Гетьман Іван Мазепа та його доба, Детальна інформація

Гетьман Іван Мазепа та його доба
Тип документу: Бібліотека
Сторінок: 1
Предмет: Історія України
Автор: Олександер ОГЛОБЛИН
Розмір: 0
Скачувань: 2561
Опрацювання монографії про гетьмана Мазепу має свою цікаву і важливу історію. Після вибуху німецько-совєтської війни 1941 року й окупації Києва німецькими військами, Олександер Оглоблин встановив зв’язок із двома головними осередками українського наукового життя у Львові і Празі, точніше сказати, із заслуженими істориками Іваном Крип’якевичем і Дмитром Дорошенком. З ними Олександер Петрович обговорював важливі питання українського наукового життя в Україні під німецькою окупацією, а також свої запроєктовані наукові праці. Спершу Оглоблин листувався із І. Крип’якевичем, його добрим знайомим з 1939 — 40-их років, а через нього — з іншими дослідниками 44.

У листі з 22 березня 1942 року І. Крип’якевич писав Оглоблину, що «Мазепа вартий того, щоб об’єктивно його опрацювати» 45, а дещо пізніше, у листі з 17 червня, знову ж нагадував, що «...з Ваших майбутніх робіт, я радив би Вам на першому пляні взяти Мазепу — ця тема потребує оброблення і тема з національного боку дуже потрібна і актуальна» 46. Отже, на початку 1942 року історик уже думав про опрацювання нової монографії про Мазепу. Не підлягає сумніву, що І. Крип’якевич причинився до прискорення цієї праці. Написання нового дослідження про Мазепу було винятково важливе для Олександра Петровича, який за часів совєтського режиму був змушений зобразити діяльність гетьмана в кривому дзеркалі комуністичної партійної історіографії згідно з тогочасними ідеологічними постулатами. Це стосувалось всіх творів, що друкувались у радянській державі. Так, у «Нарисах з історії України» історик писав, що він «обмежився лише посиланням на неопубліковані архівні джерела й твори класиків марксизму-ленінізму» 47. Це була примусова данина часу, яку історики в совєтській Україні мусіли сплачувати комуністичній партії і Олександер Петрович не був винятком. У 1942 році він отримав можливість дати об’єктивну картину життя і діяльности гетьмана, який зірвав зі «старшим братом» — Москвою і змагався за самостійність Козацько-Гетьманської держави. Поради І. Крип’якевича щодо опрацювання нового дослідження про Мазепу повністю вкладалися в плян науково-дослідної праці історика в тому часі, який зібрав ще раніше важливі архівні матеріали для дослідження доби Мазепи 48.

Можна зробити висновок, що вже восени 1942 р. Олександер Петрович розпочав систематичне опрацювання монографії про І. Мазепу, яку планував видати у Львові або Празі. Тоді він часто листувався з Дмитром Дорошенком, який бажав допомогти у виданні «Кріпацької фабрики», дослідженні «Історії Русій» та інших прань Олександра Петровича. Дмитро Іванович дуже прихильно поставився до київського історика і високо цінив його історичні дослідження 49, надсилав свої книги та інші історичні видання, що появлялися на Заході, зокрема твори Бориса Крупницького та інших істориків із мазепознавчою тематикою. Дмитро Іванович цікавився працями Олександра Петровича, які появилися в совєтській Україні, обговорював із ним справу іконографії Мазепи. У листі з 29 жовтня 1942 року він писав: «Страшенно шкода, що не бачив Вашої книги... «Україна в кінці XVII і в першій половині XVIII ст.», Львів 1941... Напишу до Крип’якевича, щоб добув і вислав мені» 50. Творчо-наукові зв’язки двох видатних українських істориків позитивно позначилися на їхній науковій діяльності і творчості.

