Поняття злочину, причетність до злочину, Детальна інформація

2. Причетність до злочину.

Заздалегідь не обіцяне переховування злочину може виявлятися у; 1) переховуванні злочинця; 2) приховуванні знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину або предметів, здобутих злочинним шляхом.

Переховування злочинця (як виконавця, так й інших співучасників злочину) — це надання таким особам сховища або засобів пересування для того, щоб вони змогли уникнути переслідування; забезпечення їх чужими чи під-1 робленими документами щодо їх особи або щодо місця їх перебування під час вчинення злочину (для створення алібі), Це може бути і зміна зовнішності злочинця тощо. Приховування знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину або предметів, здобутих злочинним шляхом — це приховання всього того, що може мати значення для виявлення злочину і встановлення особи злочинця.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення хоча б однієї з вказаних дій, незалежно від того, вдалося чи не вдалося особі, яка його приховувала, досягти своєї мети.

Приховування злочину передбачає наявність прямого умислу. Винний усвідомлює, що він переховує злочинця або приховує злочин, і бажає діяти таким чином для досягнення своєї мети — перешкодити правоохоронним органам виявити злочинця чи розкрити злочин. Для наявності складу цього злочину необхідно також встановити, що суб'єкт усвідомлював, який конкретно злочин він приховує. Наприклад, якщо особа вважає, що вона приховала розбій, хоча потім з'ясовується, що фактично був прихований бандитизм, то вона буде відповідати за приховування розбою, а не бандитизму. У випадках, коли заздалегідь не обіцяне приховування злочину стає спеціальною метою вчинення особою іншого злочину, такого, приміром, як завідомо неправдивий донос, завідомо неправдиве показання, перешкоджання явці свідка, потерпілого, експерта до суду, примушування їх до відмови від дачі показань, то така особа підлягає відповідальності відповідно за статтями 177, 178, 180. Особа, яка зберігала чуже майно в своєму помешканні, але не усвідомлювала того, що таке майно здобуто злочинним шляхом, не може відповідати за вчинення злочину.

Заздалегідь не обіцяне приховування злочинів, передбачених ст. 186, не потребує додаткової кваліфікації за недонесення про злочин за ст. 187, оскільки недонесення в цьому випадку є частиною злочину, яким є приховування.

Суб'єктом такого злочину може бути як приватна, так і посадова особа. Вчинення цього злочину посадовою особою шляхом використання свого посадового становища створює сукупність злочинів, передбачених ст. 186 і ст. 165.

Недонесення про злочин. Своєчасне розкриття злочинів і виявлення їх винуватців має дуже важливе значення в боротьбі зі злочинністю. Цьому значною мірою сприяють повідомлення громадян органам влади про відомі їм факти злочинної діяльності. Таке повідомлення є моральним обов'язком кожного громадянина. В окремих випадках недонесення про достовірно відомий як такий, що готується, або вчинений злочин є юридичним обов'язком, невиконання якого тягне кримінальну відповідальність.

Правова відповідальність за таке недонесення закріплена в ст. 21. У ній говориться, що недонесення про достовірно відомий підготовлюваний або вчинений злочин тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених статтею 187 КК.

У ст. 187 дається вичерпний перелік злочинів, недонесення про які є караним. До таких злочинів належить, зокрема, значна кількість злочинів проти держави, розкрадання державного або колективного майна в особливо великих розмірах, розбій, умисне вбивство, зґвалтування за особливо обтяжуючих обставин, одержання хабара за обтяжуючих обставин. Недонесення про інші не перелічені в ст. 187 злочини не визнається злочином.

Об'єктивна сторона недонесення виявляється в бездіяльності особи, яка достовірно знає про злочин, що готується або був вчинений, але не повідомляє про це відповідні державні органи. До таких органів належать правоохоронні органи, органи місцевого самоврядування, органи державного контролю. Це можуть бути також інші установи чи посадові особи, які зобов'язані вжити заходів щодо запобігання вчиненню злочину або щодо затримання злочинця.

Стаття 21 КК не визначає терміну, протягом якого слід повідомити про злочин, що готується або вчинений. Обов'язок особи зробити таке повідомлення виникає з моменту, коли їй стало відомо про злочин. Такий обов'язок має бути виконаний у реально можливий термін.

Повідомлення про злочин може бути зроблене як в усній, так і в письмовій формі. Відомості можуть стосуватися самого факту готування або вчинення злочину, часу і місця вчинення злочину, особи (осіб), які вчинили злочин, місць приховування слідів чи предметів злочину тощо.

Сам факт недонесення про злочин утворює склад закінченого злочину. Склад цього злочину буде відсутній, якщо особа була не в змозі (хвороба, стихійне лихо, відсутність зв'язку або інші причини, що від неї не залежать), зробити повідомлення про достовірно відомі їй обставини злочину.

Недонесення може бути вчинено як у формі заздалегідь обіцяного недонесення, так і заздалегідь не обіцяного злочинцю. Відповідно до чинного закону, недонесення не може бути визнано співучастю в злочині.

Суб'єктивна сторона недонесення характеризується наявністю прямого умислу. Винна особа усвідомлює, що вона має відомості про злочин, які не викликають у неї сумніву щодо їх достовірності, і не бажає повідомити їх відповідним органам. Джерелом таких відомостей може бути особисте спостерігання моменту вчинення злочину, почута розмова співучасників злочину про вчинений ними злочин, відповідні документи, речові докази тощо.

Суб'єктом недонесення про злочин може бути особа, яка на момент вчинення злочину досягла 16 років. Посадова особа, якщо вона за своїм посадовим становищем мала вжити заходів для недопущення злочину або для затримання злочинця, відповідає за недонесення при наявності усіх інших, необхідних для цього, ознак, за ст. 165 КК.

