Західноєвропейська культура ХІХ століття, Детальна інформація

Говорячи про реалізм ХІХ ст., слід мати на увазі, що, звичайно, Гомер і Шекспір, Сервантес і Гете, Мікеланджело, Рембрандт чи Рубенс були великими реалістами. Мова йде про визначену художню систему, яка отримала теоретичне обґрунтування як естетично усвідомлений метод. Звернення до сучасності у всіх її проявах з опорою на точну науку стало основною вимогою цієї художньої течії. Художники-реалісти, узагальнюючи живу дійсність, намагалися створити типові образи в типових обставинах.

Цікавим і плідним був творчий шлях французького письменника Фредеріка Стендаля (Марі-Анрі Бей ля).

Прославився він в основному своїми романсами, серед яких особливе місце займає “Червоне і чорне” (1830 р.). В романі він створив типову картину життя сучасного йому суспільства. Про глибокий соціальний смисл роману говорить уже його назва. Під червоним і чорним Стендаль розумів зіткнення двох сил – революції і реакції. Революція – це червоне. Реакція, що утвердилась в період Реставрації, - це чорне.

Вершиною французького реалізму є творчість Оноре де Бальзака (1799-1850 рр.), великого майстра реалістичного роману на Заході. Ніхто з письменників Заходу ні до, ні після Бальзака не зумів дати такого всебічного зображення буржуазного суспільства, як зробив це великий автор “Людської комедії”. Літературна спадщина Бальзака величезна за об’ємом. Досить багато у нього ранніх творів, які він випускав під псевдонімом і від значної частини відмовився сам. Справжня історія творчості Бальзака починається з 1829 р., коли вийшов в світ його роман “Шуани”. Це був твір, який приніс йому успіх. В 1834 році Бальзак прийшов до думки про те, що все, написане ним до цього часу, можна об’єднати в один великий твір. Так зародилася ідея “Людської комедії”. Бальзак ділить свій твір на три частини: 1) “Етюди звичаїв”; 2) “Філософські етюди”; 3) “Аналітичні етюди”.

Створюючи історію звичаїв свого часу, Бальзак вважав необхідним зображувати сучасне йому суспільство через зображення особистих відносин. В центрі його оповіді стоять сім’ї і сімейні відносини, але автор показує, як вони підкоряються основним тенденціям часу.

Бальзак вважав, що призначення мистецтва – це служіння людині, людству, а велич генія повинна вимірюватися владою його таланту над світом. Життєвий і творчий шлях самого Бальзака – яскраве підтвердження сказаного. Широта його планів, сміливість думки, правда слова і геніальне передбачення майбутнього роблять його одним із найбільших вчителів світу.

Блискучою сторінкою в історії реалізму в Англії є творчість Чарльза Діккенса (1812-1870 рр.), автора романів “Посмертні записки Піквінського клубу”, “Пригоди Олівера Твіста”, “Домбі і син”, “Холодний дім” та багатьох інших творів.

В своїх творах він розкрив протиріччя між бідністю і багатством, пристрасно звинуватив соціальну несправедливість, прославив красу, людську гідність і працелюбність простої людини, висловив віру у можливість зміни суспільства шляхом переконання і перевиховання людей.

В історію світової літератури Діккенс ввійшов як блискучий гуморист-сатирик. В його романах сміх стає могутнім оздоровчим струменем для суспільства.

З іменем Діккенса пов’язана ціла епоха в розвитку англійської літератури. Він належить до тих великих письменників, які є гордістю національної англійської культури. Разом з тим твори Діккенса поряд з творами Стендаля, Меріме, Бальзака, Теккерея, Гейне, Уїтмена, Беранже та інших письменників становлять золотий фонд світової літератури.

Вершиною ліричної драматургії 70-х років стала опера “Кармен” французького композитора Жоржа Бізе (1838-1875 рр.). Сюжет опери запозичений з однойменної новели Проспер Меріме, але зміст новели в опері зазнав суттєвих змін. Музика “Кармен”, сповнена життя і світла, яскраво утверджує свободу людської особистості. Герої опери змальовані соковито, темпераментно, у всій психологічній складності характерів.

Великою популярністю користувався у ХІХ ст. і жанр оперети. На відміну від опери, це мистецтво майже ніколи не було елітарним. Воно апелювало до широких мас глядачів, у яких користувалося і користується незмінною любов’ю. Як самостійна різновидність музичного театру, яка протиставила себе комічній опері, оперета склалась у Франції в 50-60-ті роки ХІХ ст. Одним із засновників французької класичної оперети Жак Оффенбах (1819-1880 рр.). Він написав 102 твори для музичного театру, серед яких особливим успіхом користувалася оперета “Орфей у пеклі”; прем’єра її відбулася в 1858 р. в Парижі. І не сходила зі сцени протягом 288 спектаклів підряд.

