Мистецтво і наука ХХ ст., Детальна інформація

Реферат

на тему:

Мистецтво і наука ХХ ст.

Культура і мистецтво ХХ ст. Культура ХХ ст. – одне з найскладніших явищ в історії світової культури. По-перше, це пояснюється великою кількістю соціальних потрясінь, страшних світових війн, революцій, які витиснули духовні цінності на периферію людської свідомості і дали поштовх розвитку примітивних націонал-шовіністських ідей, посилення культу тотального руйнування старого. По друге, відбуваються суттєві зміни в галузі економіки та засобів виробництва. Поглиблюється індустріалізація, руйнується традиційний сільський устрій життя. Маси людей відчужуються від звичного природного середовища, переїжджають до міст, що призводить до урбанізації культури. По-третє, поступове перетворення суспільства на комплекс різних об’єднань та угрупувань веде до процесу загальної інституціоналізації, результатом якої є позбавлення людини власного “я”, втрати індивідуальності.

У ХХ ст. виразно виявилися дві тенденції. З одного боку, помітною є криза духовності, яка характеризується передусім відчудженням мас від культурних надбань нації та людства, витісненням духовних цінностей на периферію людської свідомості, пануванням стереотипів масової псевдокультури. З іншого боку, посилюється протилежний процес, пов’язаний із прагненням частини суспільства повернутися до лона культури, зробити своє буття дійсно духовним. В океані пароксизмів безкультур’я нашого століття - кровопролитних світових та регіональних війн, ядерної загрози, національно-етнічних та релігійних конфліктів, політичного тоталітаризму, руйнування та знищення природи, зростаючої егоїзації індивідів - багато хто починає сприймати культуру як землю обітовану, як панацею, єдину рятівну силу, спроможну розв’язати проблеми сучасного людства.

Культура XX ст. про йшла три етапи розвитку:

1) Для початку ХХ ст. (1900-1920 р.р.) характерна гостра боротьба всіх форм антиреалістичного мистецтва за право на існування. Саме в цей період склались основні модерністські течії, які пізніше виступали лише в різних модифікованих варіантах.

2) Час між двома світовими війнами (1921-1939 рр.) характеризується посиленням боротьби між реакційною культурою і реалістичною, демократичною. Цей період дав світовій культурі видатних письменників і майстрів образотворчого мистецтва. В духовному житті більшості індустріальних країн широко йшов процес дальшої демократизації. В той же час в тоталітарних державах панував догматизм, страх, конформізм, войовнича ідеологізація, чинились репресії проти діячів науки і культури, знищувались пам'ятки культури, твори видатних письменників.

3) На розвиток культури періоду після другої світової війни (1946 - до нинішнього часу) значний вплив справили новітні досягнення НТР і технологічна революція засобів масової інформації. Виникає індустрія "масової культури", різні течії неомодернізму. На відміну від сучасного західного суспільства в країнах з тоталітарним режимом до кінця 80-х років спостерігався культурний регрес, у художній творчості панувало всезаборонство.< Після повалення там комуністичних режимів почалось культурне відродження, народам повертаються імена і твори видатних діячів культури, заборонених за часів тоталітаризму. Значно ширше стали проявлятись тенденції інтернаціоналізації культури, підвищується значення міжнародного культурного і наукового обміну. Величезну роль відіграє Організація об’єднаних націй (ООН), основними завданнями якої є підтримання і зміцнення міжнародного миру та безпеки і розвиток співробітництва поміж державами. Спеціалізованою установою ООН є Організація об’єднаних націй з питань освіти, науки й культури (ЮНЕСКО).

Однією з характерних рис культурного життя XX ст. є виникнення та поширення модернізму. Він виникає як своєрідна світоглядна та художньо-естетична реакція на поглиблення/духовної кризи суспільства. При цьому модернізм заперечує можливості попередньої культури протистояти руйнівним силам. Звідси різкий, а іноді й войовничий антитрадиціоналізм< модернізму, що іноді набуває бунтівних та екстравагантних форм виявлення у вигляді авангардизму.