Правоохоронні органи нерідко не в змозі успішно боротися з деякими особливо тяжкими злочинами без допомоги з боку громадян, які знають про певні обставини вчинення таких злочинів. Однак встановлення в кримінальному законі правового обов'язку громадян повідомляти державні органи про відомий їм злочин може породити вкрай негативне явище — вимогу, як за часів радянської влади, стежити один за одним. Доносительство тоді було возведено майже до рангу громадянської доблесті і заохочувалося, що призводило до моральної деградації суспільства. Доцільно було б декриміналізувати норми про недонесення про злочин. Цим шляхом пішло нове кримінальне законодавство Російської Федерації, в якому відсутні норми щодо недонесення про злочин.

Потурання вчиненню злочину. Кримінальний кодекс України не містить ні загальних, ні спеціальних норм про відповідальність за потурання злочину. Ця форма причетності до злочину відома теорії кримінального права і визнається багатьма вченими, але вона не лише спірна, а не має, на наш погляд, достатніх підстав для теоретичного обгрунтування як самостійної правової інституції.

Потуранням вчиненню злочину прийнято вважати, з точки зору тих, хто про це писав, неперешкоджання вчиненню злочину особою, яка була зобов'язана і мала можливість відвернути злочин. При цьому підкреслюється, що відповідальність за потурання вчиненню злочину настає лише за ті конкретні злочини, об'єктивна сторона яких може бути виражена в невиконанні особою спеціальних або професійних обов'язків. До таких конкретних злочинів відносять, крім зловживання владою або посадовим становищем (ст. 165), і такі склади злочинів, які передбачені ст. 91 та ст. 167 КК України.

3. Задача.

При цьому слід зазначити, що особи у віці від 14 до 16 років не підлягають кримінальній відповідальності за необережні злочини, крім вбивства з необережності. Деякі злочини, зважаючи на особливі ознаки суб'єкта або особливості їх об'єктивної сторони, можуть бути вчинені особою по досягненні 18-річного віку (статті 72, 208, 208).

Оскільки ст. 10 не встановлює відповідальність осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку, за злочини, передбачені статтями 58, 59, ч. З ст. 62, ч. З ст. 66, ст. 69, ч. 2 ст. 71, ч. З ст. 862, ч. 5 ст. 123і ч. З ст. 144, ч. 4 ст. 1876, ч. 2 ст. 189J, такі дії винного, поєднані з убивством або заподіянням потерпілому тілесних ушкоджень, необхідно кваліфікувати за статтями 93-98, 101-104, ч. 1 ст. 106 чи ст. 189 КК.

Поняття "неповнолітній" та "особа, яка не досягла вісімнадцятирічного віку", що вживаються у ст. 10 і деяких інших статтях (24, 25, 53, 117, 208) є ідентичними, оскільки неповнолітніми вважаються особи, які не досягли вісімнадцятирічного віку.

Особи, які вчинили діяння, передбачені кримінальним законом, у віці до 14 років, а також особи, що вчинили у віці від 14 до 16 років суспільне небезпечні діяння, не вказані в ч. 2 ст. 10, не підлягають кримінальній відповідальності.

Вік, з якого настає кримінальна відповідальність, повинен обчислюватися з моменту вчинення злочину. При притягненні неповнолітнього до кримінальної відповідальності його вік встановлюється відповідно до документів про народження (число, місяць, рік народження), а при відсутності таких — на підставі висновку медичної експертизи. Особа вважається такою, що досягла певного віку, не в день народження, а починаючи з наступної доби. У випадках, коли вік обвинуваченого неповнолітнього встановлює судово-медична експертиза, днем його народження слід вважати останній день визначеного року, а при визначенні віку мінімальною і максимальною кількістю років слід виходити з пропонованого експертизою мінімального віку цієї особи.

При застосуванні до неповнолітнього міри покарання необхідно враховувати не лише характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, але й особу винного, його психофізіологічний розвиток, обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, а також причини, з якими пов'язаний злочин. Зокрема слід мати на увазі, що, відповідно до п. 6 ст. 40, вчинення злочину неповнолітнім є обставиною, яка пом'якшує відповідальність. Пленум Верховного Суду України часто звертає увагу судів на те, що не повинні застосовуватися міри кримінального покарання до неповнолітніх за окремі незначні правопорушення, які були вчинені як дитячі пустощі, а також за крадіжки у батьків чи інших членів родини, якщо самі потерпілі не зверталися у відповідні органи з проханням про притягнення неповнолітнього до кримінальної відповідальності. До незначних правопорушень, що мають характер дитячих пустощів, слід віднести крадіжку фруктів із саду, овочів із городу, угон велосипеда з метою покататися тощо.

До особи, яка вчинила у віці до вісімнадцяти років злочин, що не становить великої суспільної небезпеки, суд може, у відповідності до ч. З ст. 10, застосувати примусові заходи виховного характеру, що не є кримінальним покаранням. Визнання злочину таким, що не становить великої суспільної небезпеки, залежить від сукупності умов його вчинення, зокрема об'єкта посягання, способу його вчинення, стадії вчинення злочину, форми вини, мотивів, мети винного, тяжкості наслідків, які настали або могли настати, тощо. Однак злочин, який віднесено законом до тяжкого (ст. 7), не може визнаватися "таким, що не становить великої суспільної небезпеки".

До неповнолітнього, який вчинив такий злочин, суд може застосувати примусові заходи виховного характеру, передбачені ст. 11.

При сумніві щодо наявності розумової відсталості неповнолітнього, який вчинив суспільне небезпечне діяння, призначається судово-медична експертиза. Наявність розумової відсталості за певних умов може бути підставою для застосування судом до такого неповнолітнього примусових заходів медичного характеру.