В серпні приїхав із Праги до Києва Євген Семенович Вировий, відомий колекціонер українських марок і громадський діяч, близький приятель Д. Дорошенка 51. Відбулася зустріч з ним Олександра Петровича і, вірогідно, Вировий мав змогу оглянути невидані манускрипти Оглоблина, а також, як виходить із листів Дорошенка, розказав про можливість видати деякі праці історика у Празі. Правдоподібно, Є. Вировий згадав про плани Олександра Петровича опрацювати книгу про гетьмана Мазепу директорові українського видавництва в Празі Юрію Тищенкові, доброму знайомому Дмитра Дорошенка. Вже в листопаді 1943 року Тищенко писав Оглоблину: «дуже втішений Вашою пропозицією дати мені інші свої праці, а особливо монографію про гетьмана Мазепу» 52, а вже в листі з 26 січня 1944 року писав історикові: «Я буду радий дістати Вашу монографію «Гетьман Іван Мазепа» по-змозі в березні» 53 .

Під кінець 1943 року його монографія була майже закінчена у Львові, і він підписав договір з Юрієм Тищенком про її видання у празькому видавництві. Як відомо, зі Львова Олександер Оглоблин за старанням Дорошенка і інших професорів УВУ переїхав до Праги, Де мала вийти його монографія в 1945 році. Одначе праця не появилася: Оглоблин і Тищенко виїхали до Німеччини, а манускрипт, зданий до друку, залишився в Празі. Про дальшу долю манускрипту і написання монографії «Гетьман Іван Мазепа та його доба», знаходимо важливі дані у пізнішому листі Олександра Петровича до Наталії Полонської-Василенко. Він писав: «Miй «Мазепа», що його готую до друку, і не старий (звичайно!) і не новий. В основі монографії лежить той текст, що його я зладив у Празі для покійного Тищенка (в серії «Біографії гетьманів») й що здобув дуже прихильну оцінку пок. Дм. Ів. Дорошенка. Це було в 1944 — 45 р., а згодом десь 1947 — 48 р., я написав наново розділ, присвячений подіям 1708 — 1709 р. Нарешті додаю ще підсумки пізніших своїх дослідів над Мазепинською добою, здебільшого неопублікованих (зокрема про діячів Мазепинської доби) й маю написати зовсім новий розділ про культурну діяльність Мазепи. Дещо матеріялу додали й новітні публікації джерел (між іншими — останні томи «Писем и бумаг Петра»)» 54 .

Аналізуючи манускрипт монографії, виразно бачимо, що деякі частини друковані на старому «воєнному папері» з 1944 — 45 років. Це саме були частини львівсько-празької монографії О. Оглоблина, що через воєнну хуртовину не побачила денного світла. Треба згадати, що в 1952 — 53 роках Тищенко розглядав можливості видати монографію в Америці, але через недостатні фонди цей плян не був зреалізований. Він писав Олександрові Петровичу у 1953 році: «Щодо Ваших праць, то я всім серцем хотів би пустити їх в широкий світ. Роздумував я над тим і прийшов до такого висновку: видати «Люди Старої України» було би мені в цьому році не під силу, так само й монографію про Мазепу, але Вашу «Українську кріпацьку фабрику» міг би напевно видати і почати її друк» 55. Це було кінцеве слово Тищенка про видання праці про Мазепу.

У листуванні Олександра Оглоблина в 1958 — 59 рр. часто згадується монографія про Мазепу. Наприклад, у листі з 1 травня 1959 р. Олександер Петрович пише, що не думав писати про Мотрю й Мазепу, «але хотів тільки переглянути цілу проблему взаємин Мазепи й Кочубея... Зібрав зокрема матеріяли про полковника Дмитра Чечеля, оборонця Батурина 1709 року» 56. Деякі з цих матеріялів Олександер Петрович включив у монографію, деякі залишилися в рукописі.

У 1958 році Іван Вовчук, редактор «Вісника ООЧСУ», звернувся до проф. Оглоблина з пропозицією видати його працю про гетьмана Мазепу 57. Тим часом О. Оглоблин договорився з проф. В. Кубійовичем, директором Історично-Філософічної секції НТШ. що його монографія появиться як окремий том «Записок Наукового Товариства ім. Шевченка» за фінансуванням і виданням Організації Чотирьох Свобод України з Америки і Ліґи Визволення України з Канади. Так і сталося. Монографія «Гетьман Іван Мазепа та його доба», за мовною редакцією В. Давиденка і мистецьким оформленням М. Бутовича, вийшла в 1960 році. Після її виходу Олександер Оглоблин доповнював свою працю історичними, генеалогічними й іншими даними.

