ячеслава Липинського. Центральною темою цього твору, як і всієї творчості Липинського, є побудова української самостійної держави і організація її суспільства. Автор трактує державу як перманентну і абсолютну вартість та найвищу форму організації суспільства у розвинених народів, у тому числі й українського. Зазначаючи у вступному слові, що дух його книги – це “державництво і патріотизм”, Липинський наголошує, що українська держава повинна бути національною, оскільки держава, особливо національна відіграє вирішальну роль в організації, управлінні та обороні суспільства. На підставі такої тези, він приходить до висновку, що без держави немає нації, є лише народ в етнічному сенсі.

В “Листах до братів-хліборобів” Липинський обгрунтовує концепцію української монархічної держави на базі дідичного гетьманату, спираючись на ідеологію українського консерватизму.

Майбутня українська держава, за Липинським, це – незалежна монархія дідичного ( спадкового ) характеру з обов’язковою передачею успадкованої гетьманської влади. Гетьман уособлює державу і є своєрідним “національним прапором”, найвищим символои держави. Гетьманська влада спирається на традиції, започатковані ще Б.Хмельницьким. Навколо гетьмана об’єднується уся Україна, і його існування дає можливість співпрацювати в ім’я добробуту держави різним політичним угрупованням. “При монархії, - зазначає вчений, - найвище місце репрезентації держави зайняте раз і назавжди гетьманом. Ніхто з монархістів не може претендувати на це найвище місце. Тому кожен скеровує свою увагу... щоб вище місце здобути своїм найкращим виконуванням покладених на нього обов’язків”.

Без гетьманату, здатного примирити конфліктуючі політичні угруповання, кожне з яких вважає, що його позиція єдино правильна, вони “будуть боротися за владу і паплюжити одне доного, як це завжди бувало”. Отже, керувати має національна аристократія, під якою вчений розуміє найкращих людей нації без огляд на їхнє положення і стан ( це можуть бути представники робітництва, селянства, шляхти, інтелігенції і т.д. ) “Найкращих на підставі факту, що вони стоять на чолі організаційних ( політичних, культурних, економічних ) установ нації, що їм належить влада, і що нема серед кандидуючих до влади інших активних груп нації – такої, яка була б від них краща та сильніша і тому могла сю кандидуючу аристократію усунути. Се активно-правляча й організуюча меншість в нації”.

У середовищі аристократії можливі і навіть потрібні групування, різні думки, ідеї, передача влади з одних рук в інші – у цьому запорука прогресу держави, але над усім тим має возвеличуватись і бути недоторканою влада дідичного гетьмана.

Отже, основним пунктом українського державного будівництва Липинський вважав встановлення правової монархії у традиційній формі гетьманату. Така форма державного будівництва, на думку вченог, докорінно різниться від московської, яка спирається на нічим необмежену владу монарха і терор, а також від польської, де король завжди був підвласний шляхті. Така організація державної влади ніколи не дасть можливості першому-ліпшому народному отаманові, як це завжди було в українській історії, звести нанівець всі еволюційні і революційні творення українського народу.

“Для того, щоб зорганізувати державу, нація мусить виділити із себе найкращих, найздібніших організаторів”. Як же знайти цих організаторів? Відповідаючи на це питання, Липинський критикує демократично-народну систему, бо найкращих організаторів знайти і притягти їх до державної праці не може навіть найкраща виборна влада, бо вона перш за все рахується не з талантом людини, а з її партійним цензом.

Тільки той, хто стоїть понад всякими виборами й понад всякими партіями – той хто зацікавлений у зрості, в скріплення, а не використовуванні держави, - хто несе за цю державу не часову, а постійну аж до смерті і навіть по смерті перед своїми нащадками відповідальність – тільки Господар Монарх захоче й зможе тих найкращих організаторів знайти, поставити їх до державного діла, а негодящих – від роботи усунути.

Авторитет, влада і відповідальність у народа внизу, а свобода і безвідповідальність зверху – це державний принцип Народної Республіки. Навпаки у Липинського: свобода внизу, а авторитет, влада і відповідальність зверху – це державний принцип Трудової Монархії.

“Вся влада Великому Господарю-Монарху української землі – вся свобода українському народові! Діло Монарха зорганізувати армію й державну адміністрацію; діло Народу уладнати найкраще своє життя й свою працю в селах і містах, у полях і фабриках”. Саме під таким гаслом В’ячеслав Липинський пропонує будувати Українську Державу.

“Українська Монархія – це скрізь нова монархія, не феодальна, а трудова”.

Трудова монархія – це така монархія, що забезпечить сталим і сильним державним апаратом, вирваним з рук політичних спекулянтів, повну волю продукції і праці. Така монархія, що не дасть можливості буржуазії оборонятись від тяжкого обов’язку організаторів праці й “захищати своє паразитарне існування при допомозі підкуплених народних трибунів”. Така монархія, що врятує пролетаріат від думки, що захоплення політичної влади звільнить його від обов’язку праці. Це така монархія, яка у власному егоїстичному інтересі Голови Держави й Нації буде захищати тих, хто для збільшення продукції держави й нації потрібний: всіх робітників і продуцентів, а не експлуататорів політики й керовників виборчих машин. Монархія, що віджене від пролетаріату купу агентів, що масу народу провокують на грабунок буржуазії, у них же награбоване золото скуповує і перепродує іншій буржуазії.

ae

класократія з правовою – “законом обмеженою і законом обмежуючою” – монархією.

