Культура України в період становлення радянської влади, Детальна інформація

У соціально-економічному відділі ВУАН плідно працював під керівництвом М. Птухи Демографічний інститут — перша у світі науково-дослідна установа з демографії, де творчо працювали вчені К. Воблий, який започаткував вивчення економічної географії України, та історик права М. Василенко. Дійсними членами ВУАН стали засновник української школи фізіології рослин Є. Вотчал, ботанік В. Фомін, біолог М. Кащенко, геолог П. Тутковський. Вони вивчали природу України, її кліматичні особливості, геологічну будову, флору і фауну, продуктивні сили республіки та їх використання з метою піднесення економіки країни.

Академія наук допомагала в налагодженні роботи кафедр, об'єднувала і спрямовувала роботу наукових установ периферії.

Успішно розвивались медична та біологічна науки. Д. Заболотний, О. Богомолець, В. Воробйов, О. Корчак-Чепурківський, О. Палладій, М. Стражеско, В. Філатов збагатили медицину новими теоретичними дослідженнями. Великим практичним досягненням в Україні стало те,

що вже на середину 20-х років було ліквідовано холеру, віспу, чуму. У листопаді 1922 р. у Києві відкрито Науково-дослідний інститут туберкульозу, вчені якого, зокрема Ф. Яновський, завдяки вакцинації домоглися успішної профілактики цього захворювання.

24 липня 1925 р. ЦВК СРСР ухвалив постанову про Академію наук як вищу всесоюзну установу. У результаті ВУАН втрачала свою самостійність, перетворювалась на філіал АН СРСР.

Крім установ Академії наук науково-дослідну роботу проводили галузеві наукові інститути. На кінець 1928 р. в Україні налічувалося 138 науково-дослідних установ, у яких працювало 3658 наукових співробітників і навчалось близько тисячі аспірантів. Вибори нових академіків відбулись у 1929р., О. Богомольця обрано академіком за спеціальністю патофізіологія, О. Динника — за спеціальністю механіка, Є. Орлова — хімія, О. Леонтовича — фізіологія, О. Палладіна — біохімія, Є. Патона — електрозварювання, Г. Проскуру — аерогідродинаміка, А. Сапєгіна — ботаніка, Д. Третьякова — зоологія, М. Федорова — гірнича техніка, О. Шліхтера — економіка, П. Тичину — літературознавство, Д. Яворницького — етнографія.

У зв'язку з реконструкцією народного господарства широко розгорталася науково-дослідна робота в галузях технічних наук — металургії, машинобудуванні, енергетиці, будівельній техніці. Створюється низка нових наукових установ. Є. Патон у 1928 р. організував кафедру інженерних споруд (розпочалися наукові дослідження в галузі електрозварювання). Створюються кафедри гірничої механіки, технічної аерогід-родинаміки, Всесоюзний науково-дослідний інститут кам'яновугільної промисловості в Харкові з філіалами в Донецьку, Тулі, Свердловську й Новосибірську, Науково-дослідний інститут промислової енергетики та автоматизації електричних установ. Організовано науково-дослідні інститути металів у Харкові (1928) та Дніпропетровську (1929).

Для забезпечення механізації сільського господарства в 1929 р. у Харкові відкрито Український науково-дослідний інститут сільськогосподарського машинобудування та машиновипробування, а в 1930 р. — Український науково-дослідний інститут механізації сільського господарства. Широко розгорнулися роботи в галузі генетики й селекції. Тут працювали А. Сапєгін, В. Юр'єв, які вивели цінні сорти пшениці, ячменю, вівса, кукурудзи.

Література

Становлення української радянської літератури відбувалось у напруженій боротьбі з різноманітними літературними групами й течіями, що в пореволюційний час з'являлися, як гриби після дощу, і претендували на гегемонію в літературі. Серйозним гальмом в об'єднанні письменницьких організацій були політичні й естетичні пролеткультівські настанови. Згодом вони почали домагатись "автономії" від держави, проте більше шкодили справі культурного будівництва, ніж допомагали. Відмежування культури від "буржуазного" суспільства на практиці було ігноруванням кращих традицій минулого, що стало грубою помилкою.

