Гетьман Іван Мазепа та його доба, Детальна інформація

У монографії історик коротко розглядає діяльність Івана Мазепи до гетьманства, політичну діяльність його попередника гетьмана Самойловича і обрання Івана Степановича гетьманом України. Він звертає особливу увагу на Коломацькій договір з 1687 року, який, по-суті, забезпечував інтереси Московського уряду в Україні і перекреслював «державно-політичні концепції всіх гетьманів, від Богдана Хмельницького до Івана Самойловича... й лише державний геній і глибокий патріотизм гетьмана Мазепи зробили так, що низка шкідливих для України ухвал Коломацької угоди залишилися нечинними» 83.

Олександер Оглоблин докладно аналізує й синтезує внутрішні і зовнішні обставини, в яких перебувала Україна під кінець XVII — на початку XVIII століття. Гетьман Мазепа, на думку історика, одержав від своїх попередників сумну спадщину: роз’єднання українських земель (Правобережна і Лівобережна Україна під владою гетьмана), напруження соціяльних відносин і боротьби серед українського населення, опозиційні настрої української старшини, непорозуміння з Запоріжжям і, нарешті, послідовну політику Московської держави, яка змагала до знищення державно-правового статусу Козацько-Гетьманської держави. Крім того, він мав справу з Польщею, Кримом і іншими державами, які активно втручалися в політичне життя України. У цій складній ситуації Мазепа прагнув об’єднання українських земель (Гетьманщини, Правобережжя, Запоріжжя) в одну державу під міцною владою гетьмана.

Історик детально проаналізував економічний розвиток Мазепинської України кінця XVII — початку XVIII ст., наголосив значення торгівельних відносин України з Західною Европою, Польщею, Кримом, Чорноморсько-Дунайськими країнами і Московщиною. Особливу увагу Олександер Петрович приділив розбудові монастирського та старшинського господарства і розвитку української промисловості. На його думку, постання нових ґуралень, млинів, гут, папірень і інших підприємств свідчить про гетьмана як про здібного господарника. Гетьман, пише історик, «завжди цікавився господарськими справами. Поевропейськи освічена людина, вихований у принципах модного меркантилізму, Мазепа добре розумів значення економії для загального розвитку країни » 84.

О. Оглоблин детально проаналізував також міжнародні зв’язки Івана Мазепи, що закінчилися українським-шведським договором. Приєднання Запоріжжя до цієї угоди історик уважав справжнім тріумфом політики гетьмана. Дослідник аналізує Полтавську катастрофу, яка, як писав М. Грушевський, «дала царству Російському не тільки рішучу перевагу в Східній Европі, але і пхнула його на стежку імперіалізму, екстензивної політики» 85.

Мазепа провадив, на думку історика, супроти Москви двоторову політику: спершу вважав можливим співжиття з Москвою на засадах Переяславської угоди Богдана Хмельницького... бо це була єдина можливість, у союзі й за допомогою Москви, здійснити головні українські національні цілі — супроти Польщі й супроти Туреччини і Криму. В тому часі гетьман Мазепа зумів опанувати Правобережну Україну і заразом розбудувати політичні інституції держави, піднести українську економію і українську національну культуру. Це час скріплення і росту української провідної верстви — козацької старшинської аристократії. Також Мазепі вдалося у значній мірі знейтралізувати опозицію серед козацьких старшинських кругів. Промосковський тор політики гетьмана, пише Оглоблин, завів його в «глухий кут і створив велику небезпеку для Української держави. Бо не тільки він використовував Москву, але й вона, будь-що-будь, використовувала його, а ще більше сили і ресурси України» 86. Тоді Мазепа, пише історик, переводить українську державну політику на другий тор відокремлення від Москви і збройної боротьби з нею. Це союз України зі Швецією, що тоді була найбільшим ворогом Москви.

В усіх розділах історик вміщує винятково важливі генеалогічно-бібліографічні інформації про діячів Мазепинської доби, про їхні родинні зв’язки, які значно поширюють тематичну базу монографії і дають додатковий важливий матеріял для розуміння внутрішньої і зовнішньої політики Мазепи, його однодумців і опонентів у контексті державного життя Козацько-Гетьманської України.

Постає питання характеристики Оглоблиним гетьмана як політичної людини і державного діяча, який протягом 21 року кермував українською державою. Історик, висвітлюючи життєвий шлях Гетьмана, пише, що цей шлях не був простий і легкий, але був наповнений низкою труднощів і небезпекою. «Мазепа мав чимало прихильників — і мало друзів... Своєю кар’єрою Мазепа був зобов’язаний передовсім самому собі, своїм особистим прикметам і здібностям. Розумний і спритний («был беглец во всяких речах» — каже Величко), відважний і тактовний, людина високої культури й освіти, з глибоким досвідом західньо- і східньо-европейського світу... Але понад усе він мав надзвичайний хист володаря. І тридцять років догетьманського життя Мазепи — то була не лише звичайна людська школа й надзвичайно вдала старшинська кар’єра. Це була школа формування господаря Української держави...» 87.

