Гетьман Іван Мазепа та його доба, Детальна інформація

Oleksander Ohloblyn expressed these thoughts and prognosis more than 40 years ago, upon completing his monograph about Ivan Mazepa. At the same time, he believed that to a certain degree, our times recall the era of Mazepa, when political and government figures attempted to create an independent Ukrainian State. Oleksander Petrovych was overjoyed by the Ukrainian renaissance in the early 1990s and hoped that the Ukrainian people and its leaders would not repeat the mistakes incurred during the Mazepa period, but rather, would strengthen their independent status as a state.

We believe that the appearance of this new, expanded edition of the historian’s monograph, Hetman Ivan Mazepa and His Era, is very timely in terms of Ukraine’s current situation. It fills in some of the gaps in contemporary Ukrainian and world scholarly literature, as well as presents a dignified memorial to the memory of Oleksander Petrovych Ohloblyn, a prominent scholar of Ukraine, and of Hetman Ivan Mazepa and his era.

Lubomyr Wynar

President,

Ukrainian Historical Association

Kent, May 27, 2001

Любомир Винар,

Алла Атаманенко.

ВИДАТНИЙ ДОСЛІДНИК МАЗЕПИНСЬКОЇ ДОБИ

У 1999 році минуло 100 років від дня народження Олександра Мезька-Оглоблина (1899 — 1992), провідного українського історика і організатора українського наукового життя другої половини XX століття. З нагоди цієї визначної дати в Україні і на Заході відбулися численні наукові конференції, присвячені дослідженню життя, діяльности і творчости Олександра Оглоблина у контексті розвитку української історичної науки і української національної культури. На Першому міжнародному конгресі українських істориків (Чернівці, травень 2000) було проведено окрему наукову сесію («круглий стіл»), яка розглянула питання видання творчої спадщини історика в Україні, в тому числі і його доповненої монографії про гетьмана Івана Мазепу і інших праць Олександра Петровича, присвячених Козацько-Гетьманській державі.

Оцінки діяльности гетьмана Івана Мазепи в Україні також спотворювались комуністичною пропагандою, що, нарешті, стало змінюватись після здобуття Україною незалежности. Монографія Олександра Оглоблина, видана за межами України у 1960 р., довгий час не була відома українському читачеві, її перевидання у доповненому вигляді з іншими мазепознавчими працями вченого дасть можливість історикам і громадськости в Україні безпосередньо ознайомитися з поглядами талановитого дослідника.

У цій статті ми вирішили подати короткий біографічний нарис про історика, огляд його праць із мазепинською тематикою, які тут публікуються, та історію написання і видання його монографії «Гетьман Іван Мазепа і його доба».

Життя та діяльність Олександра Оглоблина

Ім’я Олександра Петровича Оглоблина нерозривно пов’язане з розвитком української історичної науки протягом майже цілого XX століття. Представник покоління істориків 20-х років, він продовжував свою працю тоді, коли багато його колег і друзів загинули від більшовицьких репресій 30-х років. Не припиняв свої дослідження під час Другої світової війни і на еміграції спочатку в Німеччині, потім — у далекій Америці. Довгий час забутий на батьківщині, він продовжував любити її і досліджувати її історію. За роки наполегливої наукової праці вченим було написано понад 700 досліджень, присвячених різним проблемам історії України, її історіографії, генеалогії та інших допоміжних історичних дисциплін. Крім того, наукова діяльність Олександра Петровича Оглоблина дуже тісно пов’язана з багатьма науковими інституціями як в Україні (до 1944 року), так і в діяспорі, що робить особливо важливим вивчення його життєвого шляху і наукової спадщини.

Народився Олександер 6 грудня (24 листопада ст. ст.) 1899 р. у родині київського домовласника Петра Івановича Оглоблина (1965 — 1919) і Катерини Платонівни, уродженої Лашкевич (1867 — 1932). Довгі роки Сашко не знав, Ідо виховується в родині вітчима, і його рідним батьком є Михайло Миколайович Мезько (1870 — 1938). Після знайомства з батьком Сашко захопився ним, як людиною. Спочатку зустрічались вони в Києві, а 1915 р. Олександер їздив до батька в Уральськ 2. Пізніше батько та син листувалися.

Велику роль у вихованні підростаючого історика відіграла його бабця по матері — Анна Осипівна Лашкевич, уроджена Савицька (1842 — 1910), яка дуже любила свого онука, а літом, під час його перебування в Новгороді-Сіверському, часто розповідала йому родинні перекази. Розповіді бабуні Анни про козацькі родини матері й батька 3, портрети далекої і ближньої рідні на стінах будинку у родовому маєтку, «старі меблі, картини, посуд тощо — все дихало старовиною, такою живою і такою рідною», що ще в ранньому віці пробудило у майбутнього Історика зацікавлення спочатку історією родини, пізніше — малої батьківщини Новгород-Сіверщини і врешті-решт — України.