Міцний грунт мав реалістичний метод творчості і в образотворчому мистецтві. Його особливості можна простежити на прикладі французької школи реалістичного живопису, видними представниками якої вважають художники-барбізонці. Вони працювали в основному на околицях Парижа поблизу села Бар бізон, від якого і пішла назва цієї школи. Це була група молодих художників – Теодор Руссо, Діаз делла Пенья, Жюль Дюпре, Констант Тройон, Шарль Франсуа Добіньї, - які приїхали в Бар бізон писати етюди з натури. Картини вони завершували в майстерні на основі етюдів, звідси закінченість і узагальненість в композиції і колориті. Але живе відчуття натури в них залишалося завжди. Всіх їх об’єднувало бажання уважно вивчати природу і правдиво її зображати, однак це не заважало кожному з них зберігати свою творчу індивідуальність. Пейзаж у картинах барбізонців несе сліди присутності людини, він обжитий, співзвучний побуту (“Вид Гранвіля” Теодора Руссо, “Пейзаж з коровами” Жюля Допре, “Дорога в лісі” Діаза де лла Пеньї).

Великий вклад в розвиток реалістичного мистецтва внесли французькі художники Гюстав Курбе (1819-1877 рр.), Жан Франсуа Мілле (1814-1875 рр.), Каміль Коро (1796-1875 рр.) та інші.

Отже, і класицизм, і романтизм, і реалізм, як творчі методи, що послідовно змінювали один одного, допомагали митцях оригінально і повнокровно зображувати існуючу дійсність і таким чином збагачувати духовний світ людей.

3. Серед названих напрямів найбільш життєздатним наприкінці ХІХ ст. виявився реалізм, однак він набуває нових рис. Зокрема, в літературі цього періоду вже немає такої широти зображення епохи, монументальності характерів, які були у Бальзака, Стендаля, Діккенса. Проте безжалісність звинувачення, безжалісне руйнування всіх ілюзій, показ загального зубожіння і здрібніння досягають в ній такої сили, якої не було у Бальзака чи Стендаля.

Сама ж теорія натуралізму була розроблена видатним французьким письменником Емілем Золя (1840-1902 рр.). Він вважав, що література, як і наука, не має права вибору матеріалу, що для справжнього митця немає непридатного сюжету або тем, що не заслуговують на увагу. Натураліст не повинен моралізувати, на думку Золя, бо зображена з науковою пристрастю дійсність сама по собі є достатньо впливовою у виховному відношенні.

У середині 70-х років навколо Золя склалася ціла натуралістична школа, куди ввійшли Гі де Мопассан (1850-1893 рр.), Едмон Гонкур (1822-1896 рр.), Альфонс Доде (1840-1897 рр.) та інші. Вона проіснувала до кінця 80-х років. Відігравши велику роль у розвитку літературного процесу, натуралізм показав і свої вразливі місця. Зокрема, прагнучи максимальної правдивості зображення дійсності, художники послабили увагу до краси мистецтва. Це вело до кризи цього напряму. Не випадково, що наприкінці ХІХ ст. виникає чимало альтернативних художніх течій, спрямованих проти натуралізму, зокрема імпресіонізм та символізм.

Імпресіонізм (від фр. іmpression – враження) виник у Франції наприкінці 60-х років і пов’язаний з творчістю видатних майстрів, як Едуарда Мане (1832-1863 рр.), Клода Моне (1840-1926 рр.), Огюста Бенуара (1841-1919 рр.), Едгара Дега (1834-1917 рр.), Огюста Родена (1840-1917 рр.) та інших. Свої твори вони наповнили живим духом природи, показали людину в нерозривній єдності з навколишнім світом. Особливу увагу імпресіоністи приділяли кольору і світлу, застосувавши новий метод бачення світу, заснований на безпосередньому баченні глядачів. Е.Мане рішуче обновив побутовий жанр своїми відомими картинами “Олімпія”, “Сніданок на траві”, “Бар”Фолі Бержер” та іншими творами. А провідні теми Огюста Бенуара – утвердження повнокровного людського буття, намагання передати мінливий, невловимий світ людської душі (“Мулен де ла Галетт”, “Портрет Панни Самарі” та інші). Художники наступного покоління, враховуючи досвід імпресіоністів, почали створювати свої живописні системи. Такі майстри, як Жорж Сера, Поль Саньяк і Едмонд Кросе, спираючись на наукові відкриття по розкладу світла на чисті спектральні тони і їх синтез в оці глядача, малювали полотна невеликими мазками-крапками, створюючи мальовничий ефект мозаїчного зображення, яке ніби зібране з кольорових кристаликів. Ці художники хотіли домогтися підвищеної емоційної виразності кольору, посилюючи контраст фарб. Разом з такими майстрами, як: Поль Гоген, Вінсент Ван Гог і Поль Сезанн, вони отримали назву постімпресіоністів.

У 70-х роках ХІХ ст. знову ж таки у Франції виникає така своєрідна художня течія, як символізм (від грецьк. symbolon – знак, символ). Символісти вважали головним у художній творчості інтуїтивне, підсвідоме. Виходячи з ідеї про символічність будь-якого мистецтва, представники цього напряму були переконані, що символ поєднує земне, емпіричне, тимчасове з іншими світами, з глибинами духу і душі, з вічним та абсолютним.

Декадентство (від лат. decadentia – занепад) знайшло вираження не тільки у символізмі, а й в інших течіях, які стали передвістям глибокої кризи західноєвропейської культури у ХХ столітті.

Отже, ХІХ століття – це вік напруженого пошуку людської думки в пізнанні світу, в намаганні удосконалити його. Для цього періоду характерні високі злети художньої культури і разом з тим входження в свідомість творців занепадницьких настроїв. ХІХ століття – це вік напруженої боротьби нвого зі старим, вік, який започаткував багато процесів і проблем, що дістали свій розвиток в ХХ столітті.