Мистецтво – як унікальний механізм культурної еволюції, Детальна інформація

Високі жанри – епопея, трагедія, ода – покликані втілити державні або історичні події, тобто життя монархів, полководців, міфічних героїв.

Низькі – сатира, байка, комедія – мають зображати приватне, повсякденне життя осіб середніх верств. Стиль і мова повинні були строго відповідати обраному жанру (Расін, Буало (Мольєр)).

У кін. ХVІІІ ст. в Німеччині і на початку ХІХ ст. у Франції, а також в інших країнах виникає напрям, який протиставляє себе класицизму і отримує назву “романтизм”. Романтики вперше відкрили суперечливість людської душі, її невичерпність.

Романтики поновили художні форми: створили жанр історичного роману, фантастичні повісті (Гюго, Жорж Санд)(П.Гулак-Артемовський, Г.Квітка-Основ’яненко).

У ІІ пол. ХІХ ст. утверджується напрям, що прийшов на зміну романтизму – реалізм. Кардинальна проблема реалізму – співвідношення правдоподібності й правди, істини (Ч.Діккенс, О.Бальзак).

На початку ХХ ст. в європейському мистецтві виникають різноманітні явища, які умовно можна назвати модернізмом. Якщо у всі віки література була пройнята ідеєю людини, то в сучасну епоху актуалізуються проблеми співвідношення особистості з космічним і людським універсамом.

”Театр” у перекладі з давньогрецької – видовище. Актори показують якусь історію (п’єсу), а глядачі спостерігають за їхньою грою. П’єса – актор – глядач об’єднані грою; ось формула театру.

Гра, як відомо, є природним станом людини. Граючися, діти вчаться жити. Дорослі вигадують собі інші ігри – різні свята, ритуали, жарти. Гра, таким чином, постає як спосіб існування, шлях до пізнання і окраса життя людини. Гра – основний елемент мистецтва театру, який через неї стає певною формою суспільної свідомості.

У театрі відбувається відтворення життя у формах самого життя. Вираз цей умовний, оскільки сценічна гра є лише імітацією форм життя, а не їх прямим відтворенням до дрібниць, інакше довелося б насправді вбивати, спати, вішатися на підмостках.

Водночас цей вираз, попри всю умовність, є досить точним, оскільки гра на сцені наслідує життя в його основних формах. Насамперед це стосується відтворення людини. Адже характер особистості розкривається в театрі саме так, як і в реальній дійсності – через систему вчинків, емоційні стани, процес мислення тощо.

За першооснову театр включає в себе літературу у вигляді п’єси – художнього тексту, призначеного не стільки для читання, скільки для виконання (розігрування) на сцені. Драматургія – особливий рід літератури. Вона обов’язково має розвинути конфлікт, драматичну дію і діалогічну форму тексту.

Крім того театр як мистецтво видовищне, зорове, спирається також на мистецтво образотворче. Наприклад, у ляльковому театрі, де головною дійовою особою є не жива людина, а її муляж, скульптура набуває домінуючого значення. Важливу роль відіграє також сценографія – освітлення сцени, декорація. Чимало для театру значить музика. У таких його різновидах, як опера, балет, оперета, м’юзикл, вона стає основним засобом сценічної мови. Тут і конфлікт, і характери, і атмосфера людських стосунків виражаються передусім музикою, мовою співу чи танцю.

У синтез мистецтв, об’єднаних театром, входять також дизайн, моделювання одягу, перукарська майстерність, макіяж, спорт (акробатика, фехтування тощо), народно-декоративні промисли і т.ін.

Отже, як уже зазначалося, театр розгалужується на різні види, котрі назвемо. Це опера, балет, оперета, драматичний, музично-драматичний, ляльковий театр і пантоміма (рух тіла). Існують також театри, що розрізняються за адресами свого призначення, тобто за складом своєї аудиторії: театри дитячі, де грають і дивляться вистави діти; юного глядача, де дорослі грають для дітей; театри молодіжні, міміки й жесту (для глухонімих); самодіяльні, де грають аматори та ін.

Театри розрізняються й за своїм тематичним або жанровим спрямуванням. Це театри естради, моди, пісні. історичного портрета, еротики, детективу, комедії, драми і комедії, мелодрами, хореографічних, естрадних мініатюр, поезії, камерний, фольклорний, комічної опери, масок тощо.

Театральне розмаїття має одну мету – відтворення життя людського духу на сцені. До цієї мети театри прямує, як правило, лише двома шляхами: він створює на сцені або ілюзію життя або модель дійсності.

К.Станіславський розробив систему роботи актора над собою і над роллю.

Найдавніше мистецтво театру належить Стародавній Греції, де ритуальне заклання козла на честь бога Діоніса народило “козлину пісню” – “трагос оде” – трагедію. Водночас пісня веселої команди Діонісових сподвижників – “космос оде” – породила комедію. Отже, п’ятеро видатних драматургів Еллади – Есхіл, Софокл, Еврипід (автори трагедій) та Аристофан і Менандр (автори комедій) – ще задовго до нашої ери на все майбуття заклали основи світової драматургії та театру.

Згодом християнізація Європи призвела до занепаду театру.

Оновлення театру відбулося в епоху Відродження. Вершиною ренесансного театру став для всього світу Вільям Шекспір.

ХVII ст. пройшло в театрі під знаком класицизму та завдяки закону трьох єдностей – місця, часу, дії (Мольєр, Корнель, Расін).

Епоха Просвітництва в культурі ( ХVІІІ ст.) характеризується появою нових жанрів – драми на початку століття і мелодрами в його кінці.

На поч. ХІХ ст. народжується укр. професійний театр. У 1819 р. в Полтаві Іваном Котляревським була написана і поставлена “Наталка Полтавка”.

У самому кінці століття голосно заявила про себе нова театральна професія – режисура.

З усього вищесказаного можна зробити такий висновок: “Театр має бути таким, як саме життя. А це і є відповідь на питання: “А яким повинен бути сучасний театр?”

Роль музики в культурній еволюції суспільства надзвичайно велика. Як всяке мистецтво, вона може з великою силою виражати те, чим живуть люди: горе, радість, заповітні сподівання, мрії про щастя. Музика – це мистецтво динамічне, виразне, слухове (за сприйняттям).

Заслуговує на увагу проблема специфічності “матеріалу” музики, або мови музики. Коли мовою малярства є фарби, літератури – слово, хореографії – жест, то в музиці – це організований особливим чином звук. Звук – надзвичайно нестійкий матеріал, його неможливо зупинити, особливо якщо мати справу з “живою” музикою, а не з механічним записом. До звука неможливо повернутись, як, наприклад, до слова. Тут немає зорового сприймання. Звук лишається лише в пам’яті. Він характеризується певною висотою, гучністю, тривалістю, тембром.

Музика проходить складний шлях від її творця (композитора) до слухача, оскільки вона має бути не лише створеною у свідомості та записаною – музику необхідно виконати.

Отже, специфічність музики полягає в тому, що їй притаманні два різновиди творчості: “первинний” – композиторський та “вторинний” – виконавчий.

Музика була невіддільна від інших різновидів мистецтва: поезії, танців. Самовизначення музики, розвиток її як самостійного мистецтва відбувалися поступово.