Джерельна основа монографії

Важливе значення для виявлення рівня науковости будь-якого дослідження має вивчення його наукового апарату та системи використання джерел. Науковий апарат книги О. Оглоблина представлений примітками в кінці коленого розділу, у яких автор подав докладні коментарі стосовно використаних джерел і літератури. У «Передмові» Олександер Петрович спробував пояснити читачеві свій підхід до опрацювання джерельних матеріялів. Він зазначив, що використав для своєї праці відповідний документальний матеріял, як опублікований, так частково і новий, архівний, знайдений ним в архівах Києва (1920 — 1930 роки) і Москви (1920 роки), додавши: «На жаль, частина архівного матеріялу, зібраного колись автором, була неприступна йому під час написання цієї праці» 58. Тут же він схарактеризував порядок цитування документів і принцип подання наукового апарату: «Автор не вважав за потрібне давати у книзі повністю науковий апарат праці, зокрема поклики на друковані джерела (та літературу): вони добре відомі фахівцеві, а не фахівцеві вони ледве чи цікаві. Зате скрізь позначено архівні джерела, що ними користувався автор» 59. Спробуємо з’ясувати, якою ж джерельною базою скористався історик для проведення свого дослідження. Подібна спроба реконструкції джерельної бази історичного дослідження стосовно 6-го випуску «Нарисів з історії України», підготовленого О. Оглоблиним 60, була зроблена відомим українським джерелознавцем М.П. Ковальським.

Аналіз тексту праці «Мазепа та його доба» і приміток до нього показав, що автор використав різноманітні джерела — як друковані, так і рукописні, виписки з яких історик робив ще в Україні. Крім того, використання у праці широкого кола джерел, що були опубліковані в окремих історичних розвідках попередників історика, свідчить про його значну фахову ерудицію. Серед опублікованих джерел, використаних У праці, численні наративи: літописи Самовидця, Грабянки, Величка та ін., спогади Ж. Балюза, Ю. Юля, Г. Отвіновського та ін., повідомлення Вініуса, Вітворда, О. Плейера, праці Ґ. Нордберґа, Ф. Прокоповича. Часто він цитує їх без відсилок до конкретних сторінок публікацій, при Цьому приводить великі фрагменти тексту, які добре ілюструють гіпотези чи висновки історика.

Великий комплекс складають використані істориком документальні джерела — як опубліковані, так і архівні. Серед перших — підготовлена Д. Бантишем-Каменським і видана О. Бодянським збірка «Источники малороссийской истории» (Москва, 1858-1859), знайдений і виданий проф. І. Борщаком у журналі «Стара Україна» (1925) «Вивід прав України» (передрукований в інших виданнях), опубліковані д-ром М. Возняком акти Бендерської комісії 1709 р. у книзі «Мазепа. Збірник» (Варшава, 1938, т.1: Праці Українського Наукового Інституту, т.XLVI), «Письма и бумаги императора Петра Великого» (т.VIII, Москва-Ленінград, 1948), матеріяли з Пруського Таємного Державного Архіву, опубліковані у статті д-ра Домета Олянчина тощо. О. Оглоблин при цьому показав добре знання джерел, всіх відомих їх публікацій. Зіставляючи джерела, він говорить про їх автентичність, про якість перекладу тих текстів, що не публікувались мовою оригіналу.

