Виникнення правосуб'єктності підприємств: деякі питання, Детальна інформація

Виникнення правосуб'єктності підприємств: деякі питання

Формування і функціонування в Україні ринкової економічної системи викликало появу нових суб'єктів суспільних відносин, можливість існування яких суперечила радянській ідеологічній доктрині. Серед них провідне місце зайняли підприємства різних організаційно-правових форм, засновані на власності фізичних та юридичних осіб, які суттєво відрізняються один від одного процедурою створення, механізмом управління, видами здійснюваної діяльності й за іншими ознаками.

У зв'язку з цим перед юридичною наукою постали багатоаспектні проблеми вивчення їх правового статусу, серед яких самостійне місце займає правосу-б'єктність [1], яку російські вчені С.Зінченко і В.Галов слушно назвали правовою категорією, що у сучасних умовах стала практично застосовуваною.

У Радянському Союзі в умовах концесійної системи (від лат. — concessio — уступка, дозвіл, згода)[2] державні підприємства створювались тільки у розпорядчому порядку компетентними органами державного управління[3]. Ці повноваження здійснювались ними не за принципами цивільного, а адміністративного права. Міністерства, відомства видавали накази про створення підприємств, затверджували їх статути (положення), одночасно з вказаним призначали керівника підприємства як його органу адміністративного управління тощо. Щодо підприємств вони були як «вищестояща організація» [4] — орган державного управління, правовідносини з якою традиційно розглядались як адміністративно-правові. Самі підприємства визнавались суб'єктами адміністративного права.

Вважалось, що підприємство набуває пов'язані з його виробничо-господарською діяльністю права й обов'язки і є юридичною особою з моменту затвердження статуту, а у випадках, коли воно діє на підставі загального положення — з дня прийняття відповідним органом рішення про його утворення (ст. 7 Положення про соціалістичне державне виробниче під-приємство)[5]. За таких умов виправданою була і точка зору, що цівільна право-і дієздатність (правосуб'єктність) підприємства виникає з моменту його створення. Аналіз останніх публікацій свідчить, що в більшості випадків вона не зазнала змін, тільки виникнення правосуб'єктності нині пов'язують з моментом реєстрації юридичних осіб[7], але висловлюються й інші підходи до цього питання[8].

Відмова держави від монополії у сфері власності і господарювання зменшила обсяг її дискреційного (дискреційний — від франц. discretionnaire — залежний від власного розсуду) [9] права з питань створення підприємств. Тепер, незалежно від організаційно-правових форм підприємств і форм власності, на яких останні створюються, воно проводиться в нормативно-явочному (реєстраційному) порядку[Ю].

Умовою включення створеного засновниками підприємства в суспільні відносини є легітимація (від лат. — legitimus — законний, узаконений) — визначення або підтвердження законності якого-не-будь права чи повноваження)[11], тобто державне підтвердження входження у сферу підприємництва. Державна реєстрація в силу прямої вказівки закону є обов'язковою юридичною дією при їх створенні (ст. 6 Закону «Про підприємства в Україні» та ст. 8 Закону «Про підприємництво»), її можна назвати юридичним фактом-умовою, фактичною обставиною тривалої дії, яка активно формує індивідуальний правовий статус суб'єкта[12], підтверджує утворення юридичної особи.

З іншого боку, вона свідчить про виникнення у названої особи правоздатності, яка в загальновизнаному розумінні розглядається як здатність набувати права і обов'язки у сфері праці, господарської (підприємницької) діяльності тощо. Як властивість суб'єкта з моменту реєстрації підприємства його правоздатність існує, на мій погляд, незалежно від початку здійснення ним передбаченої статутними цілями та завданнями діяльності.

Так, В.Щербина називає реєстрацію процесуально-правовою дією, що є засобом набуття підприємством «формально-юридичних ознак суб'єкта права, згідно з якими воно починає функціонувати у господарсько-правовому обігу як загальновідома для третіх осіб і органів держави юридична особа»[13].

Щоб стати активним учасником господарської діяльності, підприємство, насамперед, повинно сформувати персонал, «людський субстрат», налагодити розгалужену систему договірних відносин тощо. Але для укладення як трудових, так й інших договорів ним мають бути проведені активні дії, що в юридичному змісті розглядаються як зовній прояв внутрішнього акту волі. Оскільки юридична особа, по суті, є «такою, що уявляється», їй не притаманна така психофізична властивість як воля, що є вихідною категорією для права в суб'єктивному змісті, тобто джерелом вольових дій, які породжують правовідносини. Тому вона не може існувати і функціонувати без органів, дії котрих в межах закону і статуту розглядаються як дії самої юридичної особи (ст. 29 чинного Цивільного кодексу). Орган юридичної особи — це призначена або обрана одноособова посадова особа (директор, начальник, керуючий, голова) , в службові обов'язки якої входить практичне здійснення наданих організаціям прав та покладених на них обов'язків [14]. Саме вона напрацьовує, виражає і здійснює «персоніфіковану волю» [15] юридичної особи як дієздатний індивід — фізична особа (одноособове або колегіальне), її вираженням є підписання керівником підприємства договорів, документів, прикладання до них печатки тощо.