На увагу заслуговують виняткові дипломатичні здібності гетьмана, який мав дар розв’язувати найскладніші проблеми української внутрішньої і зовнішньої політики. Оглоблин в монографії ілюструє цю прикмету Гетьмана у його стосунках із Московською, Польською і Шведською державами і підписанні важливих міжнародних договорів. Історик пише, що «Мазепа не був у засаді ні москвофілом, ні ворогом Москви, хоч добре знав трагічну історію українсько-польських взаємин. Він провадив щодо Москви двошарову політику, коли це було потрібне для здійснення його головних політичних цілей і, звичайно, доки це було можливо» 88.

У розділі, присвяченому зовнішній політиці Мазепи до 1700 року, Олександер Петрович коротко аналізує дві політичні орієнтації — концепції, які домінували в українському політичному житті: 1) чорноморську концепцію, що нав’язувала до часів гетьмана Петра Дорошенка і базувалася на порозумінні з Туреччиною і Кримом, з «використанням їх політичної і мілітарної допомоги проти Польщі і Московщини 89; 2) концепцію «священної боротьби християнського українського лицарства проти навали мусульманського світу. Це була ідея об’єднання всіх сил Православного Сходу (антитеза католицькій Священній Лізі) для повалення Оттоманської могутньости, для виходу України на південь, через Чорноморщину» 90. Мазепа спершу був прихильником цієї чорноморської концепції, але в кінці вирішив розв’язати питання незалежности Козацько-Гетьманської держави шляхом союзу зі Швецією, з Карлом XII. Оглоблин об’єктивно твердить, що близькі зв’язки Мазепи з Петром І не були популярні в Україні, зокрема на Запоріжжі, де гетьмана називали «не батьком, а вітчимом України» (1693 — 1702), а Петрик твердив, що «там у Москві уся його душа, а тут тільки тінь його» 91. Ця публічна опінія «промосковської політики» гетьмана, як вірно підкреслює Оглоблин, була для нього небезпечна, зокрема для його далекосяжних політичних плинів, що закінчилися розривом із Петром І та московською державою.

У монографії окрему і спеціяльну увагу Олександер Оглоблин приділяє видатним діячам Мазепинської доби, помічникам і противникам гетьмана, які мали вплив на його зовнішню і внутрішню політику, розбудову української культури і господарства України, релігійного життя, і часто були творцями важливих ідеологічних і політичних концепцій того часу. Вони були правдивими будівничими Козацько-Гетьманської держави і «козацької республіки» на Запоріжжі. Історик розсудливо підкреслює і наголошує на ролю людини (homo historicus), історичних родів і генерацій, як головних двигунів історичного процесу 92 . Ці історіографічні і історіософічні концепції історика виразно віддзеркалені в його аналізі і синтезі Мазепинської доби і її творців, як також у його історичній методології дослідження. Тому він бачив «за Мазепинським ренесансом, як живого, гетьмана Мазепу, його сподвижників, його помічників і його противників, і звичайно, насамперед, творців і меценатів тогочасного відродження» 93.

На фоні політичного, духового і матеріяльного життя українського народу, зокрема козацької провідної верстви, Олександер Петрович дав глибинну аналізу окремих родів і генерацій — творців багатовимірного історичного процесу доби Мазепи. Ці історично-генеалогічні дослідження винятково важливі у розумінні родинних зв’язків окремих родів козацької аристократії, соціальної стратифікації українського народу і впливів історичної людини, родів на українське державотворення часів гетьмана Мазепи. Історик майстерно укладає мозаїку родинних зв’язків з родами Обидовських, Войнаровських, Горленків, Мокієвських, Сулимів, Голубів, Герциків, Половців та інші зв’язки з родом Орликів, Кочубеїв, Кандиб, Іскрів, Жученків. Ці родинні зв’язки у значній мірі дають змогу краще і повніше зрозуміти ставлення гетьмана до козацької старшини, внутрішніх і зовнішніх політичних обставин, в яких працював Мазепа і які впливали на його головні політичні, економічні, ідеологічні та інші настанови, і які вплинули на розвиток і занепад держави Гетьмана Мазепи.

