Предмет i завдання курсу. школи, напрямки і теорії в культурології, Детальна інформація

Реферат на тему:

“Предмет i завдання курсу. школи, напрямки і теорії в культурології”

Наприкінці XX ст. почалося розмежування, уточнення та поглиблення розуміння світоглядних дисциплін, а також виокремлення напрямків, що поєднують ознаки філософських, мистецтвознавчих, літературознавчих, театрознавчих та інших знань; на їх базі почала формуватися своєрідна галузь і напрямок наукових досліджень — культурологія. Вона узагальнює і зводить до спільного знаменника понятійний апарат, об'єднує культурно-мистецькі дисципліни, надає можливість науковцям, педагогам і студентам цілісно осягнути культурологічне сприйняття світу і діяльності людства.

Культурологічний підхід до вивчення естетичних явищ, культурних процесів — не сучасний винахід, його використовували ще наші попередники, але вони вивчали переважно окремі види культуротворчої діяльності, що не давало змоги сприймати розвиток цивілізації як цілісний процес. Це значно ускладнювало процес вибудовування продуктивних концепцій, не давало змоги звести до спільного знаменника сприйняття досягнень світових цивілізацій, будувати моделі розвитку суспільних відносин у соціумі.

Культуру як окрему галузь вивчали ще з античних часів. Вона досліджує притаманну їй специфіку в різних галузях наук, зокрема археології, археографії, етнографії, психології, історії, соціології, мистецтвознавстві та ін. Але лише на початку XX ст. почали робити спроби узагальнити ці дисципліни, наблизитися до синтетичного розуміння терміна "культурологія" і ввести його в науковий обіг. Одним із перших це зробив американський учений Леслі Уайт. Його послідовниками в цьому напрямку були

європейські науковці. Окремі опосередковані спроби трактування культурологічних концепцій робили Ф. Ніцше, А. Шпенглер, В. Розанов, М. Бердяев, Ф. Достоєвський, І. Франко, П. Флоренсь-кий та ін. Вони переважно спиралися, з одного боку, на філософські засади, з іншого — на художньо-образне осмислення культури в мистецьких творах, що давало змогу осягнути філософсько-культурні явища як феномен цілого. Цим проблемам приділяли увагу також науковці, які наголошували на ролі й значенні культурного феномена в розвитку наукових досягнень та етичних засобів, їх реалізації в суспільстві. Зокрема, подружжя П'єр і Марія Кюрі, В. Вернадський, С. Капиця та А. Сахаров підкреслювали: низький культурний рівень науковця призводить до того, що досягнення науки можуть змінити культурну домінанту з позитивної на негативну. Наприклад, це сталося з ядерною енергією: передбачалося, що вона служитиме людям добром, а в результаті було створено атомну бомбу.

Особливості й труднощі становлення культурології як науки спричинені її багатоплановістю, адже вона — багатовимірний феномен. Відомо багато визначень культурології, серед яких можна виокремити три основних: культурологія — це комплекс дисциплін, що вивчають культуру по історичній вертикалі її розвитку, соціальному функціонуванню з визначенням кінцевого результату системності культурного феномена; культурологія — це сукупність дисциплін, що вивчають культуру і намагаються осягнути її як цілісне явище з урахуванням надбань супутніх дисциплін, а також:, з позиції культурології, національних, регіональних особливостей в їх історичному розвитку; культурологія — це самостійна наукова дисципліна в системі соціально-гуманітарних знань.

Отже, культурологія — це наука, яка вивчає специфіку розвитку матеріальної та духовної культури цивілізацій, етносів, націй у конкретно-історичному періоді, їх взаємозв 'язки та взаємовпливи.

Нині відомо кілька моделей культурологічних досліджень: 1) класичні підходи з жорстким розмежуванням вивчення суб'єкта та об'єкта пізнання, їх раціонального трактування; 2) культурологія є об'єктом відбиття повсякденного життя людини і формою узагальнення, виводячи її на рівень діалектики; 3) заперечення можливості вивчення в повному обсязі досягнень культурних набутків народів, народностей, націй, цивілізацій, їх

пізнання та узагальнення, особливо щодо своєї культури та значення впливу на неї "чужих" культур.

Сучасна культурологічна наука вважає предметом систему знань, що могла б концептуально впливати на формування культури суспільства, стати самостійною галуззю суспільно-гуманітарних знань. З огляду на нагальність цієї проблеми необхідно розробити концепцію культури, яка могла б зв'язати теоретичні й практичні уявлення та їх втілення в усі сфери людської життєдіяльності; розробити методологію для забезпечення комплексного дослідження культури як цілісного явища; виробити концепцію єдності набутків культур народів світу та усунути анта-гоністичності серед них; упровадити системні підходи аналізу культури до державної політики і втілити її в діяльність системи управління; сформувати культурні потреби людини як на робочому місці, так і в активно-дієвому використанні позаробочого часу; ураховувати "досягнення" технократизму, раціоналізму, маскультури, що особливо поширились у XX ст., з тим щоб уберегти людину від їх згубних впливів і компенсувати їй засобами культурології комфортне співіснування в модернізовано-технологічному світі.