Таким чином, з викладеного вище випливає, що без органів правоздатна юридична особа фактично є «паралізованим» суб'єктом права, який нездатний набувати не тільки цивільні права і брати на себе цивільні обов'язки, а й наймати працівників, бути учасником господарських та інших правовідносин.

Так як реєстраційний порядок спростував існувавшу раніше можливість призначення керівника підприємства одночасно з прийняттям рішення про його створення, то це, з моєї точки зору, унеможливлює в більшості випадків і одночасне, в момент реєстрації, виникнення правоздатності та дієздатності (правосуб'єктності) підприємства.

Як елемент правосуб'єктності підприємства, правоздатність є тільки передумовою для виникнення дієздатності. Момент виникнення останньої в одних випадках залежить від організаційно-правової форми підприємства, обраної засновниками, у інших — від часу вступу його керівника (виконавчого органу) до виконання своїх функціональних обов'язків.

Так, у випадках створення командитного або повного товариства його правосуб'єктність виникає у момент реєстрації, оскільки воно набуває цивільні права і обов'язки безпосередньо через своїх учасників (повних учасників), які діють від імені товариства (статті 68, 75 Закону «Про господарські товариства»).

Навпаки, у інших видах господарських товариств як обрання керівника з числа засновників (учасників), такі призначення зборами учасників найманого керівника можливе лише після реєстрації товариства.

Слід звернути увагу і на поширену думку, яка грунтується на ст. 14 Закону «Про підприємства в Україні», про те, що «свої права з управління підприємством власник здійснює безпосередньо або через уповноважені ним органи (далі — власник), хоча він може делегувати їх іншому органу, який передбачається статутом підприємства»[16]. Як вбачається, право на управління підприємством розглядається не як зазначений вище виняток, а як його самостійне право, воно не ототожнюється з правами органу юридичної особи. Таким чином, прихильниками наведеної точки зору допускається можливість існування юридичної особи без органу, що суперечить ст. 29 Цивільного кодексу. Без сумніву, безпосередня участь «власника» (засновника — курсив Л.С.) в управлінні підприємством може мати місце, але тільки шляхом виконання функції керівника підприємства як його виконавчого органу. В таких випадках має місце збігання в одній особі засновника (учасника) і органу юридичної особи, межі прав якого визначаються в загальному порядку галузевим законодавством і статутними документами, а не правом власності.

Отже, оскільки дієздатність юридичної особи (як здатність своїми діями набувати права і створювати для себе обов'язки) може здійснюватися тільки керівником (виконавчим органом), момент її виникнення знаходиться в прямому співвідношенні з таким складним юридичним фактом як призначення (обрання) керівника підприємства або вступ на посаду керівника самого засновника приватного підприємства, логічним завершенням якого повинно бути оформлення належним чином контракту на управління майном та персоналом підприємства, а у випадках виконання цих функцій засновником — відповідним наказом по підприємству.

Проведений автором даної публікації вибірковий аналіз практики свідчить про повсюдне нівелювання зазначеного важливого питання як учасниками підприємств корпоративного типу, обраними на посаду керівника, так і засновниками приватних підприємств, які прийняли рішення про взяття на себе виконання функцій керівника. Слід констатувати, що це є наслідком не тільки їх правового нігілізму, а й безпідставної не уваги до вказаного питання законодавця, яким й нині не визначені вимоги до порядку оформлення правовідносин керівника з недержавними суб'єктами підприємницької діяльності.

Така ситуація здатна не тільки породжувати конфлікти між керівником та його роботодавцем, а й ставити іноді під сумніви факт наявності правосуб'єктності підприємства з усіма правовими наслідками, що з цього випливають.

Наведене, на мій погляд, дозволяє зробити наступні висновки.

Момент виникнення правоздатності підприємства поєднаний з часом його легітимації так само, як можливість реалізації правоздатності тісно пов'язана з моментом виникнення дієздатності підприємства.

Виникнення дієздатності підприємства визначається сукупністю таких обставин як момент створення (обрання, призначення) його виконавчого органу, належне правове оформлення правовідносин роботодавця з найнятим (обраним) керівником та фактичний початок виконання ним цієї функції, тобто є похідним від них. У разі прийняття фізичною осо-бою-засновником рішення про взяття на себе виконання функцій керівника приватного підприємства його дієздатність виникає з моменту письмового оформлення такого рішення у формі наказу і фактичного початку роботи на зазначеній посаді.

Зміна порядку створення підприємства і призначення його керівника дає підстави для визнання застарілими тих точок зору, згідно з якими їх правосуб'єктність продовжує розглядатись як єдність право- і дієздатності, оскільки вони виникають одночасно, і тих, котрі ототожнюють правосуб'єктність з правоздатністю у зв'язку з різним моментом виникнення правоздатності і дієздатності, або зовсім зводять її зміст до однієї правоздатності.