Вчений вважає, що лише третя із зазначених форм організації суспільного життя є придатною для України, вказуючи на негативні сторони двох перших.

Аналізуючи переваги і види демократичної республіки, він називає вибори до демократичних парламентів політичною бутафорією, коли долю країни вирішує кількість голосів виборців, а не якість, яку може виробити, на його думку, лише здатність до режисерства громадського життя у формі поєднання класократії з монархією.

Обгрунтовуючи ідею щодо неможливості побудови демократичного суспільства в Україні без попереднього стану монархічного правління, Липинський звертається до досвіду демократії існуючого в США. Там, на думку вченого, демократичний республіканський лад не проявляє своїх негативних якостей тому, що правляча американська верства спирається на стару монархічну консервативну традицію, і що брак монархії вона надолужує зміцненням політичної влади президента.

Під охлократією Липинський розуміє такий суспільно-політичний лад, де активна меншість твориться шляхом організації різнокласових елементів в одній верстві, яка необмежено панує над даним громадянством. Наприклад царська бюрократія, комуністична партія, фашистська партія і т.д.

І, нарешті, класократія, за Липинським, - це такий суспільно-політичний лад, де активна меншість – аристократія, приходить до керівництва шляхом вибору кращих представників різноманітних станів і класів, з яких складається суспільство. Класи: хліборобський (поміщики, селяни); промисловий (власники фабрик, інженери, робітники); фінансовий і купецький (усі хто живе з обміну продуктами); комунікаційний ( шофери, поштарі і т.д.); інтелігенція ( духовенство, вчителі, лікарі, письменники і т.д.)

Стани: організатори і організовані. Перші – активна меншість; другі – пасивна більшість.

Активна меншість – аристократія обмежує свою владу послухом монархові. Монарх, в свою чергу, обмежується законами, які ухвалюють у законодавчих установах представники класів.

Аристократія, за Липинським – це чинник динамічний, який сам себе витворює, формує і виправдовує своє право на існування, постійно відновлюючи себе в житті шляхом залучення до правлячої ролі нових представників різних класів і груп.

Вузловими пунктами своєї української політичної програми вчений називає поняття територіального патріотизму української нації і українського консерватизму, які, на його думку, здатні перебороти внутрішні органічні слабкості українства. Українську націю можна найкраще об’єднати на грунті територіального патріотизму, тобто пробудження почуття солідарності і єдності між усіма постійними мешканцями української землі, незалежно від їхнього етнічного походження, соціально-класової приналежності, віросповідання, соціально-культурного рівня. Україна має стати батьківщиною для всіх своїх громадян. Почуття любові до рідного краю – української землі, як до органічної цілісності, вважає Липинський, - є необхідною і єдиною можливістю того найтіснішого у світі зв’язку людей, що зветься нацією.

Заклик до соціально-класової чи національної нетерпимості, протиставлення українства іншим співмешканцям України, на думку Липинського, - явище руїнницьке, воно призведе до взаємної ненависті і в кінцевому рахунку впаде божою карою на самих українців.

Тому-то й аристократія у Липинського звязана не стільки з українською національність, скільки з українською державністю. Територіальний чинник грає в аристократії далеко більшу роль, ніж чинник національний. З цього державного чинника виводить Липинський і поняття патріотизму, визначаючи його як “свідомість своєї території, любов до своєї землі,до всіх без вийнятку її мешканців”. Він засуджує націоналізм, в основі якого лежить свідомість громади, а не території, почуття спільності з людьми однієї віри і одного стану, хоча б і на чужій території, і ненависті до людей чужої віри і стани, хоча б і на своїй території. Липинський зауважує, що брак територіального патріотизму, який торкається і чужонаціональних елементів, що заселяють Україну, завжди відігравав деструктивну роль у творенні української державності.

Особливу увагу приділяє учений у своїй концепції ролі релігії і держави, називаючи їх найвищим критерієм оцінки історичного процесу, навіть вищим за державу. Людина, за Липинським, не член держави, а, передусім самостійна самоцільна вартість. Над інтересами держави і нації вчений ставить засади етики і моралі, до яких завжди закликала і які освячувала релігія та церква. І в кінці-кінців, оскільки будь які потрясіння на релігійному грунті можуть бути особливо небезпечними для майбутньої української державної будови, вчений вважає за необхідне усім релігіям надати рівні права. Монархізм випливає з класократії, класократія – з християнського ієрархічного погляду на світ, і все це сполучається між собою органічно – у цьому суть політичної доктрини Липинського.



Використана література:

В’ячеслав Липинський. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна, Київ-Філадельфія, 1994

Листи до братів-хліборобів. В’ячеслав Липинський, Київ-Філадельфія, 1995