Загальна характеристика культури ХІV-першої половини ХVIII ст., Детальна інформація

Відродження, яке існувало поза Італією, звичайно називають північним. Його представляють такі країни, як Нідерланди, Німеччина, Франція, Англія, Іспанія. Відносно мистецтва Нідерландів ситуація лишається нечіткою. З одного боку, нідерландські художники першими почали використовувати масляні фарби, а за ними слідували італійські. Хронологічно, в епоху Відродження в Нідерландах працювали такі відомі майстри, як Ян вам Ейк, Рогир ван дер Вейден, П.Брейгель. З іншого боку, їх творчість далеко не всі вважають ренесансною. Такої думки, зокрема, притримується нідерландський вчений Й. Хейзінг, відносячи їх творчість до пізнього Середньовіччя.

У Німеччині найбільш відомим художником Відродження є Альбрехт Дюрер (1471-1528), творчість якого розвивалася під сильним впливом італійського мистецтва. До числа високих досягнень художника відносяться картини “Автопортрет”, “Адам і Єва”, “Чотири апостоли”. Окрім живопису, Дюрер відомий чудовими гравюрами на дереві й міді. Найбільш відомі гравюри “Апокаліпсис”, “Чотири вершники”, “Рицар, Диявол і Смерть”, “Битва Архангела Михайла з драконом”, “Меланхолія” і т.д.

Культура епохи Відродження містить величезні духовні цінності. Саме в цей час були закладені глибокі підвалини духовності суспільства. Ця культура збагачує нас загальнолюдськими, гуманістичними цінностями, розумінням того, що істинно творчий початок буття – людина. Ренесанс вселяє віру в безмежні можливості людини, у її вдосконалення. Як ніяка інша епоха, культура Відродження щедро породила плеяду геніальних митців, створила вищі духовні цінності. Тенденції культурного розвитку, започатковані епохою Ренесансу, знайшли своє продовження в культурах інших епох. Відродження – це унікальний період в історії культури, котрий репрезентує одночасно і епоху, і тип культури, і культурне явище.

Від Відродження до ХУІІ ст. у світосприйманні і психології людей відбувся поворот у розумінні ролі і місця особистості. Гуманізм Відродження, як відомо, сформував у людях безмежну віру в людину, в її силу, енергію, волю; уявлення про гармонійно організований світ із героєм-людиною у центрі. Але розлад між ідеалами гуманізму і суворими, що мало залежали від волі індивідуума, законами суспільства, став очевидним. Виявилось, що й сама особа не всесильна і зовсім не є вершиною Всесвіту. Тому відбувався перехід від безмежної віри в людину – до зневіри, відчаю, скепсису та трагічного дисонансу людини й світу. Подальший розвиток буржуазних відносин у ХУІІІ ст. показав, що вивільнення особи часто призводить до панування корисливих людських інтересів, тобто не сприяє прогресу людини.

Чому ж з такою наполегливістю і завзяттям просвітителі намагаються реалізувати ідею Відродження про розкріпачення особи та її вільного розвитку в більш складних історичних умовах? В чому полягає суть ідеології просвітництва? Як вона втілюється в основних формах культури?

Для Західної Європи ХУІІ ст. – це час становлення капіталізму, передумовою чому були великі географічні відкриття ХУ-ХУІ ст.ст., освоєння європейською метрополією практично всіх частин світу.

Нові соціально-історичні чинники (розвиток мануфактури, процес бурхливого первісного нагромадження капіталу) започаткували формування нових політичних і економічних структур, а отже і нову систему культурних цінностей. Завершується процес формування великих національних держав, абсолютистських монархій, а відтак і національних особливостей культурного життя різних країн, але в той же час це розмаїття культурного життя не виключає загальних його характеристик.

Системоутворюючим чинником цієї культури стали світоглядні ідеї, започатковані науковою революцією ХУІ-ХУІІ ст. Бурхливий розвиток природничих наук привів до цілого ряду наукових відкриттів. Геліоцентрична система Коперніка була обґрунтована відкритими Г.Галілеєм законами класичної динаміки ( вільного падіння тіл, інерції та відносності руху). Закон всесвітнього тяжіння І.Ньютона дав відповідь на питання, чому планети рухаються не по кругових, а по еліптичних орбітах. Тільки після цього постала нова картина світу у своїй відносній завершеності.

Принципове значення для становлення світоглядних засад культури Нового часу мала проблема методів наукового пізнання. Важливу роль в її вирішенні відіграли видатні філософи Ф.Бекон і Р.Декарт, які протиставили догматизму схоластики індуктивний та дедуктивний методи.

Найголовнішим загальнокультурним наслідком наукової революції було перетворення схоластичного природознавства на дослідне і математичне. Був відкритий шлях до нагромадження нових наукових знань, до перетворення науки на вагомий змістовний компонент культури, до прискорення процесу становлення цивілізації.