Одночасно Оглоблин висвітлює розвиток української культури і освіти. Київ часів Мазепи став духовним центром України, чи «другим Єрусалимом», в якому розвивала свою академічну і наукову діяльність Київсько-Могилянська академія — головний осередок інтелектуального життя Мазепинської України. Академія мала загальнонаціональний характер, охоплювала усі стани української людності, від гетьманича до звичайного посполитого, де формувалися кадри української провідної верстви, будівничі Козацько-Гетьманської держави.

Історик докладно обговорює і аналізує важливе соціологічне явище — соціальну стратифікацію українського народу і творення полковницьких, сотенницьких козацьких «династій», пов’язаних із концентрацією у їхніх руках великого земельного володіння і реальної політичної сили. Без цієї історично-соціологічної аналізи ролі козацьких родів і генерацій важко зрозуміти перманентне явище козацької старшинської опозиції до гетьманської політики, діяльність і революційний зрив «антигетьмана» Петра Іваненка (Петрика), наставлення і діяльність і, в кінці, трагедію полковника Палія, некороноваиого гетьмана Правобережної України, діяльність Василя Кочубея і так званої «полтавської опозиції» і, нарешті, мілітарну і політичну поразку гетьмана і його прихильників, яка закінчилася Полтавською катастрофою. Українська провідна верства не виробила почуття солідарности, взаєморозуміння і єдности думки та дії. Історик пише, що «все це створювало атмосферу недовір’я й непевности, в якій дуже важко було Мазепі здійснювати свої широкі загально-національні справи» 94.

Важливо згадати, що в архіві Олександра Оглоблина збереглися його записки про суперечливі питання мазепіяни, де він накреслив проблеми, над якими бажав працювати після 1960 року, значно поширюючи тематично і джерельно видану монографію. Вони включали «Проблему Палія», «Проблему Войнаровського», «Проблему відношення Мазепи до Скоропадського», «Проблему Кочубея» та інші питання з Мазепинської доби 93. Безсумнівно, дослідження Олександром Оглоблиним мазепинської доби заслуговує на окреме монографічне вивчення.

Заключення

Доповнене видання «Гетьман Іван Мазепа та його доба» і інші праці професора Олександра Петровича Оглоблина, присвячені Мазепинській Україні, дає змогу дослідникам і любителям історії в Україні безпосередньо познайомитися з доробком одного з найвидатніших дослідників цього визначного періода української історії. Ця книга є продовженням нашого першого і другого видання творів Олександра Оглоблина «Студії з історії України» (Нью-Йорк; Київ, 1995) і «Люди Старої України та інші праці» (Острог; Нью-Йорк, 2000). Як відомо, у відносно недавньому минулому в комуністичній Україні твори професора Оглоблина були владою заборонені, як твори «буржуазного націоналіста» і «фальсифікатора» історії України. Історики, студенти і вчителі не мали змоги безпосередньо ознайомитися з історичними працями вченого, що лежали в закритих фондах бібліотек і архівів совєтської України. На щастя, «імперія зла», як говорив часто Олександер Петрович, розпалася і відродилася незалежна Українська Держава, яка повертається до історичних традицій попередніх українських державних часів, включаючи також козацько-гетьманську державу XVII і XVIII століття, зокрема добу гетьмана Івана Мазепи.

Так сталося, що видання монографії Олександра Оглоблина про Івана Мазепу появляється в ювілейному 2001 році, в якому відзначаємо 10-ліття відродженої Української Держави (1991 — 2001). Важливим є питання відношення історично-державних традицій Мазепинської доби до модерної української держави в XX і XXI століттях, адже боротьба за незалежність української держави західньо-европейського типу була одним із центральних завдань гетьмана Мазепи і української провідної верстви тих буремних часів, що вказує на безперервність українського історичного процесу державотворення.

Ці традиції боротьби за національне визволення і відродження державности в ХХ-ому столітті перебрала Українська Народня Республіка 1917 — 20 років, уряд якої по мілітарній поразці, подібно як уряд Мазепи, був змушений покинути рідний край і діяв в екзилі, продовжуючи мазепинські традиції. В 1937 році в універсалі Уряду Української Народної Республіки читаємо: «В двістип’ятидесятилітні роковини обрання на Гетьмана України славної пам’яти Великого Борця за її волю Івана Мазепи, Уряд Української Республіки чинить оцим відомим всім і кожному, кому про це відати належить, теперішнім і потім будучим вірним синам Отчизни і Матері нашої України про свою постанову: зробити від нині, щасливо до наших часів збережений, клейнод Гетьмана Івана Мазепи видимим знаком гідности кожночасного Голови нашої Держави» 96.