Велике значення має дослідження використаних вченим архівних матеріялів, яке дозволяє сучасним історикам отримати інформацію стосовно існування у минулому певних документальних комплексів з історії України XVIII ст., значна частина яких, на жаль, сьогодні втрачена. Як показав проведений аналіз, у своїй праці Олександер Петрович використав матеріяли кількох архівів: Державного Архіву Феодально-Кріпацької Епохи 61 (тепер Російський Державний Архів Давніх Актів (Москва)), відділу рукописів Державної Публічної бібліотеки УРСР (Київ, тепер — Інститут Рукопису Національної бібліотеки України ім. Вернадського), Київського Державного Архіву Давніх Актів (тепер — Центральний Державний Історичний Архів у м. Києві), кількох приватних збірок (Н. Полонської-Василенко, неназваної особи з Києва). З першого істориком були використані збірки «Малороссийские подлинные акты», «Столбцы Малороссийского приказа», «Книги Малороссийского приказа» (можна погодитись із припущенням МЛІ. Ковальського про відповідність першої збірки фонду 124 «Малоросійські справи» і віднести належність двох останніх до фонду «Малоросійський приказ» 62). У відділі рукописів Державної Публічної Бібліотеки було використано матеріяли збірки Михайла Судієнка, збірки Київського університету (універсал І. Скоропадського), збірки Інституту Польської Культури (інвентар і люстрація 1690 р.). Із Київського Державного Архіву Давніх Актів історик використав актові книги, які М.П. Ковальський, згідно зі «Списком актових книг, що зберігаються в Київському Центральному архіві», складеним І. Каманіним, відносить до Київських гродських книг кінця XVII — поч. XVIII ст. 63. З приватного архіву проф. Н. Полонської-Василенко історик використав копії документів Мгарського монастиря. У приватній збірці невідомої особи історик бачив портрет Василя Кочубея з надписом «гетьман Василь Кочубей».

Отже, проведений аналіз використаних джерел продемонстрував справжню високу фахову ерудицію історика, його глибокі знання джерел та літератури. Використані архівні джерела були досить близькими до праці О. Оглоблина, виданої у 1941 році — VI тому «Нарисів з історії України: Україна в кінці XVII — в першій чверті XVIII ст.», що пов’язане з наявністю виписок із матеріялів архівів, які вивіз з собою історик. Одночасно він поширив джерельну базу публікаціями джерел, здійснених по Другій світовій війні.

Мазепинська доба в дослідженнях Олександра Оглоблина

Олександер Петрович Оглоблин понад 60 років свого життя присвятив вивченню доби гетьмана Івана Мазепи в контексті розвитку і занепаду Козацько-Гетьманської держави кінця XVII і початку XVIII століття. Своє зацікавлення мазепинськими часами історик виявив уже у ранніх роках свого життя. Одначе самостійні наукові досліди Олександер Оглоблин започаткував в 1926 — 1927 роках, коли появилися його перші праці, присвячені діяльности Петра Іваненка (Петрика), видатного козацького політичного діяча і промотора революційної концепції незалежної козацької держави без протекторату Польщі і Росії за підтримкою та допомогою Криму 64.

Вивчення політичної діяльности Петрика винятково важливе для розуміння внутрішніх політичних і соціяльних відносин в Україні в кінці XVII — початку XVIII ст., козацької старшинської опозиції до Мазепи, відносин козаків із Кримом і також розвитку української політичної думки того часу. Вже в першій статті з цього циклю «Договір Петра Іваненка (Петрика) з Кримом 1692 року» проф. Оглоблин показав себе першорядним знавцем часів Мазепи.

Самого Петрика історик характеризує як спадкоємця давньої козацької політичної традиції, який добре орієнтувався в міжнародних відносинах того часу. Старшинська опозиція сподівалася на допомогу Криму, проте ці надії не виправдалися, а на Україні почалися з боку Мазепи репресії проти козацької опозиції. Хоча акція Петрика не вдалася з огляду на непопулярність військового союзу з Кримом серед широких кругів українського населення, проте універсали Петрика і його договір з Кримом у 1692 році є винятково важливими в розвитку української політичної думки того часу. Цей договір, укладений між двома «вільними державами» — Україною і Кримом, був скерований проти Московщини. Олександер Оглоблин пише, що після Коломацької угоди з Москвою 1687 року українська політична думка «мала виразну концепцію державної самостійности України, прагнула її незалежности й соборності!, добре розуміла повну суперечність і непримиренність українських національних інтересів супроти Московщини і Польщі. Договір 1692 року був безперечним доказом того, що Україна ідейно готова була до зриву з Москвою, до рішучої боротьби з нею за свою незалежність» 65. Історик приходить до висновку, що цей договір, «укладений противником Мазепи, антигетьманом Петром Іваненком, в своїй глибокій основі був політичною програмою й ідейною підготовок» Мазепиного виступу проти Москви в 1708 році» 66. Важливо згадати, що Олександер Оглоблин висунув гіпотезу про участь гетьмана Мазепи в акціях Петрика у зв’язку з його антимосковськими плямами 67.