Звільняючись від впливу модерністично-декадентських течій, українські письменники вже в роки громадянської війни дали зразки справжньої поезії, зокрема "На майдані", "Псалом залізу", "Сійте", "Як упав же він" П. Тичини, "Удари молота і серця", "Червоні зорі" В. Еллана-Блакитного, "Закзик", "Гартована поезія", "Червоний заспів" В. Чумака, "Відплата", "Червона зима" В. Сосюри, "Світло зі Сходу", "Гудок" М. Терещенка, "Мої коломийки" І. Кулика та ін. На той час ці твори справляли великий вплив на широкий загал в Україні.

Із переходом до мирного будівництва посилився бурхливий розвиток української літератури. З'явилися сотні нових творців: А. Головко, П. Панч, М. Ірчан, І. Дніпровський, І. Кириленко, П. Усенко, Олесь Досвітний, І. Микитенко, Іван Ле, М. Бажан, О. Копиленко, Ю. Янов-ський, Ю. Смолич, О. Довженко, Остап Вишня, Є. Плужник, С. Скля-ренко та ін. Розкривається талант письменників, що прийшли в літературу незадовго до революції або в роки громадянської війни: П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, І. Кочерги та ін.

Центрами літературно-мистецького життя стають клуби, сільбуди, бібліотеки, редакції газет і журналів, професійні спілки. З'являються літературні, драматичні, музичні гуртки. Лише в Києві у 1921 р. вони працювали більш як у ЗО клубах. Створюються і професійні літературні та мистецькі об'єднання, зокрема спілка селянських письменників "Плуг", яка ставила за мету, "ґрунтуючись на ідеї тісного союзу революційного селянства з пролетаріатом, йти разом з останнім до створення нової, соціалістичної культури і ширити ці думки серед селянських мас України без різниці національностей", а також спілка пролетарських письменників "Гарт".

Спроби партії об'єднати письменників у єдину творчу організацію з чітко вираженим ідейним спрямуванням вилились у гостру літературну дискусію, розпочату М. Хвильовим у 1925 р. Він і його прихильники під приводом боротьби за високу художню якість літератури, за звільнення її від малоталановитих людей створили нову літературну організацію — Вільну академію пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). Вони стояли на позиціях самобутності української національної духовності та європейських традицій.

Існували й інші літературні об'єднання. У січні 1927 р. під знаком об'єднання літературних сил навколо актуальних завдань соціалістичного будівництва було створено Всеукраїнську спілку пролетарських письменників (ВУСПП). Близько до ВУСПП стояло об'єднання комсомольських письменників "Молодняк", створене в Києві наприкінці 1926 р.

Під постійною партійною критикою була група письменників, що стояли на близьких до ВАПЛІТЕ позиціях, згуртованих у літературних організаціях "Аспіс" (1923), "Ланка" (1924—1926) і "Марс" (майстри революційного слова), яка проіснувала до 1934 р.

Якщо загалом характеризувати літературні напрямки того часу, то молоде покоління письменників насамперед було пов'язане із символізмом і футуризмом. Названі літературні напрямки не дають повної картини розвитку літератури в Україні. Це були лише основні течії літературного руху, пошуки нових форм і модерних засобів самовиявлення. Провідним жанром перших років радянської влади залишалася поезія. Поряд з її подальшим розвитком із середини 20-х років почали з'являтися прозові твори широкого епічного плану — романи й повісті.

Прозу цього покоління репрезентують А. Головко (роман "Мати"), Б. Антоненко-Давидович, який викликав гостру дискусію своїм романом "Смерть" (1928), де показав неприйнятність більшовизму в Україні. До цього періоду належить роман "Міжгір'я" Івана Ле, "Чорне озеро" В. Гжицького, в яких національне питання в перші роки радянської влади стало першоплановим.

Найталановитішим письменником цієї генерації був Ю. Яновський, відомий романами "Майстер корабля", "Чотири шаблі", де вишуканою мовою змальовано нестримних у почуттях, одчайдушних повстанців, які нагадують запорожців.

Драматичні твори Я. Мамонтова, І. Кочерги, М. Ірчана ("Родина щіткарів" і "Підземна Галичина"), А. Головка ("В червоних шумах"), В. Минка ("Лісові круки"), Д. Бедзика ("Шахтарі"), І. Микитенка, О. Корнійчука та інших авторів свідчили про бурхливий розвиток української драматургії, театрального мистецтва.

