ОБ’ЄДНАНА ЄВРОПА: СОЦІОКУЛЬТУРНІ КОРДОНИ, Детальна інформація

ОБ’ЄДНАНА ЄВРОПА: СОЦІОКУЛЬТУРНІ КОРДОНИ

Один із батьків європейської інтеграції – Жан Монне наприкінці свого життя наголошував, що, якби йому дали можливість розпочати цей процес заново, він започаткував би його з соціокультурної складової єднання європейських народів. Тим самим, на його думку, було б розчищене “поле” для побудови спільного дому – єдиної Європи – на основі ментальної єдності її народів. Аналізуючи пройдений у другій половині ХХ ст. шлях розвитку європейських країн, можна вже стверджувати: соціокультурний чинник, діалог європейських культур став дійсно вагомою компонентою у справі розбудови сучасного Європейського Союзу.

При цьому культура розглядається переважно як квінтесенція всіх видів людської діяльності, звичаїв, вірувань, тобто всього матеріального та духовного, що створено людьми. Таке визначення культури наголошує на важливій ролі соціально-історичної спадщини і традиції. Нормативний підхід до культури виокремлює специфічний спосіб життєдіяльності людини, суспільства чи людства в цілому, детермінований відповідним соціокультурним оточенням. Культурні цінності формують соціальні інститути, утримують генетичний код культури. Під культурою розуміють також поведінку, якій людина навчилась упродовж всіх етапів своєї соціалізації. Культура – це також організація різноманітних феноменів за допомоги використання певних символів [1]. Отже, культура є невід’ємною від людини, суспільства і людства, їх соціальної сутності. Тому не може бути суспільства без певної культури, так і культури без суспільства.

Зміна соціокультурних меж пов’язана перш за все з трансформацією відповідних архетипів, тобто своєрідної “закодованої” часово-просторової моделі певного соціального організму. Зрозуміло, що на цей надзвичайно складний процес історія мусить витратити доволі багато часу.

Вектори європейського інтеграційного процесу

Загалом проект європейської інтеграції сформувався та розвивався у відносно єдиному соціокультурному середовищі Західної Європи в умовах чіткого розподілу на ліберальний Захід та комуністичний Схід.

1 січня 1995 року внаслідок вступу до Європейського Союзу Австрії, Швеції, Фінляндії народилася сучасна “Європа – 15”. Новий ЄС простягається від Полярного кола до Півострова Пелопоннес, від французького Бреста до Бреста білоруського. Його територія складає 3,2 млн. кв. км. (приблизно дві третини площі США), чисельність населення – 366,9 млн. осіб, а валовий продукт становив на початку 1996 року 6 трильйонів 210 мільярдів 100 мільйонів доларів США. Жодне з нових інтеграційних угруповань в світі не може зрівнятись із ЄС за рівнем розвитку та зрілістю об’єднання. Модель Європейського Союзу стає привабливим прикладом для всього світу.

До середини ХХ століття інтелектуальні проекти об’єднання Європи випереджали інтеграційні можливості держав Старого континенту. Лише дві світові війни та третя світова, якою по суті була “холодна війна”, стимулювали процес єднання європейських держав із метою самозбереження та навіть певного заперечення песимістичного прогнозу О.Шпенглера щодо наступаючих “сутінок Європи”. Хоча, з нашої точки зору, цей прогноз має під собою певні підстави. Особливо, якщо подивитись на нинішню розбудову єдиної Європи як на новий проект “побудови” Вавілонської вежі, тобто прискореного в часі та розширеного у просторі об’єднання принципово різних соціокультурних традицій.

Проте, ми розуміємо європейську інтеграцію як живий, творчий процес цивілізаційного самовдосконалення континенту під впливом тісно пов’язаних між собою соціально-політичних, соціально-економічних та соціокультурних, в тому числі, духовно-культурних чинників.

Заглиблюючись у минуле, можна знайти принаймні два духовні джерела сучасної європейської культури: класичну античну традицію (з її політеїстичним духовним началом) та духовну іудейсько-християнську монотеїстичну традицію. Західний світ живе напруженим діалектичним поєднанням цих двох полюсів, його динамізм – з точки зору російського політолога Василенко І.А. – пояснюється саме цим конструктивним конфліктом.