Праці проф. Оглоблина про дипломатичну і революційну діяльність Петрика дали йому змогу повніше і краще розуміти Івана Мазепу і його добу. Вони становлять тривалий внесок у наукову літературу мазепознавства. Олександер Петрович пише; що праця над Петриком (1926 -1929) була початком його ширших студій над Мазепинською добою 68. Деякі з цих праць друкуємо в цій книзі.

У нашому впровадженні не розглядаємо праць Олександра Петровича, які появилися в період від 1937 до червня 1941 р., коли він був змушений їх писати, як згадував у автобіографії 1964 року. Українська історія тоді була спотворена і зрусифікована. Винятком є хронологічний покажчик О. Оглоблина «Труди і дні гетьмана Івана Мазепи» з 1940 року, що зберігається у київському архіві разом із іншими матеріялами історика з мазепинської тематики 69. Про цю хронологію вперше було згадано у бібліографії «Праці Олександра Оглоблина, що залишаються в рукописі» 70. У 1940 році Олександер Оглоблин опрацював також «Реєстр універсалів гетьмана Івана Мазепи (1687 — 1709)».

Оглоблин уважав, що з публікацій совєтських істориків того часу треба відкинути партійну полову, яка була подана у їхніх працях під терором комуністичної партії і залишити це «зерно правди», що там заховалося. Олександер Петрович, хоч ніколи не був членом комуністичної партії, теж був змушений писати тоді свої праці під партійним диктатом 71. Розуміючи це, українські історики, перебуваючи за межами України, започаткували систематичне вивчення діяльности Івана Мазепи та його доби. Початок було покладено Дмитром Дорошенком, Борисом Крупницьким, Олександром Оглоблиним, Наталією Полонською-Василенко, які скликали наукові конференції, присвячені гетьманові Івану Мазепі (напр. у Авґсбурзі у листопаді 1946 р. 72). Вони готували до друку збірник, присвячений цій проблемі, у серійному виданні «Мазепа та його доба», який, на жаль, через фінансові труднощі УВАН так і не вийшов у світ. У 1949 р. в Авґсбурзі було видано два дослідження — Б. Крупницького «Мазепа в світлі психологічної методи» та О. Оглоблина «Нові матеріяли до повстання Петра Іваненка», яке вміщене у нашому виданні.

* * *

Монографія «Гетьман Іван Мазепа та його доба» появилася у 250-ліття смерти Івана Мазепи і була завершенням, як писав Олександер Оглоблин, його студій над «добою Мазепинського ренесансу», а в ширшому контексті — дослідів історика Козацько-Гетьманської доби. Монографія була «поважним кроком у створенні синтези II Української держави» 73 , її зросту і занепаду в контексті багатовимірного українського історичного процесу того часу. У передмові історик зовсім об’єктивно ствердив, що «Не можна дати повної історії Мазепинської доби — ні на Україні, де наукові студії над усім, що пов’язане з ім’ям виклятого Москвою Гетьмана, суворо заборонені, ні за межами України, де нема тих архівних матеріялів, без яких повне і всебічне дослідження Мазепинської доби просто неможливе. Історикові лишається єдина можливість — дати загальний монографічний нарис Мазепинської доби і на цьому тлі образ її головного діяча — гетьмана Мазепи» 71. Можна об’єктивно ствердити, що Олександер Оглоблин, не зважаючи на важкі обставини еміграційного життя, своє завдання виконав і в 10-и розділах монографії реконструював життя і діяльність Івана Мазепи від самого початку його гетьманування аж до катастрофи під Полтавою. Важливо згадати, що до появи монографії в 1960 році Олександер Петрович опублікував цілий ряд статтей, присвячених добі Мазепи 75, деякі з них друкуємо у нашому другому доповненому виданні його монографії. Остання праця О. Оглоблина, присвячена великому гетьманові, написана і опублікована за життя дослідника — «Гетьман Іван Мазепа і Москва», появилася в 1989 — 1991 роках на сторінках «Українського Історика» 76. Ці праці, основані на чисельних документальних джерелах, у деякій мірі, поширювали монографічний нарис вченого, який мав обмеження зі сторони видавців відносно розміру його монографії.