Тому десять років, 24 серпня 1992 року у Марийському палаці відбулася офіційна державна зустріч президента і представників Державного Центру УНР в екзилі з президентом і членами Верховної Ради відновленої Української Держави. На цій історичній зустрічі Патріярх Мстислав І передав у руки Голови Верховної Ради, а через нього президентові відновленої Української Держави, клейнод Івана Мазепи як символ державної влади незалежної Української Держави. Президент України у своєму «Слові-подяці» сказав, що «Щойно я мав високу честь прийняти клейноди УНР — символи непереривности існування нашої держави, а також відзнаки гетьмана України Івана Мазепи. Учора, вважаю, сталася дуже важлива подія — наша Церква зняла з цього патріота землі української анафему, якій колись було піддано його ім’я. Отже, ще раз засвідчено: Іван Мазепа, котрий віддав життя за долю своєї батьківщини, за її духовність, державність, сьогодні повертається до нової України, як людина-борець, людина, яка має нам бути за приклад, за взірець. Відзнака гетьмана Івана Мазепи — то особлива відзнака. І, мабуть, Верховна Рада має прийняти ухвалу про статус цієї дорогої серцю кожного реліквії. Підтвердивши тим самим нашу вірність історії країни, про-йденої великими попередниками» 97.

Так продовжено в сучасній Українській Державі історичні традиції Гетьмана Івана Мазепи, а його клейнод став відзнакою теперішніх і майбутніх президентів Української Держави. Цим ще раз засвідчено тяглість і безперервність українського історичного процесу і безпосереднє пов’язання сучасної Української Держави з державними традиціями гетьмана Івана Мазепи.

Перевидання доповненої монографії проф. Олександра Оглоблина «Гетьман Іван Мазепа та його доба» у 2001 році є одним із тривалих відзначень 10-ліття Української держави в XX і XXI століттях. Державницька ідея Івана Мазепи, як писав Олександер Оглоблин, не тільки пережила сотні літ, але вона «відродилася й стоїть багато сильнішою» проти ворогів української державности.

Любомир Винар,

Алла Атаманенко.

ПРИМІТКИ

 1 Найповніші дослідження життя і творчості історика: Винар, Любомир. Олександер Петрович Оглоблин. 1899 — 1992. Біографічна студія. Нью-Йорк; Торонто; Київ; Париж, 1994; Верба/Ігор. Олександр Оглоблин: Життя і праця в Україні. До 100-річчя з дня народження. Київ, 1999. Інші важливі дослідження і матеріяли про життя і діяльність історика можна знайти у виданнях Олександер Мезько-Оглоблин: Дослідження і матеріяли (до століття народження історика). Ред. Любомир Винар, упорядн. Алла Атаманенко. Серія «Оглоблиніяна», т.1. Нью-Йорк; Острог; Київ; Торонто, 2000; Оглоблин, Олександер. «Мій творчий шлях українського історика». Студії з історії України: Статті і джерельні матеріали. Редактор Л. Винар. Нью-Йорк, Київ, Торонто, 1995; Винар, Любомир. «Наукова творчість проф. д-ра Олександра Оглоблина». Український історик, №1-3 (25-27), 1970; Винар, Любомир. «Бібліографія праць проф. д-ра Олександра Оглоблина». Збірник на пошану проф. д-ра Олександра Оглоблина. Відп. ред. Василь Омельченко. Нью-Йорк: Українська Вільна Академія Наук у США, 1977; Верба, Ігор. «О.П. Оглоблин». Український іст. журнал, №5, 6, 1995; Субтельний, Орест. «Олександер Петрович Оглоблин». 125 років київської української академічної традиції 1861-1986, Нью-Йорк, 1993 та ін.

 2 Оглоблин, Олександер. «Хронологія одного життя». Олександер Мезько-Оглоблин: Дослідження.., с. 160.

 3 Про своїх предків історик написав спогади, опубліковані в журналі «Український Історик»: Оглоблин, Олександер. «Рід». Український Історик, т. XXXI, ч. 1-4 (120-123), 1994, стор. 135-152; Він же. «Про мій рід». Український Історик, т. XXXII, ч. 1-4 (124-127), с. 204-208 (Публікатор рукописів Любомир Винар).

 4 Оглоблин, Олександер. «Мій творчий шлях українського історика». Студії.., с. 5-6.

 5 Оглоблин, Олександер. «Мій творчий Іллях...», с. 6. Рукопис прані про Захарію Корниловича зберігається у ЦДАВО України, ф.3561, оп.1, спр.42, арк. 35-37 зв.

 6 Оглоблин, Олександер. «Хронологія одного життя». Олександер Мезько-Оглоблин: Дослідження.,, с. 160.