Модернізм (від фр. - новітній, сучасний) - загальне позначення напрямів мистецтва та літератури кінця XIX-XX ст. (кубізм, футуризм, експресіонізм, сюрреалізм тощо), які характеризуються розривом з традиціями реалізму.

Причини виникнення модернізму:

1) Як реакція на суспільні проблеми. На рубежі ХІХ-ХХ ст. особливо після першої світової війни загострилась духовна криза. Свій внесок в руйнування духовних засад культури внесли й революції. Почалася інтенсивна атеїзація свідомості значної частини людства. Утворився духовний вакуум, який потребував свого заповнення.

2) Причина криється у суто художніх субстанціях. Реалізм дещо “приївся” читачеві. От письменники-модерністи і шукали нових, не набридлих публіці змісту і форм художніх творів.

3) Особистісні. Згадаймо літературних велетнів-реалістів XIX ст.:Cтендаль, Бальзак, Діккенс, Флобер, Золя, Достоєвський, Толстой. Досить тяжко не вийшовши за межі реалізму створити щось “конкурентноспроможне”, водночас з ними чи після них. Молоді літератори стали торувати свої, нові "модерні" шляхи в літературі.

Отже, поява модернізму зумовлена як соціально-політичними, так і суто художніми (і навіть особистісними) причинами.

Філософсько-світоглядними підвалинами модернізму були ідеї Артура Шопенгауера, Фрідріха Ніцше, Анрі Бергсона, Зиґмунда Фрейда, Карла Густава Юнга і т.д.

Їх роздуми про трагедію та крах традиційного гуманізму, історичний тупик, у якому опинилося людство, складний та суперечливий характер спілкування людини з навколишнім світом, її відчуженість від світу примусили людство багато в чому переглянути свої погляди на світ і місце людини в цьому світі.

Модернізм став характерним напрямком у мистецтві ХХ століття. Основні естетичні принципи модерну в образотворчому мистецтві – заперечення зображальності, абстракціонізм і поп-арт, у музиці – заперечення звукової організованості – мелодії, гармонії, електронна музика, в театрі – відсутність осмисленого художнього мовлення, логіки розгортання драматичної дії. Основні представники модернізму в літературі – Ф.Кафка, Джойс, Камю, в театрі Іонеско, Сартр, Беккет, у малярстві – Кокошка, Сальвадор Далі, у музиці – Шемберг, Штокхаузен.

Більшість дослідників пов’язує виникнення модернізму з експресіонізмом ( від франц. – вираження, виразність). Початок експресіонізму як художнього напрямку було покладено у 1905 р. організацією “Міст” – студентами архітектурного факультету Вищого технічного училища у Дрездені. У геометрично спрощених формах, через повну відмову від передачі простору, через не згармонізовані тони Е.Л.Кірхнер, Е.Хенкель та інші передавали свій жах перед сучасним і майбутнім, відчуття власної неповноцінності, безнадійності і беззахисності у світі. Це викликане до життя сильними почуттями мистецтво було холодним і раціоналістичним. В ньому вперше проявилась одна з основних якостей авангардистського живопису – її раціональність, зверненість до розуму, а не до почуттів глядача. Ще одним об’єднанням експресіоністів була група “Синій вершник” (Альфред Кубін, Оскар Кокошко). Воно розпалося перед першою світовою війною, його відрізняли антиматеріалізм та антиреалізм.

Вагомий внесок у розвиток експресіонізму зробив відомий австрійський художник Оскар Кокошка (1886-1980 рр.), Він - маляр і графік, драматург і артист-декламатор. Але всі прояви його таланту незмінно свідчать про схильність до експресіоністського світогляду та естетики.