Треба згадати, що дослідження Олександра Петровича Мазепинської доби є інтеґральною частиною його схеми українського історичного процесу, що її з певними доповненнями він прийняв від Михайла Грушевського. На увазі маємо три основні періоди розвитку українського народу і його держави: 1) середньовічна українська державна формація (Київська і Галицько-Волинська держави), 2) Козацько-Гетьманська держава та 3) українське національне відродження в XIX ст. і відродження української національної держави в 1917-18 роках. Ідея тяглости і безперервности українського історичного процесу від княжої київської держави до XVII століття вказує на генетичний зв’язок між різними українськими державними формаціями протягом історичного розвитку українського народу: Українсько-Козацька держава була історичним спадкоємцем середньовічних українських державних формацій. Олександер Петрович зосереджує свої досліди на двох центральних періодах козацької держави: добі Хмельницького, коли народилася Козацько-Гетьманська держава і добі Івана Мазепи, в якій вона розвивалася, але під кінець його володіння, після Полтавської катастрофи, у відносно короткому часі перестала існувати. Історик подав таку характеристику Мазепинській добі: «Доба Мазепи — це часи відродження України — політичного, економічного, культурного — по Руїні, Що знищила великі пляни Хмельницького, Виговського і Дорошенка, обмежила Українську державу тереном Лівобережжя, поставила гетьманську державу віч-на-віч з ростучою силою старшинської аристократії й залишила Україну на поталу московському імперіялізму. Основні цілі політики Мазепи, як гетьмана, були: об’єднання (або принайменше консолідація) українських земель — Гетьманщини, Правобережжя, Запоріжжя і, якщо можливо, Слобожанщини і Ханської України в складі єдиної Української держави під гетьманським реґіментом; встановлення міцної автократичної гетьманської влади у становій державі європейського типу, зі збереженням системи козацького устрою» 77.

Це прецизна характеристика епохи Івана Мазепи, яку історик ще в 1927 році назвав «добою Мазепинського ренесансу». Доба Мазепи є переломною в історії України, а найбільш критичною подією і катастрофою стала перемога Петром І шведсько-українських військ на Полтавському полі 27 червня 1709 року, яка зруйнувала політичні пляни Мазепи і доля української держави, як писав історик, «була зважена на терезах російської імперіялістичної політики» 78 — у короткому часі Козацько-Гетьманська держава перестала існувати і українські землі на довгі роки стали жертвою переможця. Перед Олександром Оглоблиним стояло засадниче і головне завдання — дати врівноважено-об’єктивний образ Мазепинської доби і її творця гетьмана Мазепи на фоні внутрішньої і зовнішньої політики української козацької держави, яка зазублювалася з історичним розвитком Польщі, Московщини, Криму, Туреччини, Швеції і інших країн.

Історик не пішов второваними шляхами «забронзування» або «заболочування» діяльности гетьмана. Він мусів взяти до уваги також тенденційні інтерпретації Мазепи, його життя і діяльности в совєтській українській історіографії, в якій Мазепа представлений, як «зрадник українського народу», який прагнув «розгрому Росії у війні і поневолення України Польщею і Швецією: його інтриги були спрямовані проти корінних, спільних інтересів українського і російського народів». Російські совєтські історики офіційно прийняли тезу, що «Имя Мазепы вошло в историю как символ предательства. Мазепа изменил Украине, украинскому народу и братской России» 79. Ці фальшиві гіпотези стали догмою совєтської історіографії і існували аж до розвалу СРСР. Історик намагався критично проаналізувати діяльність Мазепи, його однодумців і противників на основі глибинної аналізи джерел, відкидаючи трафаретні історіографічні схеми і реконструюючи та синтезуючи український історичний процес Мазепинської України.