Становлення науки, поступове все більш щільне входження її в суспільне життя лише завершувало собою формування раціоналізму як відмітної риси і способу думки, і способу життя людини Нового часу.

В цих умовах поглибились розмежування між наукою і релігією. Предметом науки стала природа, під якою тепер розумілося все існуюче разом з людиною, все що можна вивчити емпіричним методом і пояснювати, керуючись аргументами розуму. Починалась доба панування механістичного детермінізму, принципи якого розповсюджувались не лише на природу, а навіть на суспільство і людину. Але раціоналізм в тій історичній формі був сумісним з християнською релігією, з її вченням про розумність створеного богом світу. Релігія залишається провідною духовною засадою не тільки народної культури, але й науки. Про бога згадують майже в усіх філософських трактатах того часу. Поширюється, як і в добу Відродження, концепція “двох істин”, розвиваються і зміцнюються такі компромісні ідеологічні і світоглядні форми як пантеїзм і деїзм ( де бога або ототожнювали з природою, або значно обмежували в його функціях по відношенню до неї).

З позицій емпіричного, раціоналістичного світогляду діячі культури намагались вирішити і проблему людини. Відбувалась переорієнтація суспільних ідеалів, вони ставали більш прагматичними, позбавлялись героїко-романтичного забарвлення. Для масової свідомості ідеал підприємливої людини, купця, допитливого вченого стає більш привабливим, аніж ідеал лицаря чи ченця-аскета. Але “здоровий глузд” масової свідомості, з її орієнтацією на підприємницький успіх і ділову ініціативу, здійснював не тільки творчу, але й руйнівну роботу в сфері духу, нігілістично відкидаючи моральні й естетичні цінності, якщо вони не були потрібними для досягнення меркантильних інтересів.

Важливим є питання про те як сприймала людина своє життя: оптимістично чи песимістично. В літературі зустрічаємо протилежні відповіді на це питання. Успіхи природничих наук, розкріпачення людського розуму безумовно сприяли ствердженню оптимізму. Але вони одночасно породжують певний песимізм. У новій системі світоглядних координат людина постала маленькою ланкою величного механізму природи, а система суспільних структур протистояла людині як щось незбагненне і вороже. Слід зазначити, що ХУІІ ст. було надто складним за своїми соціальними та духовними процесами. В Європі не припинялись масові кровопролиття. На зміну релігійним війнам, які супроводжували реформацію ХУІ ст., прийшла не менш кривава і руйнівна тридцятилітня війна (1618-1648 р.р.), масовими вбивствами супроводжувались революційні події в Нідерландах, Англії.

В умовах протиставленості людини природі і суспільству поступово виникає тріщина між особистістю і світом, між окремою людиною і суспільним середовищем, що призводить до зростання активності людини, оскільки тепер вона могла покладатися тільки на саму себе.

Бурхливі події соціального життя, наукові відкриття, радикальні зміни у світобаченні і світовідчутті людей не могли не викликати певних процесів у художній культурі, сприяти народженню нових напрямків і методів творчості. У ХУІІ ст. в мистецтві Західної Європи панують два головних напрямки – бароко і класицизм.

Якщо давати загальну характеристику розвитку художньої культури цієї доби, то необхідно відмітити, що відбувалося її загальне піднесення. При цьому світ образів став більш тісно пов’язаний зі світом реальної дійсності. Як ніколи раніше, художня культура була насичена соціальним кліматом епохи. Відкрите соціальне забарвлення було притаманне багатьом художнім творінням ХУІІ ст.

Іншою особливістю художньої культури даного століття є ліквідація розриву між розвитком окремих видів мистецтв. Бурхливий інтенсивний розвиток відбувався в багатьох галузях художньої творчості, в тому числі і в таких “молодих” видах мистецтва, як театр і музика.

Третя особливість художньої культури цього століття пов’язана з формуванням провідних національних шкіл європейського мистецтва в Італії, Іспанії, Фландрії, Голландії і Франції. Саме в мистецтві цих національних шкіл були досягнуті найвищі творчі результати, а особливості художньої епохи набули найбільш яскраве і типове виявлення.

Еволюція окремих видів мистецтв пов’язана з поглибленням осмислення дійсності, з виробленням і розповсюдженням нових жанрових форм. Література того часу представлена іменами таких славетних письменників, поетів, драматургів, як Лопе де Вега, Кальдерон, Мільтон, Корнель, Расін та Мольєр. В музиці відбувалося поступове звільнення від культових форм, зародження та оформлення ораторії та інструментальної музики. З 30-х років виходить на сцену опера - новий, синтетичний за своїм характером жанр драматичної музичної вистави, першими найвизначнішими майстрами якого у ХУІІ ст. були Монтеверді в Італії, Люллі у Франції і Перселл в Англії.