Близьку німецьким експресіоністам доктрину емоційно — колористичного живопису сповідували паризькі фовісти (від франц. - дикі). Вони стверджували свого роду живопис "без правил", за що й отримали від критиків іронічну назву. До групи фовістів входили А.Матісс, М.Вламінк, Р.Ван-Донген та ін. Їх об'єднувало прагнення до створення художніх образів винятково за допомогою яскравої відкритої барви, експресивних, напружених кольорових симфоній.

Найяскравіше це виявилось у творчості Анрі Матісса (1869-1954 рр.).Його полотнам притаманні декоративна виразність, мажорна гармонія барвистих акордів, життєстверджуюча тенденція.

Експресіонізм, який виник в живописі, так чи інакше виявився у всіх видах мистецтва. Він посідав суттєве місце в німецькій та австрійській поезії (Г.Тракль, Ф.Верфель, ранній Й.Бехер). Риси експресіонізму притаманні - прозі І.Франка та Ф.Кафки. Одним із провідних жанрів експресіонізму є публіцистична драма, або "драма крику", з її "вселенськими конфліктами", абстрагованим образом людини, уривчастою "телеграфною мовою", різкою пластикою (п'єси Г.Кайзера, Е.Толлера та ін.).

Ще одним художнім напрямом, який мав довгочасні наслідки та спричинив значний вплив на розвиток модерністського мистецтва, був кубізм (від франц. – куб). Він виник в Парижі також на початку століття. На думку деяких тогочасних теоретиків мистецтва, кубізм був "революційним переворотом", таким самим, що його зазнав живопис у добу Ренесансу. Так само, як і експресіоністи, кубісти прагнули виразити свій внутрішній світ, вважаючи його єдиним джерелом творчого натхнення. Вони відмовились від таких традиційних художніх засобів, як передача тривимірного простору, атмосфери, світла, і почали розробляти нові форми багатовимірної перспективи, які б дали змогу показати об'єкт з усіх боків у вигляді безлічі площин, які перетинаються між собою, утворюючи напівпрозорі чотирикутники, трикутники, півкола. Все це, на думку кубістів, повинно не лише допомогти глядачеві скласти об'ємне уявлення про об'єкт, але й показати вихідні форми речей. Конструктивна схожість усіх предметів, їх взаємозв'язок та взаємодія - ось що в першу чергу цікавило та хвилювало кубістів.

З кубізмом в різні часи була пов'язана творчість багатьох митців, проте найголовнішу роль у становленні нового напрямку відіграли іспанець Пабло Пікассо та француз Жорж Брак. Саме в їх творах експерименти кубізму набули найдосконаліших форм. Зародження кубізму теоретики пов'язують з картиною П.Пікассо "Авіньонські дівчата". Зображуючи п'ять оголених фігур, художник пропонує глядачеві небачене досі трактування людського тіла. Фігури складаються з окремих площин, мають викривлені пропорції. Геометризація форм, що була накреслена в "Авіньонських дівчатах", стала однією з характерних ознак образотворчої мови кубістів. Навколо П.Пікассо та Ж.Брака гуртувалися не лише молоді художники Р.Делоне, А.Глез, Ж.Метценже, Ф.Пікабля, Ф.Леже, але й поети - Макс Жакоб, Андре Сальмон і особливо Гійом Аполлінер, які взяли участь у розробці теоретичних засад кубізму.