У підготовчих записках до монографії Олександер Петрович писав, що перед дослідником політичної історії доби Мазепи на межі XVII і XVIII століття стоять дві центральні проблеми — це «проблема соборности України в контексті зносин України з Туреччиною та Кримом, Польщею й насамперед Москвою, а згодом Швецією і проблема «старшинської опозиції, або по-суті, проблема гетьманського абсолютизму» 80. В архіві проф. Оглоблина заховався також перший плян монографії про Мазепу, як людину і державного діяча з такими розді-лами: І) Історіографічні й літературні оцінки; II) Коротка біографія Мазепи, ПІ) Мазепа й зовнішня політика України, IV) І. Мазепа і внутрішня політика України, V) Мазепа і українська культура, VI) Мазепа і українська Церква, VII) Мазепа як ідеолог української національної держави, VIII) Негативні і «негативні» моменти (Мазепа як державний діяч, Мазепа — людина), IX) Образ Мазепи (зовнішній і внутрішній), X) Особисте життя Мазепи, XI) Мазепа — український поет і XII) Традиція Мазепи 81 . До цього провізоричного пляну змісту монографії Олександер Петрович дописав «Не суд над Мазепою, а спроба об’єктивно-наукової (історичної) характеристики його як державного діяча й як людини».

Цієї засади дотримувався історик під час опрацювання монографічного нарису «Гетьман Іван Мазепа та його доба». В окремих розділах дослідник на основі багатого джерельного матеріялу обгрунтував свої висновки і гіпотези про багатовимірну діяльність гетьмана, що охоплювала політичне, соціяльне, економічне, культурне і релігійно-церковне життя українського народу. Він подав коротко історію роду Мазепи — Калединських і висловлює свою гіпотезу щодо дати народження гетьмана — 20 березня 1639 р. головно на основі даних про гетьмана в листі Пилипа Орлика з 22 серпня 1741 р. 82. Автор подав доволі стисло біографію Івана Мазепи до вибору його гетьманом. Найкращі розділи в монографії історика присвячені зовнішній політиці гетьмана до 1700 р., його внутрішній політиці, повстанню Петра Іваненка тощо. Можна лише шкодувати, що Олександер Петрович не присвятив окремого розділу українській Церкві доби Мазепи і, зокрема, критичному оглядові джерел і літератури, присвячених мазепинським часам. У монографії було вміщене зображення гетьмана Мазепи на дзвоні «Голуб» роботи Карпа Балашевича з 1699 р. Історик, як відомо, займався іконографією Мазепи і готував окреме дослідження на цю тему.

Крім того, в кожному розділі монографії знаходимо генеалогічно-біографічні матеріяли про козацькі роди і їхні родинні зв’язки, що значно поширює джерельну базу дослідження і допомагає зрозуміти основу діяльности різних козацько-старшинських груп, що відігравали важливу ролю у політичних плямах Мазепи. Не можна забути, що гетьман завдяки своїм непересічним здібностям у різних площинах політичного і суспільного життя понад 21 рік тримав гетьманську булаву і розвивав державне і культурне життя України.

Олександер Оглоблин, згідно зі своїм пляном, дав широку картину зовнішньої і внутрішньої політики Мазепи, глибинну аналізу соціяльних відносин і соціяльної боротьби між різними клясами українського суспільства, докладно проаналізував великостаршинську опозицію (Петрик, полтавська опозиція і інші). Окрему увагу приділив Правобережній Україні і ролі полковника Семена Палія, подав глибоку аналізу та висвітлення українсько-московських зв’язків у контексті різних політичних орієнтацій і конфронтацій, які довели до зриву Мазепи з Москвою, українсько-шведського союзу і українсько-московської війни в 1707 — 1709 рр. На основі значного джерельного матеріялу він розглянув відродження Києва, як духового центру України і розвиток української багатогранної культури доби Мазепи. Свій монографічний нарис закінчив описом Полтавської битви, еміґрації і смерти Мазепи, короткою аналізою мазепинської еміграції і Бендерської конституції 1710 року.

The online video editor trusted by teams to make professional video in minutes