Вирішальним чином на становлення політичної культури Заходу вплинули політичні цінності Римської імперії, яка в цілому забезпечила комунікації для поширення християнства. При цьому римо-католицька духовна традиція сприяла формуванню єдиного політико-правового західноєвропейського простору. Протестантська ж культура перетворила активну світську діяльність на релігійний обов’язок віруючого.

Отже, розвиток демократичної політичної культури Заходу був санкціонований культурою релігійної участі. Водночас, альтернативна позиція, коли віросповідання є приватною справою, відкрила шлях до революційного марксизму [2]. Тим самим певним чином поглибилась й духовно-релігійна криза, яку переживає сучасна європейська людина. Перехід до розвинутого споживацького суспільства “матеріалізувало” духовні потреби, наблизило своєрідний період “гедоністичного атеїзму”. Розвиток цієї тенденції прискорює глобалізація цінностей західної цивілізації. Внаслідок цього соціокультурна прірва між суб’єктами різних цивілізацій драматичним чином збільшується.

На відміну від економічних аспектів європейської інтеграції, які більш тісно пов’язані із матеріальними потребами і швидким пошуком компромісних рішень, політичні аспекти здебільшого пов’язані з проблемами функціонування національних державних механізмів, із поняттям суверенітету, національної ідентичності, узгодженням позицій різних політичних еліт тощо. Зараз викристалізувались дві гіпотетичні моделі розвитку Європейського Союзу. Одна з них пов’язана з формуванням конфедеративного союзу національних держав, інша – з формування федеративних Сполучених Штатів Європи. “Третій шлях”, який полягає у певному поєднанні цих двох напрямків, поки що як чіткий політичний проект не сформувався .

Важливим фактором соціокультурної ідентифікації завжди була національна валюта. Символом формування нового гомогенного простору є спільна грошова одиниця Євро. Про збереження сталих соціокультурних бар’єрів свідчить досить складний процес розробки дизайну цієї валюти. Спочатку пропонувалось розмістити на банкнотах зображення “батьків” об’єднаної Європи та виокремити місце для національної символіки. Але врешті-решт ці ідеї не були прийняті, оскільки такий підхід міг би закріпити домінуюче становище провідних країн-членів Європейського Союзу та негативно вразити почуття малих народів. Після гострих дебатів був обраний варіант своєрідного “соціокультурного компромісу”. Було вирішено на купюрах Євро зображувати логотипи архітектурних стилів Західної Європи, причому репрезентувати не конкретні будівлі, а окремі деталі, характерні для європейських архітектурних стилів різних епох: класицизм, романтизм, бароко, рококо, модерн.

Отже, соціокультурний вектор європейської інтеграції залишається найменш “просунутим” із суто об’єктивних причин, пов’язаних із особливостями національного історичного розвитку. У сучасному Європейському Союзі зберігається соціокультурна “полярна” вісь Північ-Південь. Тобто Скандинавські країни, які не зазнали прямого впливу античної культури, на відміну, наприклад, від італійців, іспанців, греків, певною мірою французів та німців, досить відчутно відрізняються за своїм менталітетом від Середземноморських країн, які в свою чергу за цим критерієм досить суттєво відрізняються від британців. Не випадково важливим напрямком європейського інтеграційного процесу є формування так званих “європейських реґіонів”, які по суті є еманацією глибинних соціокультурних меж на рівні локальних територіальних об’єднань.

На Південному Сході Європи виділяються Балкани як історичне перехрестя соціокультурних впливів різних цивілізацій, що їх уособлюють сучасні Європа та Близький Схід. Внаслідок цього в умовах кризи перехідних суспільно-історичних періодів тут формуються центри напруги, які, вибухаючи на тривалий час, перерозподіляють в рамках сучасного цивілізаційного утворення людства зони впливу між різними народами, країнами та цивілізаціями [3].

Вплив глобалізації на зміну соціокультурних меж

та політичних кордонів у Європі

Передусім зазначимо, що соціокультурні властивості історичних суб’єктів призводять до встановлення соціокультурних меж – своєрідних “демаркаційних ліній” як в історичному міжцивілізаційному контексті, так й між окремими групами (блоками) країн сучасного, переважно європейського за своєю сутністю, цілісного цивілізаційного організму.