Найвідчутніше кубізм вплинув на радикальні кола модерністів які вважали себе передовим загоном .авангардом нового мистецтва (звідси -"авангардизм"). Авангардисти прагнули повністю відмовитися від існуючих мистецьких традицій та норм і перетворити новизну виразових засобів насамоціль. Серед ранніх авангардистів, на яких вплинув кубізм, були італійські футуристи (від лат. - майбутнє). Про утворення футуризму заявив у 1909 р. італійський письменник Філіппо Марінетті (1876-1944 рр.), наголошуючи на закінчені мистецтва минулого та народженні футуризму як мистецтва майбутнього. Відкидаючи традиційну культуру та її цінності, футуристи протиставили їй культ техніки та індустріальних міст (урбанізм). Сучасну людину, - вважав Марінетті, - дія мотору хвилює більше, а ніж посмішка жінки чи сльоза дитини. Однодумцями Ф.Марінетті були художники У.Боччокі, Н.Карра, Л.Гуссоло, Дж. Балла, Дж . Соверені, їхні твори предста собою комбінацію площин та ліній, дисгармонію кольору та форми. Не випадково, що на відміну від інших європейських авангардистів, футуристи не обмежилися чистою естетикою, а стали на шлях політики, консолідуючись з найрадикальнішими рухами, зокрема з італійськими фашистами.

У повоєнну добу виникають нові форми модернізму, які на відміну від довоєнних вже тяжіють до активного впливу на світ, до втручання в духовну, а іноді й у суспільну сферу людського буття. Зокрема , активну антиестетичність містив у собі дадаїзм, що народився ще в першу світову війну у нейтральній Швейцарії, де доля звела художників та поетів з ворогуючих країн Європи. Їх об'єднувала ненависть до війни, до суспільства , яке паразитує на кривавій різні. Своїм ворогом вони вважали будь-які авторитет чи традицію і врешті-решт саме мистецтво. Дадаїсти не мали визначеної художньої програми і займалися творчістю для того, щоб довести, що творчість теж ніщо. Безглузді сть навколишньої дійсності та будь-яких проявів людської творчості підкреслювалась навіть терміном "дадаїзм". "Дада" по-румунськи означає "так, так", по-французьки хобі (коник). Глузуючи над дійсністю, дадаїсти замість музичних концертів приголомшували публіку "брюїтизмом" (від франц. - шум): били у сковорідки та каструлі. Замість поезії у загальноприйнятому розумінні вони пропонували слухачам набори випадкових слів та безглузді звукосполучення або читали одночасно вірші різних поетів. Замість малярства або скульптури демонстрували на виставках праску з припаяними шипами (М.Рей) або нічний горщик та пісуар (М.Дюшан). Відраза до існуючого способу життя та по в'язаної з ним культури у дадаїстів набрала форми анти-культури. Дадаїзм розпався у першій половині 20-х років, проте своєю антихудожньою практикою, активним насадженням культу абсурду-він сколихнув всю Європу та багато в чому визначив наперед подальшу еволюцію модернізму.

Настрої, які були спонукальним мотивом виникнення дадаїзму, сприяли появі сюрреалізму (франц. - надреалізм) - течії, що посідає одне з найпомітніших місць у складній культурній палітріXX ст. Перше ядро сюрреалістів утворювали молоді паризькі поети та письменники - Андре Бретон, Луї Арагон, Поль Елюар, Жак Превер, та ін., які групувались навколо журналу "Література", що почав виходити з 1919 р. Пізніше в угрупування влились художники М.Ернст, А.Массон, М.Дюшан, С.Далі та ін. Творча та. теоретична платформа сюрреалізму вперше була визначена у 1924 р. Як випливало зі змісту першого та наступних маніфестів та декларацій нової течії, її представники вирішили замінити реальний, наочний світ містичним світом підсвідомого. Сновидіння, галюцинації та божевілля визнавались єдиним джерелом натхнення.

Розквіт сюрреалізму припадає на 1924-1938 рр. Найяскравішим представником сюрреалізму по праву вважається відомий іспанський художник Сальвадор Далі. Його картини являють собою ірраціональні комбінації суто реальних предметів, які мають натуральний вигляд, або парадоксальним способом деформовані. Це може бути людська фігура з картотечними шухлядами в животі ("Антропоморфна шафа", 1936 р.), годинник-серветка, що звисає зі столу ("Збереження пам'яті", 1931 р.), слони надовгих павучих ніжках ("Спокуса Св. Антонія", 1946 р.) тощо.