Базовою системою культурології є наука про культуру. Відомо майже триста визначень терміна "культура". Поняття "культура" (від лат. cultura — догляд, обробіток, виховання) класично сформоване ще у Стародавній Греції; на той час його розуміння було таким широким, що сьогодні тотожне використання в науковій практиці неможливе. На теперішньому етапі розвитку цивілізацій культура поділяється на два великих напрямки: особистісного формування людини; універсального засобу суспільного життя. Найбільш прийнятним є дуалістичне трактування: культура — це вид діяльності, засобами якого по історичній вертикалі створюються духовні та матеріальні цінності.

Культура виконує чітко визначені функції, кожна з яких детермінована щодо суспільного життя:

естетична — передбачає формування високих естетичних рівнів і спадковості щодо їх сприйняття суспільством;

інформативна — надає інформацію про культурні досягнення людства, народу, нації, держави, регіону протягом історичного часу і виробляє моделі використання досягнень;

оберігаюча — передбачає збереження, консервацію і функціональність нам'яток історії та культури в соціумі, їх трансформацію в сучасні культурні процеси;

виховна — покликана пропагувати взірці для наслідування з метою розвитку кращого, що залишили попередники.

У період формування держави й державності виробляють стандарти, де визначаються вимоги до фахівця, конкретизуються кваліфікаційні характеристики щодо опанування не лише вузької професії, а й можливості здобування глибоких гуманітарних знань, оскільки вони формують фахівця з достатнім культурним рівнем, який відповідає вимогам міжнародних стандартів. Майбутній фахівець повинен знати закономірності розвитку вітчизняної та світової цивілізацій, ураховуючи у своїй діяльності сучасні проблеми збереження та ефективного використання культурної спадщини. Фахівцям-управлінцям конче необхідно знати досягнення найважливіших наукових концепцій вітчизняної та світової культурології, оскільки цим характеризуються етапи розвитку суспільної історії. Вони мають вільно орієнтуватися в художньо-естетичній і моральній проблематиці, вміти застосовувати їх у своїй практичній діяльності, що визначатиме фахівця як інтелігентну, освічену особистість.

Упродовж історичного часу культурний процес невпинно розвивався, збагачувався та ускладнювався. Наголосимо на періодах, які істотно вплинули на становлення і розвиток цивілізації та культури.

Обидва зазначені поняття увійшли в побутовий і науковий обіг ще в античні часи. Насамперед це стосувалося обробітку землі, адже вона була годувальницею людини. З часом при формуванні суспільства і суспільної думки значення терміну "культура" розширилося, воно охоплювало також виховання та освіту, що доповнювало і збагачувало термін, адже людина і природа на той час становили єдине ціле і суттєвих суперечностей між ними не відчувалося. У цей самий час термін "культура" набув ще одного значення — вшанування, повага, відправлення культу, переважно релігійного, адже давня людина постійно була з Богом, він був усюди — у природі, в оселі, оберігав співжиття, подавав моральну підтримку громадянам. Звідси деякі вчені (наприклад, Макс Поленц) роблять спробу ототожнити культурний рівень і полісний

патріотизм. Ця теза припустима, якщо прийняти як даність те, що в містах-полісах мешканці, вільні громадяни були підвладні чинному закону, виховувалися та управлялися культом божества конкретного міста-полісу.

На розвиток і становлення культурного процесу впливали і впливають попередники. Це стосується також античного періоду. Греки створили досконалу для свого часу систему освіти, що формувала людину як особистість з чітко визначеними ціннісними орієнтаціями. У них перевагу надавали гуманістичному значенню сприйняття і розуміння культури, ідеал людини став провідним у культурному процесі. Учені виокремили чотири періоди розвитку культури, які стали класичними:

1. Гомерівська Греція (IX — XI ст. до н. е.).

2. Архаїчна Греція (VII — VI ст. до н. е.).

3. Класична Греція (V — перші три чверті IV ст. до н. е.).

4. Еллінізм (кінець IV — І ст. до н. е.).

Кожний із цих періодів має особливості, кожний зробив своєрідний внесок у розвиток цивілізації.

Культурний процес не може розвиватися поза соціально-політичними процесами, це яскраво простежується в античному періоді. Гомерівська та архаїчна Греція ставили провідною метою гуманітарну практику виховання: дитина вчилася читати, писати, опановувала літературу, обов'язковими були вивчення музики і фізична досконалість. Досягнення суспільного життя могли використовувати лише вільні громадяни, раби не мали права брати участі у громадському житті, їхня роль зводилася до ролі машини.

Але вже наприкінці VII — на початку VI ст. до н. е. політична та економічна ситуація різко змінюється, родова аристократія поступається місцем ремісникам. Ремісники і купці як виробники та реалізатори продукції беруть на себе провідну роль у суспільстві. Цьому сприяло чинне на той час законодавство. Зокрема, закони афінського архонта Драконта (621 р. до н. е., звідси — "драконівські заходи") віддають перевагу ремісничому і купецькому стану, досить жорстко обмежують права родової аристократії. Це зумовило протистояння і спровокувало жорстоку боротьбу між ними.

Соціальна нестабільність спонукала до утворення низки містичних вірувань. Найпомітніший слід залишили орфіки, у вченні яких провідною тезою була ідея безсмертної душі. Серед простого люду як антитеза сформувався культ Діоніса: стверджувалося, що душа "регулярно" звільняється, якщо випити певну кількість вина під час оргій. Для демократичної свідомості вільних громадян, не обтяжених сферою виробництва, така ілюзорно реалізована свобода була приємною.