Історично так склалося, що соціокультурні межі, як правило, не співпадають із політичними кордонами, які є віддзеркаленням розвитку тенденцій іншого, ніж духовність чи культура рівнів. Соціокультурні “демаркаційні лінії” досить повільно змінюються у часі і певною мірою протистоять політичним чи економічним змінам. Політичні кордони держав змінюються значно частіше, ніж геополітичні та соціокультурні межі.

Наприклад, у 2001 року виповнилось сорок років із часу побудови Берлінського муру, який став символом холодної війни та, водночас, політичним і соціокультурним кордоном між комуністичним Сходом та ліберальним Заходом. Здавалось, що падіння 9 листопада 1989 року Берлінського муру неминуче прискорить процес єднання принаймні німецького народу. Але й через 11 років, що минули з часу об’єднання Німеччини, суттєва ментальна різниця між східними та західними німцями зберігається [4]. Таке становище склалось всупереч титанічних зусиль, докладених німецьким суспільством заради утворення гомогенного ментального простору, що його розірвали політичні кордони лише сорок років тому (1949-1989 рр.). Певно, що знадобиться зміна принаймні трьох поколінь, аби нарешті синхронізувати соціокультурну динаміку (ритми) у відповідності до “інтегрованих” ціннісних орієнтирів.

Отже, лише з суто політичної точки зору та лише певною мірою можна говорити щодо посилення гомогенності сучасного Європейського Союзу. В цілому ж він ще довго зберігатиме відчутний прояв (в тому числі в політиці) соціокультурних меж між англосаксонською та романською Європою, між Північною протестантсько-католицькою та Південною, переважно католицькою, Європою.

Іншою сутнісною рисою сучасної західної цивілізації є посилення тенденцій до глобалізації, що виявляє сьогодні себе у всіх аспектах життєдіяльності людини, суспільства і людства. Кожен з аспектів глобалізації приховує в собі певну небезпеку, але найнебезпечнішим з них є, на нашу думку, організаційно-технічний компонент глобалізації.

Скажімо, в контексті політичної європейської інтеграції глобалізація може розглядатись в цілому як позитивний фактор, що стимулює стандартизацію (уніфікацію) широкого розмаїття культурно-правових норм і тим самим забезпечує політичні завдання європейської (певною мірою – світової) спільноти. Зрозуміло, що іншої політичної оцінки можуть дотримуватись, наприклад, країни так званого фундаменталізму.

Цілком іншу картину оцінок ми можемо спостерігати в науково-технічному аспекті глобалізації. Перейнявши характерну для періоду становлення європейської цивілізації традицію технічної “перебудови” світу на угоду людині, глобалізація переважно оцінюється сьогодні як така, що несе величезну загрозу. Це проявляється, зокрема, в практично необмежених потенціях сучасної генної інженерії, яка може стати складовою дегуманізованої частини соціальної інженерії.

Радикально змінюють традиційні уявлення про соціокультурні межі європейської цивілізації й сучасні інформаційні технології. І все ж серед усіх соціокультурних факторів глобалізації найгостріше виявляють себе під час епохальних історичних змін духовно-релігійні, етнокультурні та расові соціальні відмінності. Саме ці фактори тривалого часу продовжують формувати зони напруження в Ольстері, Басконії та Корсиці.

Великобританія впродовж тридцяти років докладає максимум зусиль до замирення Ольстеру. В 1998 році була створена Асамблея Північної Ірландії. Але формування нової культури толерантності між католицькою більшістю та протестантською меншістю в провінції все ще не відбулось, свідченням чого є складнощі з роззброєнням Ірландської республіканської армії.

Після падіння автократичного режиму Франко проблема демократичного забезпечення національної самоідентифікації одного з найстародавніших народів сучасної Європи – басків є постійною головною білю іспанської держави.

Батьківщина Наполеона Бонапарта – Корсика продовжує створювати суттєві політичні проблеми для Парижа, наполягаючи на дуже широкій автономії, якої не має жодна французька територія.

Очевидно, що порівняно невисокий ефект процесу європейської політичної інтеграції (централізації) дедалі продовжує стримувати не менш вагомий феномен ідентифікації (реґіоналізації), який живлять існуючі соціокультурні стереотипи.