Захоплення історією розвинулось під час навчання у III Київській гімназії, де викладали такі історики як В. Ляскоронський, М. Харитонов, С. Голубєв та ін. У гімназії Сашко був членом історичного гуртка 4. І на ці роки припадає написання ним перших історичних студій, частина яких була оголошена у вигляді доповідей Саме тоді він вперше звернувся і до мазепииської доби, підготувавши студію про Захарію Корниловича 5, і до перших спроб генеалогічних досліджень.

Перша світова війна, складний період Визвольних змагань спричинили скорочення курсу навчання в Київському університеті. Отримавши диплом, у 1919 році Олександер пробував свої сили у шкільництві та в адміністративній роботі, а в березні 1920 р. він був обраний викладачем Київського робітничо-селянського університету 6, де протягом 1920-1921 років читав курс історії України, одночасно викладаючи в Київському археологічному інституті на катедрі економічного побуту України.

Здібного науковця й адміністратора з весни 1921 р. обрали доцентом (з квітня 1922 р. — професором) катедри історії Вищого Інституту Народної освіти ім. Драгоманова, створеного у 1920 році. У червні 1921 року О. Оглоблин був призначений деканом основного курсу. Поруч із ним працювали талановиті дослідники (деякі з них викладали в Київському університеті за часів навчання молодого історика) — професори Г. Павлуцький, В. Пархоменко, В. Кордт, О. Гермайзе, М. Василенко, В. Романовський, О. Грушевський та ін. Будучи деканом факультету, Олександер Петрович багато уваги приділяв організаційним питанням, але встигав займатись і наукою. Студенти слухали його лекції, присвячені різним проблемам історії України. Пізніше його колишній професор, а потім — колега, друг і сподвижник у багатьох справах Наталія Полонська-Василенко згадувала про високий рівень лекцій історика і велику популярність серед студентів 7.

У роки праці в ІНО діяльність Олександра Петровича свідчила про його високу національну свідомість. Закладена в ранньому дитинстві любов до своєї «малої» батьківщини, землі своїх предків, у пі роки українського національного ренесансу вона проявилася в старанному студіюванні української мови, викладанні лекційних курсів з державницьких позицій, у боротьбі за українську національну університетську освіту разом із Г. Павлуцьким, О. Янатою та іншими просресорами, запровадженні нових навчальних плянів і програм з українознавчою проблематикою. В цей час історик велику увагу приділяв праці у Бібліотечній комісії, яка давала можливість збереження унікальних пам’яток книжкової справи. Він відіграв значну ролю у збереженні українських культурних цінностей під час діяльности українсько-польської комісії по виконанню умов Ризького мирного договору 8.

10 травня 1922 р. історик одружився з Ганною Якимівною Фроловою (1892 — 1965), яку запізнав у 1920 році, хоч і були вони сусідами по вулиці. Ганна Якимівна багато років була поруч із ним, ділила горе і радості, створювала умови, потрібні для наукової праці. У лютому 1923 року родина пережила велике горе — в один день померли щойно народжені діти-близнюки Аня і Михайлик, що стало великою моральною травмою для молодих батьків 9. Народження 24 серпня 1925 року сина Дмитра (1925 — 1986) принесло велику радість і надії, яким так і не судилось здійснитися вповні, бо у складних умовах життя на еміграції Дмитро змушений був фізично працювати, щоб утримувати родину.

Серед наукових зацікавлень історика в ці роки переважав інтерес до економічної історії. У 1925 році були опубліковані дві монографії Олександра Петровича — «Мануфактура в Гетьманщине» і «Предкапиталистическая фабрика» — перші томи заплямованого монументального дослідження, присвяченого історії української фабрики. До появи книги О. Оглоблина розвиток економіки Гетьманщини залишався поза увагою істориків, що визначило ролю цієї праці у доповненні схеми української історії М.С. Грушевського, зокрема її поширенні стосовно XVIII — XIX ст.

Ідея економічної автономії України у працях О. Оглоблина пізніше переросла у обгрунтування ідеї національно-державної самостійности України, в першу чергу у дослідженнях, присвячених історії української політичної думки XVII — XVIII ст., серед яких — студії над повстанням Петра Іваненка (Петрнка), гетьмана Івана Мазепи, дослідження біографій діячів Новгород-Сіверського патріотичного гуртка, вивчення видатної пам’ятки української історіографії — «Історії Русів» тощо. Це зацікавлення мало початок у 20-х роках, а продовження — на еміграції, в умовах вільного розвитку української історичної науки. На ранньому етапі творчости цікавили О. Оглоблина також церковна історія та генеалогія, але в умовах тодішньої політичної системи дослідник не міг вповні присвятити себе улюбленим темам.

У 1926 р. в Одесі в актовій залі Одеського Університету Олександер Оглоблин прилюдно успішно захистив дисертацію на основі своєї монографії «Передкапіталістична фабрика», за що йому було присуджено (першому в Україні) ступінь доктора історії української культури 10 . Саме з нього року він розпочав роботу у Всеукраїнській Академії Наук, спочатку як нештатний науковий співробітник при Катедрі історії українського народу (керівник — акад. Д. Багалій), пізніше — як старший науковий співробітник і керівник (з 1932 року — голова) Комісії для виучування соціяльно-економічної історії України XVIII — XIX ст. Від того ж 1926 року він став дійсним членом Харківської науково-дослідної катедри (згодом — Інституту) історії української культури, активно співпрацював також із акад. М.Є. Слабченком, був дійсним членом Одеської науково-дослідної катедри історії України і дійсним членом Одеського наукового Товариства при ВУАН.