Подібні процеси утвердження нових тенденцій характерні також для еволюції пластичних мистецтв - живопису, скульптури, графіки, архітектури. Так видатний італійський живописець Караваджо заснував художню систему монументалізації буденного світу за допомогою світлотіньових контрастів, що одержала назву “караваджизм”. Серед його послідовників були такі всесвітньо відомі майстри як Х.Рібера, П.Рубенс, Д.Веласкес, Рембрандт. В цей час також працюють А.Ван-Дейк,Ф.Сурбаран, Ф.Гальс, Н.Пуссен. Найвищі досягнення в скульптурі та архітектурі пов’язані з творчістю Д.Л.Берніні, Ф.Барроміні, Ж.Ардуен-Мансара.

Особливе місце в європейській культурі цієї доби зайняла культура бароко (від італ. baroco – дивний, вибагливий, химерний). Мистецтво бароко фіксує гостру внутрішню суперечливість суспільного життя. Заспокійливій і врівноваженій картині буття, створеній культурою Відродження, протистояла картина бурхливого, збентеженого, патетичного і драматичного світу, який постав у суперечливій динаміці та “відкритості” для всіляких змін. Художні образи взаємозв’язувалися, зливаючись в один рухливий потік, в якому чітко простежувалась тенденція до універсалізму. Художники бароко прагнуть створити єдину всеохоплюючу картину світу. Вони відмовляються від чітких ліній, що окреслювали простір, і ділять його на окремі відносно замкнені площини. Простір в їх картинах тяжіє до безконечності, об’єднуючи в одне ціле людей, предмети, пейзаж тощо. Водночас майстерне використання контрастів світла і тіні перетворювало ціле в наповнений динамікою живописний потік.

Динамізм іще значнішою мірою знайшов свій вияв у скульптурі барокко, де він викликає не оптимістичне відчуття могутності, як це мало місце в пластиці Відродження, а скоріше захоплення витонченістю та якоюсь неземною, нереальною легкістю. Якщо скульпторів Відродження захоплювала краса тіла сама по собі, то тепер митців більше хвилює краса рухів, їх казкова грація.

Найяскравіше бароковий стиль виявився в архітектурі. Архітектурний образ формувався на основі активної взаємодії просторових та об’ємних чинників. Простір, який у своєму безмежному розширенні набуває всепроникаючої сили, наштовхується на пластику архітектурної маси, внаслідок чого, та то піддається простору, то опирається йому, утворюючи дивні мотиви об’ємної та лінійної конфігурації.

В архітектурі бароко переважає тяжіння до ансамблю, до організації простору. Архітектори включали в ансамбль не тільки окремі споруди і площі, а й вулиці, які підпорядковувались одній монументальній споруді як композиційній домінанті.

По-новому розкривається в архітектурі бароко поняття синтезу мистецтв. Скульптура, живопис, немов би продовжують архітектурні форми, приймають участь у створенні єдиного ансамблю, який об’єднаний спільною художньою ідеєю.

Теорії і практиці бароко у ХУІІ ст. протистояла доктрина класицизму. Як цілісна система смакових уподобань він сформувався у Франції при королівському дворі і звідти розповсюдився серед аристократичних кіл усієї Європи.

Однією з визначальних рис класицизму було звернення до зразків і форм античного мистецтва як до ідеального естетичного еталона. Поширення класицизму у Франції було пов’язано із літературно-драматичною творчістю П’єра Корнеля, Жана Расіна, Мольєра. Цей стиль знайшов втілення в поемах і сатира Нікола Буало, байках Жана де Лафонтеня, прозі Франсуа де Ларошфуко та Жана де Лабрюйєра, архітектурі версальських палаців Жюля Ардуен-Мансара, малярстві Нікола Пуссена та Лоррена.

Для класицизму загалом притаманні раціоналізм, нормативність творчості, прагнення до завершених гармонійних форм, монументальності та зрівноваженості композиції. У французькому класицизмі як основний принцип для будь-якого художнього твору виступає розум. Тим самим відкидається всіляка фантазія, а головною вимогою стає торжество ідей обов’язку над почуттєвим прагненням у людини. Це вимагало чіткої регламентації всілякої художньої діяльності і точного дотримання правил. Естетичну цінність має лише непересічне, непідвладне часові. У кожному явищі класицизм прагне знайти і закарбувати суттєві, стійкі ознаки. Класичний образ тяжіє до зразка, він є торжеством розуму і порядку над хаосом.

Важливою ознакою класицизму була також строга ієрархія жанрів. Вони розподілялися на “високі” - трагедія, епопея, ода, сферою яких було державне життя, історичні події, міфологія, а героями - монархи, полководці, міфологічні персонажі, релігійні подвижники, а також “низькі” - комедія, сатира, байка, які змальовують приватне, буденне життя звичайних людей.