На початку 20-х років на західноукраїнських землях також активізується літературне життя. У Львові в 1922 р. створилися дві літературні групи: перша — "Логос", що об'єднувала поетів католицького напрямку — В. Линниченка, М. Луксицького, О. Моха, О. Семчука (об'єднав їх журнал "Поступ"); друга — при журналі "Митува". До неї входили молоді літератори. Невдовзі було створено об'єднання при журналі "Літературно-науковий вісник", який відновив свою діяльність у 1922 р. турботами публіциста і критика Д. Донцова. У цьому журналі друкувалися Ф. Дудко, М. Матвіїв-Мельник, В. Стефаник, Марко Черемшина. З-поміж нової генерації найактивнішими були Є. Ма-ланюк, Ю. Липа, О. Стефанович, Ю. Дараган, Б. Кравців, О. Лятуринська, Л. Мосендз, Ю. Клен та ін.

Театр

20-ті роки позначилися інтенсивним розвитком театрального мистецтва. Наркомос України в 1923 р. мав на обліку понад 500 театрів, куди входили театри для дітей. Репертуар театральних колективів становила українська, російська й зарубіжна класика — п'єси І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, І. Карпенка-Карого, М. Старицького, М. Кропивницького, Лесі Українки, І. Франка, М. Гоголя, О. Островського, А. Чехова. Із кожним роком дедалі вагоміше місце починає посідати українська радянська драматургія, яку репрезентували І. Кочерга ("Фея гіркого мигдалю"), Є. Кро-тевич ("Син сови", "Сентиментальний чорт"), Я. Мамонтов ("Веселий хам", "Коли народ визволяється", "До третіх півнів").

У театрах поряд з митцями старшого покоління впевнено завойовували сцену молоді актори — І. Замичковський, О. Сердюк, Н. Ужвій, К. Осмяловська, П. Нятко, К. Кошевський, І. Мар'яненко, О. Вату-ля, А. Бучма, Ю. Шумський та ін.

Театри ім. Т. Шевченка та ім. І. Франка ДОСЯГАЙ високого художнього рівня, постійно користувалися великою любов'ю у глядача. Театру ім. І. Франка як одному з провідних у республіці, поборнику peaдієтичних принципів мистецтва було присвоєно звання Державного драматичного театру.

На початку 1920 р. серед провідних театрів України найяскравіше проявився театр "Березіль", керівником якого був Лесь Курбас. Втіленням творчих пошуків театру стали вистави, постановку яких Лесь Курбас здійснював у різних стилях: традиційно-реалістичному ("У пущі" Лесі Українки), психологічному "Чорна Пантера і білий Ведмідь", "Гріх" В. Винниченка), символічному ("Драматичні етюди" О. Олеся), народному гротеску ("Різдвяний вертеп"), імпресіоністичному ("Йола" Є. Жулавського). Етапною в творчості митця і в історії українського театру стала вистава "Гайдамаки" за поемою Т. Шевченка. До складу цього театру входили актори А. Бучма, Н. Ужвій, І. Мар'яненко, Й. Гірняк, В. Чистяков, Н. Титаренко, О. Добровольська та ін.

Одним із провідних осередків українського театрального життя був Львів. Тут у 1920 р. зусиллями Г. Нички створено український незалежний театр. Режисером його у 1921 р. став О. Загаров, який приїхав з Наддніпрянської України разом із дружиною М. Марською, артисткою київського театру. Він познайомив публіку з новим українським і західноєвропейським репертуаром. Ядром драматичного ансамблю були визначні актори М. Крушельницький, М. Бенцаль з дружиною, Г. Борисоглібська, Г. Савичева, Б. Блавацький, Л. Лісович та ін.

У 1922 р. фінансова скрута змусила О. Загарова залишити театр, і трупу очолив Й. Стадник. Театр продовжував працювати, роз'їжджаючи галицькими містечками з опереточним репертуаром. Цього часу працювали й інші театри, зокрема "Богема" П. Сороки у Львові, роз'їзні театри О. Карабіневича, Л. Комаровського і В. Миткевичевої.

Кіно

Зважаючи на величезне виховне й агітаційне значення кіно, в Україні було здійснено низку організаційних заходів, спрямованих на його подальший розвиток. У березні 1922 р. було створено Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), якому підпорядковувались усі кінематографи і підприємства з виробництва кінофільмів. Тоді ж при Наркомосвіті республіки було створено Головний комітет контролю за репертуаром (Головрепертком), а весь кінопрокат об'єднано в Радкіно.