Серед студентів Київського університету та молодих науковців стало формуватись коло учнів Олександра Петровича, що переважно займалися дослідженням соціяльно-економічної історії України, серед них — Кость Антипович, Дмитро Бованенко, Семен Підгайний та інші. Тому можна говорити про початки формування в цей час наукової школи проф. Олександра Оглоблина.

Але початок 30-х років став для Олександра Петровича часом тяжких випробувань. Наступ тоталітаризму на українську культуру поширився, в першу чергу на історичну науку, що призвело до масових репресій серед вчених. Не став винятком і О. Оглоблин. Звинувачений в участі у контрреволюційній змові, він кілька місяців провів за ґратами, а потім надовго потрапив у лещата влади. Почалися часи змушеного «перегляду» своїх поглядів, критики і самокритики. В травні 1931 року вченому прийшлося пережити принизливу процедуру «дискусії» щодо розуміння ним концепції української історії і висловлених у працях думок. Пізніше про сутність таких «дискусій» Олександер Петрович написав у своїй праці «Як більшовики руйнували українську історичну науку» 11. Наслідки ж «дискусії» були катастрофічними для історика: він був на довгий час позбавлений можливости викладати в університеті, не дійшли до читача деякі вже видрукувані праці, зокрема його монографія «Кріпацька фабрика», нові дослідження підпадали під цензуру, що змушувало вченого притримуватись вимог більшовицької ідеології щодо історичних досліджень. І хоча, щоб зберегти своє життя і життя та спокій своїх близьких, Олександер Петрович визнав себе винним і «покаявся», переслідування не припинились, лише дещо послабились.

Позбавлений можливости викладати, у 1931 — 1932 рр. О. Оглоблин працював заступником директора з наукової частини Всеукраїнського історичного музею і його головна увага в цей час була спрямована на збирання археологічних і архівних матеріялів для вивчення промисловости Правобережного Полісся XVI — XIX ст.: у 1932 — 1936 рр. він був науковим керівником і організатором відповідної експедиції ВУАН і Всеукраїнського історичного музею. У 1932 р. історик був призначений директором Всеукраїнського Центрального Архіву стародавніх актів у Києві, але в лютому 1934 р. був звільнений з цієї посади знову ж із ідеологічних міркувань, за «протаскування буржуазного націоналізму». Праця старшим науковим співробітником Історично-археографічного інституту Всеукраїнської Академії наук була нетривалою — у листопаді 1934 р. інститут було закрито, а його співробітники втратили роботу і засоби до існування. Тоді ж став безробітним і Олександер Петрович.

Пошуки праці завершились влаштуванням у 1935 році в Інститут історії матеріяльної культури ВУАН, що пов’язувалось із проведенням археологічних розкопок здебільшого у Городську, а також Києві і Вишгороді. Втім, у липні 1937 року історика було звільнено і звідси зі звинуваченнями у «саботажі» і протягом чотирьох місяців йому довелося доводити неправомірність звільнення.

Порятунком у ситуації, що склалася, стало запрошення на посаду старшого наукового співробітника Інституту історії України АН УРСР у листопаді 1937 р. (працював до липня 1941 р.). В Інституті О. Оглоблин очолював сектор історії XIX — XX ст., співпрацював з такими відомими істориками, як Микола Петровський, Наталія Полонська-Василенко, Михайло Марченко, допомагав науковими порадами молодим дослідникам — Вадиму Дядиченку, Федору Лосю та ін. У 1938 р. Олександер Петрович став дійсним членом науково-дослідного Інституту педагогіки в Києві, завідувачем відділу методики історії, а також професором Київського та Одеського університетів на катедрах історії України. Повернення до праці в університетах для Олександра Петровича було пов’язане із розробкою та викладанням українознавчих курсів, в тому числі з історії України, української історіографії тощо, які перед тим практично зникли з навчальних університетських плянів. В умовах поширення нової хвилі репресій проти української інтелігенції постала реальна загроза нового ув’язнення, в якому вже перебували деякі колеги історика, але, на щастя, вона не стала реальністю.

У ці роки історик отримав можливість досліджувати улюблені теми, серед яких — доба гетьмана Івана Мазепи. І хоча йому не вдалося в умовах партійного тиску на науку уникнути марксистської фразеології, він все ж намагався подавати вірні історичні факти. Олександер Петрович підготував до друку монографію «Україна в часи Петра І» 12, крім того, був серед авторів багатотомного видання «Нариси з історії України», в якому опрацював VI випуск «Україна в кінці XVII — в першій чверті XVIII ст.» 13. Згідно з постановою Вищої Атестаційної Комісії СРСР про необхідність підтвердити свій науковий ступінь на початку 1941 р. О. Оглоблин у Москві був затверджений доктором історичних наук без захисту дисертації 14.