Так як правоздатність підприємства не завжди виникає одночасно з дієздатністю, а виникнення останньої можливе лише у легітимного суб'єкта господарювання, погоджуюся з позицією тих авторів, які розглядають правосуб'єктність як єдність право- і дієздатності, але із застереженням, що виникає вона одночасно з дієздатністю підприємства, тобто з моменту утворення (появи) його функціонуючого виконавчого органу (керівника), без котрого підприємство нездатне стати учасником правовідносин ні у сфері праці, ні у господарюванні (підприємництві) тощо.

Правосуб'єктність підприємства має комплексний характер і включає роботодавчу (трудову), цивільну та господарську (підприємницьку) правосуб'єктність, які виникають одночасно. Кожна з них, у свою чергу, має особливості, пов'язані з розподілом на загальну і спеціальні правосуб'єктності, з приводу чого знову загострились дискусії.

Беручи до уваги важливість інституту правосуб'єктності у правозастосовчій практиці, пропоную у законодавчих актах, що регулюють діяльність суб'єктів господарювання (підприємництва), передбачити норми, які визначають момент та підстави виникнення їх дієздатності (правосуб'єктності).

Про правоздатність юридичних осіб: окремі питання

Cтаття 26 Цивільного кодексу України передбачає, що юридичні особи мають цивільну правоздатність відповідно до встановлених цілей їх діяльності. Така правоздатність увійшла в наукову юридичну лексику під назвою «спеціальної правоздатності». Сутність її полягає в тому, що названа особа має право вчиняти лише дії, спрямовані на досягнення зазначеної в установчих документах мети. Концепція спеціальної правосуб'єктності сформувалася історично і органічно пов'язана з дозвільним порядком виникнення юридичних осіб. Статути перших корпорацій затверджувалися або санкціонувалися державою, і тому вчинення дій, ними не передбачених, було правопорушенням. В країнах англо-саксонської правової системи явище спеціальної правоздатності отримало назву доктрини «Ultra vires». Так описує сутність останньої англійський юрист В.Ансон: здатність корпорації укладати договори обмежена тим фактом, що будь-яка дія, вчинена нею з перевищенням прав, наданих корпорації за законом, за загальним правилом є Ultra vires та недійсна. Вона не існує окремо від акта парламента, яким створена або дозволено її створення, а тому правоздатність корпорації обмежена виконанням повноважень, наданих законом, або які можуть розумно випливати з його тексту. Навіть, якщо акціонери згодом схвалять договір, який суперечить цілям статуту, він не може вважатися зобов'язуючим компанію. В результаті правило Ultra vires виявлялося пасткою для необережного і час від часу спричиняло серйозні труднощі. Застосовуючи цю доктрину, суди визнавати недійсними угоди, які виходили за межі цілей діяльності юридичної особи.

З розширенням кола правовідносин, учасниками яких були юридичні особи, та необхідністю забезпечення стабільності господарського обороту зазначена доктрина похитнулася, і з середини XX ст. намітилася чітка тенденція до розширення правосуб'єктності даних осіб, її, концентроване вираження містить Директива № 1 Ради Міністрів ЄЕС від 9 березня 1968 p., за якою угоди, укладені органами управління, зобов'язують товариство, навіть, якщо вони виходять за межі статутної діяльності, крім випадків, коли контрагент знав або повинен був знати, що угода є позастатутною. Укладення останніх надає лише можливість поставити питання про притягнення до майнової відповідальності керівника, але не впливає на дійсність самої угоди. Дії юридичної особи, що виходять за межі її правоздатності, розглядаються як дії директорів, котрі здійснили ці дії або дали дозвіл на їх здійснення . Директива № 1 не скасувала концепцію спеціальної правоздатності, а лише усунула її основний недолік — можливість визнання недійсними угод, укладених з перевищенням статутних меж. В подальшому в ряді країн за юридичними особами почали визнавати загальну правоздатність, рівну з правоздатністю людини. Останнім часом ця ідея часто обговорюється і в Україні в зв'язку з розробленням проекту Цивільного кодексу.

Тенденція визнання за названими особами загальної правоздатності, хоча і спільна для більшості країн, реалізується в національному законодавстві по-різному. Одна частина держав визнає її за всіма юридичними особами незалежно від їх виду. На таких засадах побудовано і ст. 68 проекту Цивільного кодексу України : юридична особа може мати такі самі права та обов'язки, як і особа фізична, за винятком тих прав та обов'язків, необхідною передумовою яких є природні властивості людини. Інші країни поширюють загальну правоздатність лише на окремі види зазначених осіб комерційні організації (торгові товариства). Такий шлях обрала Російська Федерація. Відповідно до загального правила, сформульованого у ч. 1 ст. 49 ЦК РФ, юридична особа може мати цивільні права, які відповідають цілям діяльності, передбаченим її установчими документами. Згідно з ч. 2 даної статті комерційні організації, за винятком унітарних та інших видів організацій, передбачених законом, можуть мати цивільні права та нести цивільні обов'язки, необхідні для здійснення будь-яких видів діяльності, не заборонених законом.